Вівторок, 17.09.19, 03:25 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю

Хірург Богдан Пацкань: «Без бажання допомагати людям хорошим лікарем не станеш»
Богдан Пацкань

Завідувач кафедри хірургічних дисциплін факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки професор Богдан Михайлович Пацкань – дуже позитивна, щира, добра, однозначно непересічна людина. Людина, якій болить Україна. Справжній патріот. Хірург із музичною освітою по класу скрипки, який любить рок, за 38 років медичної практики виконав 9 000 операцій, деколи буквально даруючи пацієнтам життя. Траплялося, що й самому доводилося здавати кров, а тоді повертатися до роботи за операційним столом. Лікар від Бога погодився розповісти нам про своє життя та його цінності…

Богдан Михайлович народився у Великому Березному, а виріс у Берегові. Сім’я його зовсім немедична: батько – службовець, мама – вчитель. Змалку хлопець звик до фізичної праці, поєднуючи її з навчанням у школі, аби допомагати мамі: з 10 років ріс без батька.

Під час роботи в Улан-Уде

Коли постав перед вибором майбутньої професії, завдяки прикладу близьких людей (сестри та чоловіка тітки), обрав медицину. Навчатися поїхав до тоді ще Чернівецького медінституту (нині це Буковинський медичний університет). На вибір вплинув добрий знайомий – лікар Йосип Журкій. Богдан Михайлович завжди знав, що стане хірургом, тож відвідував нічні чергування у лікарні ще з перших курсів.

Влітку у складі студентських будівельних загонів їздив на заробітки до Казахстану, на старших курсах – на практику. Знав, що в Сибіру чудові умови для практикантів, тож сам зголосився помандрувати в далекий край. Потрапив до Улан-Уде, де провів 4 роки, набрався безцінного досвіду. Тоді там були такі технології, які в Києві вдалося побачити через десяток років.

В армії

Молодий лікар повинен був відпрацювати в Сибіру 4 роки, але, маючи диплом з відзнакою, вирішив вступати до аспірантури. Тож попросив дозволу в начальника управління ССЗД поїхати на рік до Іркутського медінституту, аби здобути новий фаховий рівень, а тоді повернутися на відпрацювання в Улан-Уде. Проте у відповідь почув, що їм «розумні не потрібні»: тож має відпрацювати свої 4 роки, «а далі – на всі чотири сторони». Це дуже образило Богдана Михайловича, тож, завершивши практику, він поїхав до Києва, де на нього вже чекали в клінічній ординатурі.

«Там я опинився в чудовому колективі на чолі з академіком Василем Братусем. Там відбулося моє становлення як лікаря, як людини. Майже все, що вдосконалюю тут як хірург, здобув саме там. Основний управлінський принцип, який я успадкував від Василя Дмитровича, – формування колективу з віковою дистанцією 10 років. Щоб стати хорошим хірургом, треба не менше 10 років, тому добре, коли між колегами саме така різниця: старше покоління йде на пенсію, середнє його змінює, не знижуючи професійних якостей і не «підсиджуючи» старших. Це сприяє хорошому психологічному клімату в колективі».

Успішно завершивши навчання, Богдан Михайлович пішов кар’єрними сходинками догори: почав працювати асистентом кафедри, захистив кандидатську і став викладати в Київському медичному інституті. Увесь цей час поряд була дружина, яка розділяла з ним усі труднощі.

На роботі

На Закарпаття повернувся 1990 року, розпочавши роботу на кафедрі госпітальної хірургії. Уже через 10 років став завідувачем кафедри хірургії новоствореного факультету післядипломної освіти. П’ять років Богдан Михайлович був головним позаштатним хірургом області.

  • З чого починається день?

– Ранок починається о 6-й годині з легкої зарядки або походу до басейну.

  • Розкажіть трохи про сім’ю.

– Моя дружина Ірина — лікар, головний акушер-гінеколог в області. Ми разом вчилися – відтоді все по життю разом. Багато працюємо, розуміємо одне одного: вимоги до іншого повинні виходити з розуміння того, що відбувається в житті того іншого. Маємо сина, якому скоро 27 років. Він математик. Потім ще здобув другу освіту – фахівець з аудиту та бухгалтерії. Медиком бути не хотів, а ми його й не схиляли. Хорошим лікарем може стати тільки той, хто горить бажанням реалізувати себе як лікар і хоче допомагати людям.

  • Чим захоплюєтеся, як проводите вільний час?
Під час закордонної конференції

–  Моя робота і є моїм хобі. Дуже мало вільного часу. Тому, коли є змога, сплю, можу на риболовлю піти, по гриби чи просто швендяти лісом, у басейн ходжу… Живу в селі неподалік Ужгорода, маю невелику прибудинкову територію, дуже люблю за всім доглядати – відпочиваю на землі, навіть якщо це фізично втомлює.

  • Любите подорожувати?

– Люблю, але тривала подорож мене втомлює. Мені достатньо 7–10 днів. Немає значення, закордон це чи Україна: люблю бувати в місцях, які ще не відвідував. Найцікавіша подорож відбулася минулого літа – тур Європою. Ми ще з однією сім’єю проїхали автомобілем багато європейських країн – у кожній побачили щось привабливе для себе. І це не тільки архітектура, а й люди.

