Вічним правдошукачем можна назвати відомого письменника, сценариста, журналіста Олександра Гавроша. Про принципи якісної журналістики, важливість слова і думки він може говорити годинами. Його бентежить брак позиції, а відтак і публіцистики, яскравих тем з культури і мистецтва на сторінках закарпатських видань.

Тому й узяв собі за мету – повертати забуті речі й говорити про те, про що інші переважно мовчать чи й узагалі не знають. Такий він у різних сферах діяльності, хоча найперше – у журналістиці, адже шукати і знаходити його навчив медійний фах.

Як письменник, Олександр Гаврош активно впроваджує в українську літературу закарпатські теми й популяризує народних героїв. Серед «новоповернених» – Іван Фірцак, якого в Україні вже добре знають за двома художніми, однією документальною книгами, виставою, а віднедавна ще й за дитячим фільмом. У книзі й виставі відродився легендарний закарпатський розбійник Пинтя. Олександр Духнович «повернувся» в документальній книжці. Невдовзі ще й Федір Корятович та Адальберт Ерделі постануть у виставах за п’єсами Олександра Гавроша. Одне слово, все, за що береться цей невтомний закарпатець, починає оживати.

Десять років тому вийшли його перші публіцистичні книжки про скандальні вибори в Мукачеві – 2004. Журналістські видавничі проекти – велика рідкість у нашому краї, тож і тут Олександра Гавроша, який підготував і видав з десяток таких книжок, важко наздогнати.

У гості до Медіацентру УжНУ письменник завітав не з порожніми руками – приніс із собою власну бібліотечку у подарунок. Про кожну з книжок розповів коротку історію. За чаєм говорили геть про все: від спогадів про дитинство – до громадянської позиції. Наприкінці розмови письменник зізнався, що вперше спілкувався одночасно зі всією редакцією.

ВІД ЧИТАННЯ ДО ПИСАННЯ  — ОДИН КРОК

• Читачів завжди цікавлять письменницькі будні. З чого починається твій день?

–  Прокидаюся о шостій, півтори години читаю Інтернет, переважно новини та блоги. Фейсбук тут незамінний: у стрічці відразу бачу цікаві матеріали й відгуки на них. Але цілими днями в Інтернеті не просиджую. Це величезний пожирач часу. Тому все зробив для того, аби у моїй робітні його не було ☺.

• Що читаєш з художньої літератури?

– Читаю багато. За рік, може, сто-двісті книжок. Більшість мого часу йде саме на це. Адже без читання нема письменника. Вчора дочитав новий роман Василя Шкляра «Маруся». Дуже його шаную і як письменника, і як людину. Свого часу вони з Ігорем Римаруком взяли діяльну участь у виданні моєї першої поетичної збірки. Таке не забувається.

А читати я почав дуже рано. Ще навіть не ходив до школи – вже був записаний до дитячої бібліотеки. Пригадую, що вчителька молодших класів забрала в мене на уроці «Хатину дядька Тома», яку я потайки читав замість «Читанки». Проблема полягала в тому, що я її «поцупив» у батька, який взяв з дорослої бібліотеки. Тож довелося на перерві слізно просити Олену Василівну, аби книжку мені повернула. Тому й затямив цей епізод. Нині думаю, що в ранньому віці я вже читав вельми серйозну літературу. От і «дочитався»!

• Як ти вважаєш, чому дитяча література в Україні не є такою потужною, як в Америці чи Росії?

– Не варто себе порівнювати з цими країнами – в нас інший масштаб. Дуже важливо знати свої можливості. Хіба Естонія журиться через те, що естонська література не є світовою? Ні, вона просто розвиває своє національне письменство. І так робить більшість країн у світі. Потужні літератури, як правило, мають великі народи з могутнім економічним і культурним потенціалом. А таких – на пальцях двох рук порахуєш.

Я би сказав, що українська дитяча література дуже динамічно розвивається останніми роками. В Росії, до речі, дуже нелегко популяризувати сучасного автора: мають величезну класичну спадщину – оті всі Чуковські, Маршаки, Носови, яких дитина тільки й встигає прочитати. На сучасних авторів уже не вистачає сил. В Україні класичний канон дитячої літератури так не напрацьований. Тому сучасна література для дітей спокійно конкурує з класиками і за продажем, і за увагою. Через те український дитячий письменник ліпше почувається, ніж російський.

Велика роль дитячої літератури в тому, що вона допомагає дитині, яка ще не має життєвого досвіду, бачити різні моделі поведінки, «програвати» їх у голові, обирати персонажа, на якого хоче стати подібною. Мої твори – «хлоп’ячі», як би сказали поважні критики, маскулінні, дівочих персонажів досить мало. А читають художню літературу переважно дівчата й жінки. Вони ж і головні покупці у книгарнях. Тому розумний автор мусить на це зважати.

ЖУРНАЛІСТИКА ПОВИННА МАТИ ДУШУ, БО ВСІ ПОГАНІ РЕЧІ РОБЛЯТЬСЯ ЧЕРЕЗ БАЙДУЖІСТЬ

• Як у твоєму житті з’явилися журналістика?

– Приходом у журналістику я завдячую своїм батькам, простим робітникам, які недавно виїхали із села. Батько був надзвичайно начитаним, такий собі унікум, зважаючи на його робітничо-селянське походження. Навіть через двадцять років після смерті бібліотекарі його згадають. Брав одразу 7–10 книжок і приносив їх за тиждень-два. Книжку він «ковтав» за ніч, а вранці йшов на роботу. Його темп мені, напевно, не до снаги. Він був записаний чи не в усі бібліотеки міста.  

Одного разу тато прочитав у «Закарпатській правді» оголошення про набір у школу майбутнього журналіста, організовану Михайлом Бабидоричем. Так я ще школярем восьмого класу потрапив у журналістику. Коли закінчував школу, вже мав публікації в обласній пресі й рекомендацію на вступ від головної газети Закарпаття.

Вступав я на факультет журналістики у Львові на зорі нашої незалежності  – 1988 року. Все тільки починалося. І все відбувалося на наших очах, адже саме Львів грав першу скрипку в усіх тогочасних процесах. З цим мені вельми пощастило. Це формувало нас, тодішніх студентів, як особистостей. І цей гарт уже ніщо не зламає. Тому я пишу, що думаю, і не ховаю свої статті за псевдонімами. Журналіст повинен мати мужність казати правду. Або принаймні не продукувати брехні. Дивуюся з тих, які сьогодні працюють на одну політичну силу, а завтра – на іншу, з протилежними ідеями. При цьому їх не обходить, що допомагають утверджуватися відвертим українофобам чи навіть комуністам. Мовляв, ми тільки професійно виконуємо роботу, як ті ж лікарі. Але ж Іуда теж професійно виконував свою роботу.

За тридцять срібняків ви продали душу, колеги! Мені важко буде забути, як дехто з медійників працював на місцевих янучар. Нинішня війна – це й ваша заслуга. Не був би таким сильним режим Януковича, не мали б ми нині таких трагедій. Журналіст повинен мати душу, позицію, тому що всі погані речі робляться через байдужість.

Не кожен може бути журналістом. Адже будь-яке ремесло має свій психотип. Якщо вам усе цікаво, не можете всидіти на місці, у вас сотні знайомих і приятелів, ви легко вступаєте у контакт як із професором, так із бомжем, якщо кохаєтеся в слові, тоді це ваше. Треба бути живчиком. Мати активну життєву позицію. Адже журналіст – це громадський адвокат, захисник суспільних інтересів, у тому числі, а може, й насамперед – від влади. А скільки у нас журналістів, здатних написати гострі, критичні, вагомі публікації, причому не замовні, а з власної ініціативи?  На Закарпатті я знаю таких лише кілька.

Тому основою формування журналіста вважаю плекання людської гідності, формування особистості як такої. Нам не потрібні «фахівці», які вміють із прес-конференції написати п’ять речень. Це може зробити навіть тямущий школяр. Нам потрібні люди, які змушують суспільство думати. Мій декан факультету журналістики професор Володимир Здоровега любив казати: «Журналістика – це важка розумова праця». Де ми ту «важку розумову працю» бачимо у закарпатській журналістиці?  

• Як гадаєш, чому в нас сьогодні немає таких постатей, як Бабидорич?

– А як ви думаєте, скільки може бути постатей? «Постать» за визначенням передбачає, що таких мало, одиниці. На жаль, вимирання «паперової» журналістики приносить нам і вимирання журналістики вдумливої, розгорнутих публікацій. У «Старому Замку» я півтора десятка років спеціалізувався на культурі та історії, майже щотижня друкуючи солідну статтю. Уже півроку, як газета вмерла, а її нішу ніхто не зайняв. Залишилося в області кілька часописів: одні от-от згаснуть, інші не вилізають із бульварщини. Ми дожили до того стану, що професійним журналістам ніде друкуватися. Мовчу вже про таку важливу річ, як гонорар. Де мають народитися постаті за таких умов?

Тому я цілком пішов у літературу. У журналістиці залишив собі тільки блог на Радіо «Свобода». Вважаю, що це гідна трибуна, аби розповісти про нагальні проблеми Закарпаття на всеукраїнському рівні.

