Середа, 20.11.19, 05:29 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю

Оксана Луцишина: «Мене цікавить розробка нових сенсів»
Під час зустрічі

З-поміж десятка цікавих акцій на виставці-ярмарку «Книга-фест-2015» чи не найбільш жвавою та інформаційно насиченою стала зустріч із письменницею, яка стежить за літературним життям, має намір видати новий роман у «Видавництві Старого Лева», здобула найвищий науковий ступінь в одному з найпрестижніших університетів США, коментує англійською в соцмережах події, пов’язані з Майданом, а також неоголошеною війною Росії в Україні. Цій людині найкраще працюється в кав’ярні – вона читає п’ятьма мовами і вважає, що її серце там, де її книги. Мова йде про українську (бо родом з Ужгорода) і водночас американську письменницю Оксану Луцишину.

Спільно з літературним клубом «Читаємо разом» та шанувальниками її творчості журналіст Медіацентру спілкувалася з Оксаною Луцишиною про літературу, науку, життєву філософію, погляди на ситуацію в Україні тощо.

«Революція на граніті була дуже важливим поштовхом до пробудження національної свідомості»

  • Ви майже щороку приїжджаєте на Батьківщину й кожного разу маєте досить насичену програму. Цьогоріч збирали матеріал про Революцію на граніті. З якоюсь метою?
Оксана Луцишина

– Ціль є. І навіть не одна. Перша. Я працюю над прозовим текстом, де є кілька розділів про Революцію на граніті. Ніколи до того не займалася чимось схожим на журналістську діяльність. Це так цікаво: приходиш з диктофоном, просиш людину щось згадати, прокоментувати. Люди погоджуються...

Чому я це роблю? Інтуїтивний здогад люди підтвердили: всі наші пізніші революції (2004-го, 2014-го років) вийшли з тієї, найпершої. Люди, які там тоді стояли, склали кістяк революції 2004-го, багато з них брало також участь у революції 2014-го року.

Революція на граніті була дуже важливим поштовхом до пробудження національної свідомості. В один голос усі казали: ніхто навіть не чекав, що результати будуть такими позитивними, адже тоді не підписали союзний договір. Це була перша серйозна заявка на українську незалежність.

Ще одна мета: з нового навчального року буду викладати україністику у Техаському університеті. Мене попросили почитати курс про зміни в Україні за час Незалежності на матеріалі художніх творів.

  • Нещодавно ви закінчили свій другий роман. Це після семирічної перерви. Розкажіть трохи про нього.
Під час розмови

– Цей роман не про революцію, не про політику – він був задуманий і починав писатися ще до подій 2013 року. Називається «Любовне життя». І це справді розповідь про любовне життя, якщо говорити коротко і побіжно.

Називаю його романом-бастардом, бо писала тоді одночасно кілька речей: інший роман та великий текст у жанрі наукової есеїстики. Думки, що не ввійшли у ці два тексти, а були записані практично «на коліні», лягли в основу цього третього. Наразі його читало небагато людей, але всі вони ідентифікували себе з різними персонажами, стали на їх позиції. Отже, це такий собі багатоголосий роман, де правда автора – одна з правд, цілком ненав’язлива, відтак сам роман можна читати як завгодно.

Дія відбувається в університетському місті Сполучених Штатів у наш час. Кожен персонаж (рідше подія) – це котрась із карт Великої аркани Таро. Я цього читачеві не нав’язую. Кому цікаво, той може розгадувати твір як ребус, кому не цікаво, той може читати роман про любовне життя як звичайну історію.

«У наш час бути антифеміністом або антифеміністкою – ганебно: це все одно що бути, наприклад, расистом»

  • В університетських колах ім’я Оксани Луцишиної пов’язують із фемінізмом. Ви стверджуєте, що новий роман відрізняється від попередніх текстів. А чи є в ньому філософія фемінізму?

