Свою долю професор називає різноплановою і цікавою. Найбільше вражає те, як часто вона змінювала напрям руху і як легко до цього ставиться той, кого вона вела. «Я стрибав із культури в міліцію, з міліції – у владу, з влади – у науку. Проте такі стрибки ніколи не викликали в мене дискомфорту».

Він побудував кар’єру у професії, про яку ніколи не мріяв. Так склалися обставини, що радше вона обрала його. Петро Антонович припускає: це те, що в діалектиці називають випадковістю, котра є виявом певної закономірності. Успіх прийшов через наполегливу працю, адже дорогу стелив собі сам. А ще через ставлення до людей: хоч де перебував, будував стосунки з людьми на повазі.

На всіх своїх посадах Петро Антонович завжди намагався допомогти тим, хто цього потребував. Він твердо вірить, що, працюючи для себе, треба працювати для людей. І ні багатство, ані високе становище в суспільстві не будуть стабільними, якщо вони не побудовані на правді, справедливості та любові.

«Мама завжди проводжала і зустрічала мене зі сльозами»

Народився Петро Антонович Трачук 2 грудня 1946 року в селі Обертині Івано-Франківської області у сім’ї колгоспників. Був наймолодшим із п’ятьох дітей. Дитинство було повоєнне, бідне, проте згадує нині про нього тепло. «Мої батьки були людьми малограмотними, але розумними. Вони навчили нас, дітей, найголовнішого – поваги і любові до людей. Завжди казали, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною. Саме ця наука сформувала мене, дала можливість стати тим, ким я є.

На бідність нашу не зважалося, бо були дітьми, постійно щось фантазували, вигадували собі. Пам’ятаю, як з хлопчаками мріяли побудувати літак. А потім у моєму житті з’явилася музика. Мій тато грав на флейті, брат – на баяні. Обоє самоучки з абсолютним слухом. Я теж почав грати на баяні. Отак собі і музикували вдома. Пізніше, десь перед службою в армії, ми з братом грали для молоді на вулиці. Співали, танцювали, аж поки нас не розганяли старші.

Дитинство закінчилося дуже швидко, бо після 9-го класу вирішив вступати до Снятинського училища культури. Як пішов з дому, то вже надовго не повертався. Мама завжди проводжала і зустрічала мене зі сльозами, приговорюючи: «Петруню мій, Петруню…». Батько помер рано – через рік після мого одруження, 1969 року. Минулося все... Тепер на цім світі лишився я і старша сестра Франциска».

На побачення з …санбату

До Снятинського училища культури юний Петро вступає на спеціальність «керівник оркестру народних інструментів». Навчатися було цікаво. Тут він знайшов ще одне заняття до душі – малювання. Здібності виявилися на парах з плакатної справи. «Нас вчили працювати графічним пером, писати лозунги, оформляти правильно транспаранти. То ж часи були, коли масово ходили на демонстрації, приурочені жовтневим, травневим святам і т.д. А як на таких заходах без відповідної атрибутики? Тому ми опановували цю справу. У мене дуже добре виходило. Так з’явилося захоплення графікою, яке триває донині. Більшість моїх картин – це звірі, птахи, сільська тематика. Маю два полотна, написані олією».

Після закінчення навчання у 1965 році призвали на військову службу спочатку в Бердичів, звідки направили в Ужгород. Саме тут він згодом побудує успішну кар’єру міліціонера, юриста – наразі ж віддає «борг Батьківщині», грає на баяні і разом з іншим армійцями-музиками влаштовує концерти у технікумі радянської торгівлі (теперішній Ужгородський комерційний технікум. – Авт.), над культурною діяльністю якого має шефство. Там Петра Антоновича і знайшла його Зіна.

«Так, саме вона мене знайшла, а не навпаки, – наполягає він. – На День Радянської армії Зіна написала мені вітальну листівку. Пригадую, підписала «Травчуку» замість «Трачуку». Ми не були знайомі, тому помилилася. Отож отримав привітання, а хто така Зіна, уявлення не мав. Ну мій товариш і взявся допомогти. Знайшов її, призначив мені з нею побачення, на яке я пішов просто з санбату (перед тим трохи прихворів). Так усе закрутилося». Закрутилося так, що вже 48 років разом. Коли одружувалися, нареченій виповнилося 18 років і один місяць. Нині пан Петро жартує, що чекали той один місяць, аби вже точно була повнолітня, бо ж міг втрапити за ґрати.

Бухгалтер бронетанкової служби, художник і танцюрист на городі

Після демобілізації повернувся додому, але роботи там не знайшов. Була лише пропозиція йти у школу в Тлумачі вчителем фізкультури. «Мені цей варіант не подобався. Пізніше приїхав в Ужгород до Зіни на випускний вечір і вирішив тут залишитися жити. Крім того, у штабі корпусу, де я служив, мені запропонували роботу: потрібен був кресляр, щоб малювати карти, які використовували під час штабних навчань. Я погодився. Офіційно моя посада називалася «бухгалтер бронетанкової служби». Танків у нас не було, але була посада» (сміється. – Авт.). Пропрацював там Петро Антонович 4 місяці. За цей час встиг стати учасником бойових дій 1968 р. у Чехословаччині. Каже, перші два тижні там була справжня війна, а потім стало легше. Коли з’явилася нагода, повернувся в Ужгород і відразу звільнився зі служби. Мав таку можливість через те, що був вільнонайманим.

Після звільнення колишній військовий іде працювати у культуру. З’явилася вакансія у районному будинку культури (у Сторожниці. – Авт.), де пан Петро спочатку був художнім керівником, потім методистом. Проте невдовзі звільняється і влаштовується на …взуттєву фабрику.

«На фабрику прийшов як завклубу. Правда, у трудовій було написано, що я художник у т. зв. французькому цеху. Французьким називали, бо шили взуття на експорт у Францію. Так-от: на фабриці оформляв ленінські кімнати, малював плакати на всі свята, демонстрації». Грошей, звісно, ці посади не приносили, а молодій сім’ї потрібно було на щось жити, тому майбутній заслужений юрист України вирішив використати свій музичний талант і створив ансамбль. «Ми з друзями, такими ж музикантами, гуртом ходили грати на весіллях. Це давало змогу підзаробити, щоб якось виживати. В Ужгороді ми не працювали, та одного разу погодилися відіграти весілля на вул. Фізкультурній, де дружина і теща вперше побачили мене «у роботі». Вони були поряд і вирішили прийти подивитися. Я грав на бас-гітарі між грядками цибулі та часнику. Теща мене вгледіла і каже дружині: «Ти глянь, як твій Петро між цибулею і часником витанцьовує!» (сміємося обоє. – Авт.). Тепер цю історію дуже любить розказувати нашим колегам Хома Олексик».

Проте ні робота в культурній сфері, ні підзаробітки не вирішували питання невизначеності як фінансової, так і професійної. Тоді тесть Петра Антоновича, який працював у міліції, запропонував йому спробувати вступати до Львівської середньої школи міліції, де якраз розпочався набір. 1971 р. Петро Трачук стає студентом денної форми навчання міліційної школи.

В Управлінні внутрішніх справ були змушені забезпечувати роботою колишніх в’язнів

1973 року завершується навчання – і вже міліціонера Трачука направляють на роботу в Управління внутрішніх справ Закарпатської області, де він пропрацює 30 років. На пенсію вийде у званні полковника. В УВС трудився на різних посадах оперативно-слідчої та політико-виховної роботи. «Це був цікавий період мого життя. Роботи мав купу і відповідальності теж. Наприклад, коли з тюрми мав вийти ужгородець, Управління отримувало лист, де нас запитували, чи матиме він де жити, чи буде працевлаштований. Ми були змушені забезпечити цим колишніх ув’язнених. Здебільшого влаштовували їх робітниками на ужгородські цегельні заводи.

Я працював і секретарем парткому УВС, і заступником начальника штабу УВС, і в УБОЗі, і в ОБХСС. Потім був заступником начальника служби боротьби з економічною злочинністю, пізніше – начальником інформаційного центру УВС. Багато наїздився з перевірками, бачив усяке. Документації треба було багато вести, але мені подобалася писанина. Генералу завжди доповіді готував. Так розписався, що згодом і кандидатську захистив». І не лише кандидатську. Уже працюючи в університеті, він стане автором близько ста наукових праць, у тому числі п’яти авторських і двох колективних монографій, дев’яти навчальних посібників, серед яких – рекомендовані профільним міністерством для використання в навчальному процесі ВНЗ України.

Паралельно з роботою Петро Антонович навчався у Вищій школі МВС України, яку закінчив 1980 року, здобувши кваліфікацію юриста за спеціальністю «Правознавство».

Наша політика обмежується пустими балачками

Професійну службову діяльність вдавалося поєднувати з активною участю у громадсько-політичному житті міста та області. Так, пан Петро – депутат трьох скликань Ужгородської міськради (1990 р., 1998 р, 2002 р.). 1998 року був секретарем Ужгородської міськради, а в 2001 став заступником голови Закарпатської ОДА. «Якось у міськраду зателефонували і сказали, що вранці на мене чекають у тодішнього губернатора Геннадія Москаля. З ним ми були знайомі ще по роботі в УВС. Я прийшов. Москаль привітався і каже: «Он кабінет – сідай і працюй!». Так я рік пропрацював керівником його апарату. Потім Москаля перевели в Київ, нас розпустили».

З вересня 2002 до травня 2003 року Петро Трачук – заступник Ужгородського міського голови Віктора Погорєлова. Розповідає, що у 2003 році йому дали іншу ділянку роботи, де він реально нічим допомогти людям не міг, тому вирішив повністю «піти в науку». Запитую, чи не думав про політичну кар’єру. Мій співрозмовник з усмішкою відповідає: «Хіба в нас є політика? Все обмежується пустими балачками».

До речі, у березні 2002 року Указом Президента України пану Петру надали почесне звання «Заслужений юрист України».

Про деканування і паперотворчість

Прийшов у науку Петро Антонович ще 1999 року, коли за сумісництвом почав працювати старшим викладачем юрфаку в Закарпатському державному університеті. Запросив Федір Ващук. Погодився з цікавості. Розповідає, що пробував себе у ролі викладача спочатку на заочниках. Вони, як правило, були міліціонерами (приходили здобувати вищу освіту), тобто «своїми». Цей факт пом’якшував складність роботи. Згодом звик, сподобалося. Далі звільнився з міськради і присвятив себе викладацькій та науковій діяльності.

У 2003 році пан Петро захистив дисертацію, здобувши науковий ступінь кандидата юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Цього ж року був обраний на посаду завідувача кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та адміністративного права.

Через рік, 2004-го, рішенням ВАК МОН України Петру Антоновичу Трачуку надано вченого звання доцента. Тоді ж його обирають деканом юрфаку ЗакДУ. Цю посаду обіймав 10 років.

«Продеканував», – одним словом характеризує мій співрозмовник цей період свого життя. Насправді за керівництва Петра Антоновича юридичний факультет здобув вищий – четвертий – рівень акредитації, почав готувати кандидатів і докторів наук. Також факультет налагодив співпрцю із закордонними вишами: Дебреценським (Угорщина), Кошицьким ім. П.Й. Шафарика (Словаччина), Західночеським (м. Плзень),  університетом ім. В. Голдіша в Румунії, американським вишем у Нью-Гемпширі, Міжнародною вищою школою підприємництва і права (Прага, Чехія).

У 2013 році, після об’єднання ЗакДУ та УжНУ, пан Петро очолив кафедру адміністративного, фінансового та інформаційного права, де працює й нині. «Найскладніше у моїй роботі – це паперотворчість, – жартує професор Трачук. – На один документ треба зробити ще три. Через таку бюрократію ні на що не лишається часу. Керувати загалом мені ніколи не було складно. Головне – вміти грамотно організувати роботу, щоб кожен відповідав за щось конкретне. І ще, звичайно, до людей треба ставитися з повагою, любов’ю, ухвалювати рішення розумно».

Дипломів багато, фахівців – обмаль

Викладацьку роботу любить, хоч до студентів ставиться критично. «Вони розслаблені, не хочуть вчитися. Постійно шукають альтернативні шляхи вирішення питань. Проте, мені здається, справа не конкретно в дітях, бо вони лише віддзеркалюють те, що діється у соціумі. Проблема у тяжкому стані всього українського суспільства і вищої освіти зокрема. У нас нема системного підходу до реформування вищої школи. Кожен прийде, щось посмикає та й іде. Нема відповідальності за наслідки. Масовість теж призвела до того, що дипломів багато, а фахівцями з потоку, скажімо, 70 осіб, виходить лише 5–7.

Хай там що, я завжди на боці студентів. Завжди. Буває, захищаю їх від викладачів. Вважаю, студентів треба любити, поважати, але й вимагати. Вони приходять до мене по допомогу і я, хоч побурчу, все одно допомагаю».  

А ще Петро Антонович зі своїми колегами – дівчатами з колишнього деканату – мають добру традицію. Щоранку вони збираються на кавування: «Сиджу я і семеро дівчат. П’ємо каву, спілкуємося. Чоловіки підсідають рідко. Вони, відчуваю, ревнують (сміється. – Авт.). Пригадую, як одного разу нас побачила донечка однієї з працівниць і вигукнула: «Мамо, дивись, султан Сулейман сидить!» :)».

Найголовніше у житті – це філософія сім’ї

Дім і сім’я. Це тема, яка червоною ниткою проходить всією нашою розмовою. Для полковника, професора Петра Трачука сім’я – найбільша гордість. Без неї він не мислить свого життя. На столику біля робочого столу стоїть фото, звідки на мене дивляться дружина, двоє дочок і троє внуків (четвертий ще не народився). Поряд знімок тієї, яка викликає усмішку і солодкий щем у серці юриста – правнучки Насті. Про кожного говорить з великою любов’ю, докладно. Хоча всі вже дорослі люди, за винятком онука Петрика і скоро однорічної правнучки. «Найголовніше у житті – це філософія сім’ї. Її треба берегти, цінувати тих, хто поруч. Будувати сімейні стосунки нелегко, але це потрібно і варто робити. Атмосфера у родині впливає на успішність кожного з її членів. Аж до рівня держави. Запорука успішної держави – у гармонійних, міцних сім’ях. Переконаний у цьому, бо кожен із нас приходить у суспільство, засвоївши норми поведінки, принципи життя своєї родини. Відповідно до засвоєного здебільшого будує і власне.

Без моєї родини жодне досягнення нічого не варте. До всіх регалій ставлюся спокійно. Ну є, то й є. Он форма полковника з усіма тими цяцьками тепер дуже радує мого внука Петрика. Значок заслуженого юриста навіть ніколи не носив…».

Значною мірою своїми успіхами пан Петро завдячує своїй дружині, своїй останній москальці (батько пані Зіни росіянин, сама ж вона народилася у селі Руському, тому москалька, – пояснив співрозмовник ☺), яку безмежно любить. «Вона мене зліпила», – каже він. Не кожен чоловік здатен на таку відвертість, тим більше на загал.

На світ треба дивитися широко, не обмежуючись

Озираючись на пройдене, Петро Антонович ні про що не шкодує. Всяке було, але то все потрібне. Живе теперішнім. Має власний дім, садок, кота Пушка, за ними і доглядає. Іноді дивиться футбол. Вільного часу мало, бо, крім робочої писанини, має кількох аспірантів, яким допомагає у написанні статей, наукових робіт.

Планів на майбутнє не будує. Каже, все в руках у Всевишнього. Проте має мрію – відзначити їхнє з дружиною золоте весілля. «Нам виповнюється 50 через два роки. Дуже хочу зібрати все сімейство, запросити нашу першу дружку. Хочеться гарно відсвяткувати. Цього чекаю. Внуками буду займатися. Мені ось на день народження бажали, щоб я побачив, як моя правнучка закінчить магістратуру. Гарне побажання, та життя покаже, що буде далі».

Нічого не планує, але не така Петро Антонович людина, щоб спочивати на лаврах. Тепер от пише докторську дисертацію. «Поки пишу. Якщо щось не вийде, то повернуся до малювання. Я легко ставлюся до змін: сьогодні займаюся одним, завтра – абсолютно іншим. Це нормально. На світ треба дивитися широко, не обмежуючись.

За життя ким лиш я не був – усього спробував, тому далі хіба вже малювати. А що? Мольберт розкладений, туш є…».

_x_PS1 Нашу бесіду розпочинаю з привітань – мій співрозмовник нещодавно відсвяткував 70-річчя. Дякує. «Не встиг оглянутися, а вже сімдесят. З іншого боку, у мене робота, колектив, сім’я, то хіба мені сімдесят? Максимум – 35!» – жартує заслужений юрист України, професор юрфаку УжНУ Петро Трачук. Розмовляючи з ним, справді не відчуваєш вікового бар’єру. Все просто, невимушено, з усмішкою. Хоч зізнається, що більше любить писати, ніж говорити._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 https://www.youtube.com/embed/ThiLJMfqWNo_x_PS9 _x_PS10 Галина Кришінець_x_PS11 Фото, відео Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Галина Кришінець

Фото, відео Роберта Паппа