За останні 15–20 років відбулося суттєве заниження реноме журналіста. Раніше це була професія обраних. Журналістів було небагато, переважно з київською чи львівською фаховою освітою. Тепер їх стільки, що навіть важко порахувати, але публіцистика вмирає на наших очах. А колись це була основа всієї преси. Акули пера відігравали колосальну роль у формуванні суспільства. Публіцистами були Франко, Грушевський, Петлюра. Тепер усе замінило банальне прес-«обслуговування». Але зв’язки з громадськістю й журналістика – це різні професії!

ПИСЬМЕННИКИ, ЩО ПРИЙШЛИ З ЖУРНАЛІСТИКИ, МАЮТЬ ВІЧНЕ ПРОКЛЯТТЯ

• Рішення стати письменником було зумовлене журналістикою?

– Я ніколи не думав, що стану письменником. Навіть журналістом не планував бути. У дитинстві хотів стати археологом. Згодом планував вступати на історичний факультет. Тому в моїх книжках багато історії, мені цікаве минуле. До літератури прийшов еволюційно, внаслідок внутрішнього розвитку.

• То Олександр Гаврош насправді романтик?

– Так, я трохи романтик, позитивно налаштований на життя, переконаний оптиміст, вірю, що все буде добре ☺.

• Яким є процес написання твоїх книжок?

– Книжка – значно інтимніший процес, ніж газета. Тут усе залежить тільки від мене і видавництва. Я щасливий, що більшість моїх книжок побачили світ як видавничі проекти, тобто видавці ризикнули й опублікували мої речі за власні кошти. На Закарпатті, на жаль, нема книжкового ринку, тому й  маємо інвалідну ситуацію, коли книжки видають тільки за кошти держави, спонсорів чи авторів. Ситуація не змінилася з часів Духновича, який писав, що в нас нема «ні читачів, ні писателів».

• Чи не заважає журналістика письменнику?

– Це вічне прокляття письменників, що прийшли з журналістики. Журналістика – це ясний, легкий, швидкий стиль, у нас же вважається, що письменник має писати абзац на три сторінки і бажано без розділових знаків ☺. Кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно пише». І коли ти двадцять років у такому стилі працюєш, так мислиш, то в голові згодом важко щось змінити. Але література є різна. Є Оксана Забужко зі своїми складними мовними фігурами, і є Василь Стефаник із короткими  рубаними реченнями. «Коротко, сильно і страшно», – казав про його стиль Максим Горький. Але я працюю над тим, щоб позбуватися свого журналістського стилю, наскільки це мені до снаги.

• Чи маєш хобі?

– Я книгоман. Маю велику бібліотеку й досі її активно поповнюю, попри явний брак місця.

• Як це – коли за твоєю книжкою знімають перший український дитячий фільм часів Незалежності?

– Фільм знятий за моїм твором, але історія Івана Сили вигадана не мною. Ця історія належить нам усім, бо вона – реальна. Я зробив  її дитячий варіант, бо вважав, що саме на ній треба виховувати нашу молодь. Мені пощастило, що Віктор Андрієнко хотів зняти саме дитячий фільм: тільки такі стрічки стовідсотково фінансувалися з бюджету України («дорослі» асигнували тільки наполовину). Ось так я став автором екранізованого твору.

В екранізаціях є не тільки великий плюс, але й мінус. Так, про Івана Силу тепер знає значно більше українців, але скільки з них захоче після перегляду ще прочитати книжку? Саме фільм є найбільшим конкурентом автора книжки.

Тому я не літаю у хмарах через те, що повість екранізували. Коли я публічно висловив задоволення фільмом «Іван Сила», то хтось іронічно зауважив, що я такий перший☺. Бо зазвичай автори нарікають, що їхній твір «зіпсували». Але я, навпаки, втішений, що Андрієнко зробив свою версію історії Івана Сили, яка відрізняється від моєї. І мені цікаво було дивитися на його роботу. Таким чином реальна історія вже втілюється в третьому варіанті, а відповідно й вимірі. Хоч Іван Фірцак настільки злегендаризована постать, що нині ми навряд чи знаємо, як було насправді.

• Після успіху вистав чи не виникає бажання повністю перейти в драматургію?

– А я з драматургії і не виходжу☺. Це дуже специфічний жанр. Можна написати тисячу п’єс і не стати драматургом. А можна створити одну-дві – й стати класиком. Бо драма народжується не на папері, а на сцені. І від сцени залежить, як складеться доля автора. Я почав писати п’єси, працюючи в театрі. Маю чимало знайомих серед театралів. Це дуже цікаві люди, своєрідний світ. Мені пощастило, що п’ять моїх п’єс побачили світло рампи. Ще дві готуються до постановки. Але тепер я вже «мудрий» драматург і не пишу п’єсу «від себе». Спочатку чекаю пропозицій від театрів. Бо для чого писати те, що лежатиме в шухляді? Драматург, як і кіносценарист, – учасник творчості колективної – у зв’язці з режисером.

20 КНИЖОК ЗА 10 РОКІВ

• Ти вважаєш себе продуктивним?

– Останнім часом став менш продуктивним. Дедалі більше читаю, ніж пишу. Цього року маю  своєрідний ювілей: десять років, як вийшли мої перші книжки. Порахував, що за це десятиліття видав два десятки книжок. Вважаю це нормальним темпом, бо мої книжки – абсолютно різні: поетичні, публіцистичні, дитячі, з’явилася навіть перекладна. 

• Ми знаємо Гавроша-журналіста, Гавроша-письменника, Гавроша-драматурга, Гавроша-кіносценариста, Гавроша – дитячого письменника. Якого ще Гавроша можна очікувати?

– Я можу бути й ніким. Наприклад, просто фаховим читачем☺. І в цьому не бачу нічого поганого. Якщо письменнику нема чого більше сказати, то для чого мучити себе і читачів? Пишу, поки пишеться і доки друкується.

Новою для мене справою стали документальні фільми. Спільно з ЗОДТРК «Тиса-1» ми зняли програму про закарпатського художника, який живе на Одещині, – Михайла Зайця. Разом із режисером Максимом Мельником, дуже творчим ужгородцем, зробили фільм про закарпатську діаспору в Сербії, в якому я виступав продюсером. Тепер знімаємо документальний фільм «У пошуках Івана Сили». Фіксуємо останніх людей, що близько знали Івана Фірцака, наприклад, його найменшого сина Богдана, якому виповнюється 61 рік. 

• Ти досить часто критикуєш Закарпаття за пасивність. Не хотів би переїхати в інший регіон?

– Уважаю, що моя місія – жити тут, писати про цю землю. Закарпаття – цікавий регіон для творчої людини, натхненний. Тут багато тем, я його прекрасно знаю, розумію, відчуваю. Гавроші тут закорінені з діда-прадіда. Це ще й мій природний масштаб. Я не люблю мегаполіси. Хоча вчився у Львові, жив в Одесі, часто буваю в Києві.

• В Ужгороді безлад, пахне повним колапсом, навіть місто нікому очолити. До чого йдеться?

– Буденна ситуація. Чого панікувати? ☺ Рік тому було ще гірше, бо перспективи навіть не проглядалися. Ось ми знову прийшли до ключового питання – особистостей, а їх повинен формувати університет. Коли матимемо суспільство людей з гідністю, які шанують себе та інших, то й життя буде інакшим. Треба цінувати чужу працю, тоді будуть поважати і твою. Хіба сміття під ноги нам накидав хтось чужий? Хіба це не ужгородці зробили своє місто таким, що його не впізнають гості, які були в нас кілька десятиліть перед цим? Елементарної культури бракує! Чуєте, редактори газет, які сахаються статей про культуру?

• Чи почуваєшся щасливим?

– Ми всі за цей рік постаріли, змарніли… На жаль. Зрозуміло, що живемо у час війни, і це б’є по нашому відчуттю щастя. Можу себе зачислити до щасливої частини людства, бо займаюся тим, чим хочу. Спілкуюся, з ким хочу, не маю над собою керівників, ні перед ким не звітуюся, нікому нічим не зобов’язаний, сам собі формую графік життя і творчості.  Живу вільним птахом. Але, слід визнати, вільним і від регулярних фінансових вливань. 

• Чого не вистачає Гаврошу?

– Мені не вистачає таланту☺. Адже його не може бути забагато. Коли ставиш перед собою все нові завдання, то відчуваєш, як важко їх вирішувати. Звісно, хочеться кращого володіння словом, але я над цим працюю. Роблю нові редакції старих творів, навіть успішних. Взагалі-то, чим важче письменник працює над твором, тим легше його читати. Тому вважаю, що мені дедалі складніше писати через те, що постійно піднімаю рівень вимог до своєї писанини.

• Ким би ти ще міг стати, якби не був журналістом і письменником?

– Істориком, який би все одно рано чи пізно почав писати. Можливо, історичні розвідки. Робітником би не був – мені нецікаво працювати руками. Подобається не реальний світ, а віртуальний, уявний, який живе в одній-єдиній голові. 

Наталія Каралкіна

Фото Віталія Завадяка