Я порівнював нас із тими людьми: вони і зовні не красивіші, мабуть, і не розумніші, і не більш освічені, а живуть краще. Відчувається дух вольності, свободи, відповідальності держави перед своїми громадянами. Повертаючись в Україну, думаєш: чому ж у нас не так? Радо побував би ще раз на Байкалі, з яким пов’язано чимало спогадів. Але наші стосунки з тією державою змінилися, та й дорога надто далека і недешева.

  • Спілкуєтеся з колишніми колегами з Росії?

– Спілкувався. Тепер не хочу з ними спілкуватися. Вони заангажовані, нічого не чують, не розуміють… Для них аргументи нічого не значать. Кажу їм, що ми дітей не їмо і зі зброєю по вулицях не ходимо, а вони не вірять!

  • Чи виникали думки поїхати на війну?
З сім’єю

– Я думав про це. Переконаний: якби поширилася експансія, був би серед тих людей, хто там. Але тепер здоров’я не дуже дозволяє. Якщо вони (агресори) перейдуть межу, яка є нині, – піду. Не хочу повернення в Радянський Союз, хоч мені там непогано жилося. Але це безперспективно. Маємо жити, як європейці, бо ментально ми саме європейці, може, навіть кращі – у нас збереглося багато цінностей, які там уже втрачені. 

  • Яким має бути лікар?

– Добрим! Відданим своїй професії, незважаючи на все: ставлення держави, заробітну плату… Ти маєш горіти цим і знати, що прийшов у це життя, аби допомагати людям. Освіченим, звісно.  Професіоналом. Я вимагаю цього від себе й відповідно – від  інших.

  • Маєте улюблених студентів?

– Улюблених нема. Я бачу і люблю всіх, хто хоче вчитися. Мені хочеться їм допомогти. Бо свого часу допомагали мені. Хотілося б більш мотиваційного ставлення від держави. У нас узагалі медичне навчання негуманне: студенти й молоді лікарі здебільшого вчаться на пацієнтах. Це неприпустимо. Треба вчитися на муляжах та імітаторах, яких у нас немає. Приходить дуже хороше покоління добрих, розумних, освічених студентів-медиків. І завдання викладачів – всіляко сприяти їх становленню як професіоналів, як особистостей.

  • Розкажіть про специфіку вашої кафедри.
У горах

– Створена 2000 року. Готуємо лікарів-інтернів з різних хірургічних напрямків. За три роки інтернатури маємо навчити їх основних навичок ургентної хірургії, а далі вони вже вивчають більш вузько свій профіль. Даємо основу, щоб вони могли якісно виконати прості операції. Маємо 5 спеціальностей: хірургія, ортопедія і травматологія, урологія, офтальмологія, лор. Займаємося також перепідготовкою (переатестацією) лікарів, яку проходить кожен що п’ять років. Їм пропонуємо найновіше, медичні технології.

Наші викладачі – це люди з великим досвідом роботи, широким професійним спрямуванням, це лідери в тій чи іншій проблематиці в області. Хочемо бути серед тих, кого можна вважати передовими, але нині все, що маємо, переважно за рахунок спонсорської підтримки чи власних зусиль і коштів.

Серед наших пріоритетів – навчання лапороскопічних методів оперування (оперування через маленькі отвори, після яких майже не залишається великих шрамів. – Авт.) та реконструктивно-відновні операції із застосуванням алопластичних конструкцій. Гордістю кафедри є можливість прямого транслювання з операційного залу в навчальну кімнату – таким похвалиться далеко не кожен виш. Так можна донести до курсантів найтонші прийоми хірургії. А це – шлях до успіху.

  • Чи надходили пропозиції виїхати на роботу за кордон?
 

– Так. Але я не поїду нікуди, бо є висококваліфікованим спеціалістом, які потрібні тут. Я патріот, люблю свій край, цих людей і хочу віддавати свої знання тут. Я не прагну багатства – мені вистачає того, що маю.

  • Що, на вашу думку, чекає на українську медицину?

– Відверто кажучи, нічого хорошого у найближчі 5–10 років не чекаю. Всі ми бачимо, що відбувається в нашій державі, тож чекати на розвиток медицини, коли економіка в такому скрутному становищі, не варто. Якби все залишилося хоча б на цьому рівні, який маємо, було б добре. На жаль, весь тягар матеріального забезпечення лікування лягає на плечі пацієнта – ганебна ситуація! Ніяких реформ не проводиться – і це злочин.

  • Чого б Ви хотіли?

– Хоч як би банально це звучало, хочу миру в державі, суспільстві. Я багато де жив і скрізь почувався як удома. Не було відчуття, що ось тут мої вороги. А тепер знаю, що отам у прямому сенсі вороги, які прийшли вбивати. Потрібен мир, аби могла реалізуватися доброта, якої нам усім дуже бракує. Навіть у стосунках між собою. 

Розмовляла Ксенія Шокіна




МЦ-інтерв’ю | 11.04.16 | Додав Г_Кришiнець | 4211 | 0.0/0
Теги: Валерій Пацкань, інтерв'ю, хірург

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики