Попри доволі молодий вік він уже має за плечима 12 років служби в Збройних силах України, пройшов гарячі точки на Сході, зазнав поранення. Нині працює зі студентами на кафедрі військової підготовки, з якими ділиться цінним досвідом, здобутим гіркою ціною. Про різницю між студентами і професійними військовими, адаптацію після війни й плани на майбутнє ми говорили з викладачем кафедри військової підготовки Миколою Гоманом.

• Чому обрали професію військового?

– Я завжди вважав цю професію престижною. Захищати свій народ, територіальну цілісність та недоторканість країни – хоч і складне, але достойне завдання. Якщо військові не захищатимуть свою державу, тоді хто? Мій старший брат також військовий, тож певною мірою на мене вплинув його приклад.

• З чого почалася ваша кар’єра військового?

– Я народився у Чернігівській області. У 2003 році вступив до Військового інституту ракетних військ і артилерії в Сумах, а після його закінчення за розподілом прибув на дальшу службу в 17-у окрему бригадну артилерійську групу міста Виноградова на посаду командира взводу. Пройшов шлях від посади командира взводу управління до начальника штабу артилерійського дивізіону. Пізніше дивізіон реорганізували й передислокували до Ужгорода. З кінця жовтня 2014-го наш дивізіон був направлений у зону АТО, я був командиром артилерійської батареї. У січні 2015 року зазнав поранення. Після лікування та реабілітації мене звільнили з лав Збройних сил за станом здоров’я.

• Чому обрали роботу на військовій кафедрі УжНУ?

– Мені неочікувано запропонували посаду викладача зі стрільби та управління вогнем артилерії, і я, звичайно, погодився. Раніше не викладав для студентів, але у військовому інституті ракетних військ і артилерії за час навчання здобув досвід виховання підлеглого особового складу відділення взводу, а після випуску із ВВНЗ виховував підлеглий особовий склад, починаючи від взводу та закінчуючи дивізіоном.

• Чи бачите різницю у вихованні студентів кафедри військової підготовки і професійних військових?

– Різниця і справді є. На строкову військову службу потрапляють люди різних категорій: із вищою освітою і без неї, хтось зацікавлений у військовій справі, хтось – ні. На кафедрі ж навчаються ті громадяни, які на момент навчання або закінчення вже мають вищу освіту, тож рівень загальної науково-освітньої підготовки тут вищий, тому з ними трошки легше. Але вони ще не військові – дістануть своє перше військове звання лише після навчання.

• Пам’ятаєте свій перший день у ролі викладача?

– Я працюю на кафедрі з 1 вересня 2016 року. Першу лекцію мав зі взводом артилеристів. Не скажу, що було тяжко чи страшно. Відверто кажучи, думав, що буде складніше, а коли почав говорити, зрозумів, що ця аудиторія готова слухати й прийшла сюди не просто так.

• Чи виявляють студенти інтерес до того, що ви їм доносите? Цікавляться вашим особистим бойовим досвідом?

– Про моє військове минуле вони знають, бо наша перша зустріч розпочалася зі знайомства – я розповів про свій шлях військовослужбовця. На заняттях постійно наводжу приклади ведення бойових дій з особистого досвіду. Студенти зацікавлені, і це приємно – вони ставлять запитання і прагнуть навчатися, щоб знати і вміти.

• Не завжди, мабуть, хочеться розповідати про те, що бачили і пережили на війні…

– Треба думати, що розповідати. Це життя – і кожен, хто йде навчатися на кафедру військової підготовки, розуміє, де він далі може опинитися і працювати. Тобто, якщо людина працюватиме за цією спеціальністю, є імовірність, що вона опиниться в ситуації бойових дій.

Коли я повернувся на мирну територію, люди запитували, цікавилися… Є питання, на які я б не хотів відповідати, в тому числі є й державна таємниця. Близько 80% переживань можу розповісти близьким. Але перший час адаптація для військовослужбовця, який демобілізувався або закінчив з певних причин службу, дається трохи складно. Є фактор, що впливає на поведінку і світогляд. Все залежить від характеру людини і того, в якому місці вона побувала, що пережила. Це складно, але з часом відчуття від пережитого трохи притупляється. На мирній території потрапляєш у середовище, до якого змушений адаптуватися, але слід від того, що пережив, усе одно залишається. Назавжди.

• Про що тепер мрієте і які маєте плани на майбутнє?

– Мрію про мир і щасливе життя всього українського народу, щоб військовослужбовці стріляли тільки на заняттях і навчаннях на військових полігонах, щоб наші захисники більше не гинули на сході країни, виконуючи свій військовий обов'язок, а їх рідні та близькі спокійно спали вночі…

На найближчий час є один дуже важливий план – це підготовка 2-го курсу громадян, які навчаються на кафедрі військової підготовки, до навчального збору, за результатами якого їм буде надано первинного офіцерського звання молодший лейтенант запасу. Звісно, якщо вони складуть державний іспит. Тож бажаю їм натхнення та успіху у навчанні.

Розмовляла Ксенія Шокіна