– Не хочу нікого образити, але більшість сприймає це слово як лайливе. І не тільки в нас. У США кажуть, що це «слово на букву еф». Усі ми знаємо з американських фільмів, яке в англійській мові погане «слово на букву еф». Тобто ніхто не знає, що таке фемінізм, але всім до нього є діло. В Україні є кілька стереотипів щодо фемінізму, але немає розуміння того, що ж воно, власне, таке.

Під час спілкування

Образ феміністки найчастіше збірний (не тільки в Україні – скрізь, хоч кожна країна має свою специфіку). Стереотипно це якась дуже озлоблена жінка, очевидно, з сильними розладами (якщо не психіки, то сексуальності), яка палить ліфчики на площі, лається матом і, як правило, ненавидить чоловіків. Але це, як я вже сказала, лише стереотипи.

Фемінізм, якщо говорити політично, – це лобіювання інтересів певної групи. Наприклад, щоб жінки мали право на освіту. Побутує думка, мовляв, за що ж іще боротися, за які права – ми вже всього досягли. Всього, та не всього!

Навіть у США на кожний зароблений чоловіком долар жінка заробляє сімдесят сім центів. Така пропорція. Жінкам платять менше. Часто вважають, що якщо відчиняти перед жінкою двері і подавати їй пальто, то її можна не поважати. Справа, звичайно, не в пальті і не в дверях, а в тому, що ця псевдогалантність часто виявляється замінником справжньої поваги. Жінці можна сказати щось принизливе, сказати, що її місце на кухні. І в літературі довгий час панувала презумпція другорядності: мовляв, усе «жіноче» – не загальнолюдське.

У глибшому ж сенсі фемінізм – це частина життєвої філософії, без якої сучасне життя неможливо уявити. У наш час бути антифеміністом або антифеміністкою ганебно: це все одно що бути, наприклад, расистом.

  • Повертаючись до літератури…

– Література не повинна базуватися тільки на ідеології. Фемінізм – це, перш за все, ідеологія. Ідеологія завжди декларативна. У певному сенсі вона – протилежність художньої мови. Такої літератури я творити не хочу.

Оксана Луцишина

Якщо подумаємо, то тільки останні двісті років жінки-письменниці заявили про себе на повний голос – на свій власний голос. Вірджинія Вульф написала свого часу дуже відомий есей про «свою власну кімнату» або «свій власний простір». Вона змоделювала таку гіпотетичну ситуацію: уявімо, що у Шекспіра була сестра, не менш талановита за нього. І що? На той час вона була приречена, бо тільки найбільш привілейована верства багатих жінок могла собі дозволити писати, читати (або в принципі вміти писати і читати).

Є один дуже популярний псевдоаргумент: де ж геніальні твори, написані жінками? Але ж хтось мусив і мусить виконувати рутинну роботу, вести господарство. Це важка праця, невидима. Це Сізіфів труд. Хтось мусить народжувати дітей, готувати, мити, прати. Завжди і скрізь це робить жінка.

Отут починається якраз найцікавіше. А що воно насправді таке ота онтологія, буття жінки? Жіноче письмо? Воно існує чи не існує? А перевернімо це запитання з ніг на голову! А чоловіче письмо існує чи ні? Коли читаєте Жадана, чи думаєте: «О, це міцне чоловіче письмо...»? Частіше все-таки кажете: «Оце - письмо, література». Хіба ні? А коли читаємо твір жінки-автора, то навіть професійні критики або ті, хто так себе називає, називають це «жіночим» письмом. При цьому ніхто не пояснює, що саме має на увазі.

Бо якщо мова йде, наприклад, про жанрову літературу, про любовний роман, то його може написати і чоловік, імітуючи «жіноче», бо такі речі пишуться за формулою. Але я би сказала, що «жіноче» (навмисно беру в лапки) письмо – це якісь елементи буття, які жінка пише з середини себе, і з цього твориться певна літературна матриця.
 

Пригадую одну критичну статтю на роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Роман назвали «дамським» чтивом чи якось так. Там, мовляв, багато кухні, і взагалі це така собі мелодрама. Насправді ні. Ми просто маємо справу з іншим темпоритмом письма, і, може, якраз оцю сповільненість чи описовість, цю увагу до деталей і можна назвати ознакою жіночого письма.

«Все має прочитуватися через культуру загалом, скажімо, через історію ідей, а не через історію одної людини»

  • Творячи літературу, ви стверджуєте, що автор списує щось із себе. Але в одному з інтерв’ю ви сказали, що за персонажами ваших творів нема живих прототипів – це компіляція, своєрідна гра, інакше вам було б не цікаво. Прокоментуйте, будь ласка, процес роботи над вашими художніми образами.

– Це просто комбінація певних елементів. Чеслав Мілош сказав, що писати автобіографію найважче. А вигадувати набагато легше. Писати про себе в принципі неможливо, якщо справді писати про себе. Бо думаєш: я ж це не можу пояснити без цього, а це я не можу сказати, бо надто особисте… але стривай, тут є ще і це... Виходить, що це має бути нікому не цікавий двадцятитомник. Як не парадоксально, але тільки вигадка є схожою на правду.

  • Знання філософії, психології, психоаналітики допомагають у творчості?
Учасники зустрічі

– Допомагають, але не так у творенні образу, як структури. У нас структура – одне з тих слів, яке практично нічого не означає, бо в Україні немає критичної школи, немає навіть звичайної, доброї критики. Усе це мало би виходити з університету. А в нас університетські літературознавчі студії відверто кульгають. Немає доступу до добрих критичних текстів навіть двадцятого століття, не кажучи вже про двадцять перше.

Структура – це те, що робить роман цілісним. Якщо ви читали твори більшості наших сучасних прозаїків, то дуже часто складається таке враження: є якісь цікаві елементи, є дві цікаві сторінки або п’ятдесят цікавих сторінок, а сенсу нема. Дочитуєш до кінця – а воно все розсипалось, не тримається купи. Це, власне, тому, що нема структури. Структура формується з теорії. Оповідання може триматися на емоції, роман – ні. Прозаїк великих форм не може собі дозволити не знати певних речей. Все має прочитуватися через культуру загалом, скажімо, через історію ідей, а не через історію одної людини.

  • Закликаєте не досліджувати однобоко. А як досліджують літературу не в колоніальних і постколоніальних країнах?

– І в Україні досліджують цікаво, скажімо, у Києво-Могилянській академії, Українському католицькому університеті… Розумієте, не можна писати так, щоб у читача навіть наукового тексту після прочитання виникало питання: ну і що? Потрібно, щоб був якийсь висновок, якась глобальність. Точка, з якої можна на це все дивитися.

«Розпланувати на п’ять років наперед – це не про мене»

  • Ви пишете одночасно кілька романів. Розкажіть про творчу кухню.

– У мене переважно все ривками. Необов’язково системно. Я навіть не можу працювати вдома, бо стає дуже нудно, хочеться спати, потім їсти, потім знову спати. Мушу сідати в кав’ярні, бо там буде соромно, якщо я буду спати, та і не дуже поспиш, бо комп’ютер украдуть. А загалом я вірю, що все залежить від бажання. Коли тобі хочеться або, як казав Іздрик, тебе «пре», то треба записувати, якщо «не пре», то й сидіти марно.

  • Як вдається одночасно писати кілька творів?

– Воно само пишеться. Якщо пишеться. Є декілька різних стадій. Вальтер Беньямін казав, що перша стадія – архітектоніка: ти чуєш звуки і йдеш на них, намацуєш щось у темряві. Друга – ти вже одягаєш щось у м’язи, третя – шліфуєш. На цьому етапі всі інші тексти треба вже відкласти. Коли робляться м’язи – найважча робота: треба сидіти тижнями, місяцями, буває, що доводиться переписувати по двадцять разів.

«Через війну зараз буде мінятися вся поетична мова, вся система образів...»

  • А як із поезією?

– Біда з віршами тепер (про це багато хто говорить, наприклад, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська). Помінялися всі метафори через війну. Неможливо писати вірші, як було раніше. Коли я пишу, скажімо, «моє серце в крові», це сприймається буквально, бо знаємо, що наших хлопців привозять з АТО – і справді серце в крові. Дивишся на себе – руки, ноги є, тож стає соромно. Думаю, що зараз буде мінятися вся поетична мова, вся система образів, на яких трималася поезія.

  • Ви ще й науковець. Нещодавно отримали високе наукове звання. Над чим зараз працюєте?

– Для докторату займалася Бруно Шульцем, прочитуючи його через німецького філософа Вальтера Беньяміна. Зараз буду до цього повертатися, бо домовилася з Василем Габором, що він видасть мою книжку про Бруно Шульца. Але треба весь текст переписати: так, аби ту книжку міг прочитати не обов’язково науковець, а просто людина, якій цікаві інтелектуальні сюжети.

  • Чи пишете художні тексти англійською?

– Англійською я пишу тексти есеїстичного спрямування, так званий нон-фікшн. Не пишу художніх текстів, бо вважаю, що якась своєрідна магія в мові все-таки є. Є особлива відстань, проміжки між словами, які заповнюються тільки живим диханням.

«Мене цікавить розробка нових сенсів»

  • Чи плануєте повернутися в Україну назавжди?

– Поки що планую повертатися час від часу. Назовсім? Хіба що коли навчуся заробляти на життя літературою, а з цим складно, і не тільки в Україні. Може, якби я писала трилери чи любовні романи, це би вдалося. Але ж мене це не цікавить, хоч вважаю масову літературу дуже важливою. Мене цікавить розробка нових сенсів, а жанрова література працює з тим, що вже зроблено, відкрито.

  • Якою є ваша думка про український літературний процес?

– Імен я не називаю, бо я не критик. Крім того, в мене є свої літературні амбіції, тож це було б неправильно. У нас добра, хороша, сильна поезія, я вважаю. А прози в нас мало. Треба більше писати прозу.

«Починаєш себе жаліти – автоматично починаєш когось ненавидіти»

  • Ви активно пишете у соцмережах пости англійською про події в Україні. Як в Америці бачать ці події? Чи цікавляться ними?

– Не можна сказати, що не цікавляться. Навпаки. От я зараз їду в Техас викладати українську літературу, власне, тому, що постала потреба, є запит, людям стало цікаво. Дотепер там була тільки русистика. Це вперше вони відкривають україністику.

  • Як нам бути з поданням інформації, на Вашу думку?

– Навчитися не ненавидіти. Я їздила зараз на фестиваль «Інтермецо» у Вінниці, куди приїжджав дуже цікавий прозаїк Міленко Єрговіч – боснійсько-хорватський письменник. Він говорив про мету путінської пропаганди. Вона не в тому, щоб росіяни зненавиділи Україну, а в тому, щоб українці зненавиділи росіян. Є такий термін – мова ненависті. Це коли продукуються агресивні стереотипи, все довкола стає «ворогом». Треба уникати цієї мови. Повертаючись до думки Єрговіча: він казав, що війна будить у людях кілька дуже поганих почуттів, зокрема, ненависть і жалість до себе. А починаєш себе жаліти – автоматично починаєш когось ненавидіти.

  • Наостанок. Що порадите українським студентам?

– Вивчати іноземні мови, їхати на навчання за різними програмами, ґрантами. Поки держава подбає про ресурси для студентів, шукайте можливості, щоб кудись поїхати, щось побачити.

Розмовляла Іванка Когутич

та учасники літературного клубу «Читаємо разом»




МЦ-інтерв’ю | 17.06.15 | Додав Шумицька | 736 | 5.0/1
Теги: літературний клуб «Читаємо разом», Оксана Луцишина

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій

«  Червень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики