Четвер, 28.03.24, 22:35 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю

Юрій Данилець: «Ті, що заважають, часто більше надихають, ніж ті, котрі сприяють»

На Закарпатті і за кордоном пан Юрій відомий насамперед як історик церкви. Сфера його наукових інтересів – історичне минуле православ’я на теренах Закарпаття першої половини ХХ століття. Він очолює Богословсько-історичний науково-дослідний центр ім. архімандрита Василія (Проніна) Мукачівської єпархії УПЦ, який займається дослідженням богословсько-історичної спадщини архімандрита Василія та формування, розвитку православної церкви у різні історичні періоди, вивчає богословську думку та її представників у краї.

Юрій Васильович настільки захоплений своєю роботою, що й хобі має «історичне» – збирає монети, колекція яких нараховує 1,5 тисячі екземплярів. Найбільше він любить працювати в архівах – українських і закордонних, звідки «і не виходив би, якби була можливість». Там його стихія: постійний пошук, повернення із забуття загублених у часі фактів.

Навернення, потяг населення до релігії залежить від політико-економічної ситуації у країні

  • Юрію Васильовичу, звідки така любов до історії?

– Любов до історії зародилася, напевно, ще в дитинстві під впливом мого покійного діда Мирона, який був простим столяром, але цікавився історією. Він умів захопливо розповідати про минуле, зберігав газети чехословацького періоду та сімейні документи від початку XIX століття, що стосувалися земельних питань родини. Кожен закарпатський селянин завжди намагався заробити, щоб купити землю. Мій прадід теж був на заробітках десь на шахтах в Америці та Бельгії. Родина сподівалася, що зможе повернути забрані радянською владою землі, тому майнову документацію зберігала. Тепер вона перейшла до мене.  

Потім, коли навчався у Хустській гімназії-інтернаті, мав дуже хорошого педагога-історика – Марію Петрівну Грицько, у якої я додатково займався в кабінеті історії, хоч навчався за хіміко-біологічним напрямком. Там захопився історією настільки, що вирішив вступати на історичний факультет. З третього курсу почав займатися церковною проблематикою.

  • Що спонукало вибрати для дослідження саме історію церкви?

– Зацікавлення історією церкви прийшло на початку 90-х – у період релігійного ренесансу, піку чернецтва, коли активно почали відроджуватися монастирі, церковні громади. На Хустщині, звідки я родом, за радянських часів було ліквідовано 7 обителей – зрозуміло, що їхнє відновлення вплинуло на людей, викликало інтерес. Коли я почав цікавитися історією чернецтва, виявив, що інформації майже немає. Були окремі роботи українських та зарубіжних авторів з тематики греко-католицької церкви, а щодо православної взагалі не було узагальнювальних праць. Та й не віталося її дослідження через звинувачення у тому, що була союзником радянської влади з ліквідації греко-католицької церкви. Але, як видно з документів, ніхто православну церкву не питав, чи хоче вона допомагати процесу ліквідації, чи не хоче. Це було примусово. Та й у 20–30 роки тисячі православних священиків, вірян загинули від рук більшовиків. Для них будь-яка релігія була конкурентом і підлягала ліквідації. 

Якраз брак інформації і спонукав мене взятися за дослідження історії православної церкви. Щоб знайти бодай якісь відомості, треба було багато їздити, зустрічатися з людьми, збирати живі свідчення, сидіти в архівах, працювати з документами, написаними іноземними мовами. Пам’ятаю, як для курсових збирав матеріал у рідному Кошельові та сусідній Ізі – центрі православного руху на Закарпатті початку ХХ століття. Там чи не в кожній хаті жив хтось, пов’язаний з історією церкви. Батько допомагав мені тоді, підказуючи, з ким можна поговорити, де знайти свідків тих подій. Взагалі батьки – Василь і Ганна – завжди підтримували мене у всіх починаннях.

  • Дослідження церковної тематики  це і духовна потреба чи суто науковий інтерес?

– І духовна потреба теж. Вивчаючи біографії відомих діячів церкви, бачиш, як вони у дуже важкий період вели активну місіонерську роботу, намагалися їхати кудись вчитися, несли щось добре в народ, часто ризикуючи життям та свободою. Особливо у радянські часи. Це надихає йти вперед.

Та й у сучасності маємо таких людей. Наприклад, у мене є  спільні проекти з ієромонахом Піменом, благочинним монастиря у Грушеві, який у 14 років втратив зір. Але він не сидить склавши руки, не жаліється, а багато вчиться, читає, їздить у справах. Такі люди є добрим прикладом.

  • Нині модно займатися духовними пошуками, спираючись на східні вчення. Як гадаєте, чи може людина, вихована у християнстві, знайти відповіді на сокровенні питання душі у чужих їй релігіях?

– Думаю, не може. Захоплюватися чимось чужим, невідомим людині притаманно. Інше питання, як воно буде нею сприйматися, наскільки вона може пройнятися тим же буддизмом чи ісламом. Все дуже індивідуально, але на рівні генетики нам все одно ближча релігія наших дідів-прадідів.

Особисто для мене східні вчення є чужими, хоч, як фахівець, я цікавлюся тим, як вони переплітаюся з християнством, адже воно теж прийшло зі Сходу і має певні впливи дохристиянських вірувань та релігій. На Закарпатті через його пограничність теж відчувається вплив різних культів, релігій, тому й не дивно, що наші земляки цікавляться ними. Але домінує все одно християнство. Тепер-от в УжНУ навчаються студенти інших релігій, хтось з них тут залишиться жити – і, думаю, з часом це теж буде мати вплив на духовну культуру Закарпаття.

Юрій Данилець
  • Часто церкву звинувачують у тому, що вона бере активну участь у політичному житті. Що думаєте з цього приводу?

– Сьогодні дійсно представники різних політичних сил намагаються заручитися підтримкою духовенства навіть через благодійність. Політики люблять робити пожертви на церкву, але для того, щоб священик сказав людям добре слово про них. На цьому ґрунті бувають конфлікти, бо не всі представники духовенства хочуть втручатися у ці справи.

Протягом усієї історії людства політика і релігія йдуть поряд. Церква – справді потужний соціальний інститут. Свого часу навіть Сталін розумів, що вона має величезний економічний потенціал і вплив на людей, який можна використати. У сучасній Європі роль церкви зведена до мінімуму. Наша ситуація дещо інша… Насправді дуже складне питання, бо і держава втручається у життя церкви, і церква, своєю чергою, втручається у політику.

  • Нещодавно в Україні розпочалася Всеукраїнська хресна хода, організована УПЦ (МП), яка викликала критику і стурбованість у суспільстві через підозру, що, попри благородну офіційну мету, акція має політичний підтекст. У соцмережах з’явилися знімки учасників ходи з проросійською символікою. Що думаєте про це? Яке Ваше ставлення до акції?

– В історії православної церкви чимало хресних ходів, котрі були приурочені різним подіям. Аналогічні ходи в Україні проводять не тільки УПЦ (МП), а й УПЦ (КП), УАПЦ, греко-католики. У переважній частині ці події проходять у складні часи для церкви і держави, для вшанування визначних дат тощо. Як на мене, УПЦ не ставила перед собою політичну мету, організовуючи цей хід. Такий підтекст побачили в ньому її опоненти, окремі політики, журналісти. Використання церкви з політичною метою неприпустиме, воно згубно впливає на конфесійний мир у країні. Щодо «політичного православ’я», фундаментальних крайнощів, то в кожній із церков ми натрапляємо подібне явище. Архієрейський Собор УПЦ  21 грудня 2007 р. засудив діяльність «політичних православних», а 11 листопада 2008 р. Священний Синод УПЦ, розглянувши це питання, засудив політичне спрямування діяльності деяких братств України та інших громадських організацій і відкликав благословення на їх діяльність.

Сьогодні церква принципово засуджує так зване «політичне православ’я» і закликає єпископів і священиків не використовувати церковний амвон для пропаганди будь-яких політичних ідей. Разом з тим припускаємо, що буде використано цілий ряд провокаторів, головним завданням яких буде кинути тінь та дискредитувати благородну мету. 

  • У червні цього року на Криті відбулася визначна подія для православного світу – Всеправославний собор. Але без представників Російської, Грузинської, Болгарської та Антиохійської православних церков, які відмовилися приїхати. Чому, на Вашу думку, ними було проігноровано цей захід?

– Собор став визначною подією в житті православного світу. Над його підготовкою всі церкви працювали 50 років. Головними дискутивними питаннями на соборі стали курс на місію Церкви; засудження фундаменталізму; ухвалення рішень консенсусом як одноголоссям чи рішенням більшості і т. д.

Православний світ складається з 14 церков, кожна з яких є самостійною та незалежною. Константинопольський патріархат вважають «першим за честю» ще з часів Візантії... Рішення щодо відмови від участі у соборі Грузинської, Антіохійської та Болгарської Церков з’явилося під тиском Москви. Причини відмови озвучувалися зовсім не суттєві: від неправильного розсадження у залі до завеликих фінансових витрат на поїздку.

Формально Москва і її сателіти просили перенести термін проведення собору, а через незгоду більшості відмовилися від його участі. Константинопольський патріарх ще напередодні собору пішов на значні поступки Московському патріархату, погодившись на ухвалення рішень консенсусом. У цьому випадку кожна з церков могла заблокувати прийняття ухвали, наклавши вето. Всі спірні питання були зняті з розгляду на соборі.

Незважаючи на тиск Москви, їй не вдалося нав’язати свої правила, і собор пройшов у рамках, запропонованих Константинополем. Цей крок зміцнив позиції патріарха Варфоломія, показав, що він і надалі лишається лідером у православному світі.

  • Ви досліджуєте в історичному контексті розвиток церкви, духовності на Закарпатті. Яка ситуація нині?

– Закарпаття завжди відрізнялося від інших регіонів більшою концентрацією культових споруд. Нині ця тенденція зберігається, кількість храмів невпинно зростає. Вважаю, цим держава лише багатіє. Якщо збільшується кількість споруд, значить, у людей є певна потреба, бо саме на їхні пожертви, у першу чергу, здійснюється будівництво.

Останнім часом стало популярно ходити до церкви. Храми повні, і це добре, але ми не знаємо, чи людина йде туди з метою духовно себе просвітити, чи з якоюсь іншою. Священики намагаються наголошувати у проповідях, що саме ця складова має бути першою. Але саме навернення, потяг населення до релігії залежить і від політико-економічної ситуації у країні. Тепер-от війна на сході України дала великий поштовх.

Коли є проблеми, люди тягнуться до церкви, а коли все добре, це забувається. Така вже людська природа. Перший сплеск релігійності був на початку 90-их років, у період економічної кризи. Можливо, тут свою роль зіграв страх перед завтрашнім днем. Кажуть, європейці економічно незалежні, мають більшу стабільність у житті, тому їм нема потреби йти до церкви так, як нам, щось просити. Якоюсь мірою з цією думкою можна погодитися. Видно, люди просять частіше, ніж дякують.

Сучасний науковець повинен не лише сидіти в кабінеті, а й уміти подати і продати свій труд

Юрій Данилець
  • Доволі часто буваєте на стажуваннях за кодоном. Побували у Науковому центрі історії та культури центрально-східної Європи у Лейпцигу, університетах Пряшева та Ружомберка. Що вас там найбільше вразило?

– Високий рівень наукових досліджень. Німецькі науковці можуть вже дозволити собі дослідження мікротем: до прикладу, вивчати історію одного якогось приходу, села  чи персоналії. Словаччина лише наближається до такого рівня. У нас же це більш узагальнювальні праці. Там інститути добре фінансуються, мають різні цільові програми, проекти на 2-3 роки. Їхні науковці мають можливість їздити і залучати до своєї роботи спеціалістів з держав, які вони досліджують. Тобто, якщо для дослідження треба заслухати дослідника потрібної тобі проблематики з України – нема проблем. На нього виходять, фінансують приїзд, проживання, навіть культурну програму. Нам до цього ще дуже далеко. Та й система інститутів там інша.

У нас є проблема фінансування поїздок, досліджень. Український учений не може дозволити собі поїхати за кордон на конференцію через низькі зарплати. Щоб це вдалося, він повинен шукати зовнішнє фінансування, залучати міжнародні ґранти. І за таких умов від нього ще й вимагають звіти про наукову роботу. У Німеччині про таке і мови бути не може. Якщо офіційно науковця запрошують на конференцію, то його наукова установа достойно фінансує поїздку.

У побуті там вражає якість сервісу, транспорт, який їздить з секундною точністю. Рівень життя у німців такий, що вони можуть багато чого планувати наперед. Наприклад, часто, щойно повернувшись з відпустки, планують наступну, відразу купуючи квитки на відпочинок, бо так виходить наполовину дешевше.

Та й за кордоном інші відносини між колегами, інше ставлення до гостей. У нас більше по-панібратськи, по-домашньому. А там тебе оцінюють за практичні результати твоєї діяльності, за досягнення. Вони цінують те, що ти реально робиш, а не твої регалії, знайомства чи щось інше.

В останні роки уряд Словацької Республіки виділяє цілий ряд ґрантів для розробки різних проблем з історії Центрально-Східної Європи. У рамках Національної стипендіальної програми Словацької Республіки (SAIA) кілька разів отримував підтримку для наукових пошуків в архівах Чехії, Словаччини, Угорщини, Сербії.

  • Якби вам запропонували залишитися працювати за кордоном, погодилися б?

– Мені вже пропонували, але я не погодився. Вважаю, що треба працювати для розвитку своєї держави, історичної науки України, для своїх дітей, яким потрібно щось після себе залишити. 

  • Як оцінюєте стан сучасної української освіти й ті реформи, що зараз відбуваються?

– Постійні реформи не сприяють стабілізації у вищій освіті. Зміна урядів, зміна підходів до вищої освіти, на мою думку, негативно впливають на всю систему. Проведено ряд реформ, що стосуються вступної кампанії, ЗНО, захисту дисертацій, докторських, кандидатських, з’явилися нові вимоги щодо атестації наукових співробітників… Запроваджені новації неоднозначні, тому викликали дискусії у країні. Чи щось путнє з цього вийде – покаже час.

Не всі запозичення в освіті з Європи чи США нам підходять, бо маємо свої особливості, на які треба зважати. Але, наприклад, кредитно-модульна система  мені подобається. Для сумлінного студента, вважаю, це дуже добре, адже дає можливість мати сесію «автоматом», хоч для цього треба добре попрацювати. Мені теж так легше працювати. 

  • Які міркування щодо науки у цьому аспекті?

– Маємо велику проблему інвестування. До нас не йдуть іноземні інвестори, бо часто змінюється законодавство – і вони не мають певності у завтрашньому дні. Відсутність інвестицій впливає не лише на рівень розвитку країни, а й науки у тому числі. З іншого боку, ще радянське законодавство, яким ми частково керуємося, теж гальмує поступ у науці.

Для активного розвитку повинна бути певна економічна стабільність. А в нас витрати на науку постійно скорочуються – і вже бачимо негативний результат. Через кілька років, якщо нічого не зміниться, стане ще гірше. Тепер все списується на воєнні  витрати. Проте так було і до цього. Економити на освіті, науці не можна, бо наслідки для суспільства будуть невтішні.

Я видав цілий ряд наукових і науково-публіцистичних книг, не отримавши жодної державної підтримки. Це стосується і методичних видань тощо. Українська наука тримається на ентузіастах, які люблять свою роботу. Сучасний науковець повинен не лише сидіти в кабінеті, а й уміти подати і продати свій труд. Інше питання – чи потрібна та праця суспільству. Багато вітчизняних науковців працює за кордоном, бо тут вони не потрібні. Значить, рівень нашої науки все одно досить високий, якщо їм пропонують роботу там.

  • На вашу думку, які зміни у першу чергу треба запровадити у вищій школі, щоб освіта стала більш якісною?

– Важко сказати, але вважаю, що треба починати з початкової школи, щоб вона давала учнів відповідного рівня. Ті реформи, що лихоманять середню школу, мають негативні наслідки. Школярі-випускники, готуючись до ЗНО, вчать лиш ті предмети, які їм потрібні для вступу на заплановані факультети. Інші предмети стають другорядними.  Але часто буває так, що куди хотіли – не вступили, тому пішли вчитися на факультет, де якраз «другорядні» предмети. Тому й маємо негативний результат. Треба спочатку навести лад у середній школі.

В університеті, крім рівня викладання, велику роль відіграє ще й технічне оснащення аудиторій. За кордоном більшість навчальних приміщень обладнані мультимедіа. Та техніка насправді не так багато коштує, але має колосальний уплив на рівень засвоєння матеріалу. Без цих речей втрачаємо в якості. В останні роки в УжНУ почалися позитивні зміни у цьому питанні. На жаль, на істфаку нема досі комп’ютерного класу й обладнаних мультимедіа аудиторій.

Непростим питанням вищої освіти є і її масовість, яка теж ні до чого доброго не призводить. На Закарпатті люди більш-менш заможні, тому всі хочуть, аби їхні діти мали вищу освіту. Рідко зважають на те, до чого дитина справді має нахил. Модно бути юристом, значить, треба вступати на юрфак. А вчорашній учень може мати великі творчі здібності в інших напрямках… Тобто постає питання усвідомленого вибору. Зовсім занепала професійно-технічна освіта. Ці проблеми мають вирішуватися на державному рівні. Період, який ми переживаємо, проходили багато країн Європи. Мусимо пережити його і ми.

  • Старше покоління викладачів часто нарікає на сучасних студентів. А що про них думаєте Ви?

– В УжНУ студентство – це досить активний живий організм. Я не маю претензій до студентів, задоволений ними. Викладаючи, бачу, скільки є талановитої, активної молоді, яку треба розкрити, допомогти реалізуватися. Ми на факультеті цікавимося життям студентів, відвідуємо їх у гуртожитку, допомагаємо, коли бачимо, що є потреба. В останні роки члени кафедри майже повним складом відвідують студентські вечори, дні першокурсника, виїздять з студентами на природу, влаштовують спортивні змагання тощо.

До студентів треба знаходити індивідуальний підхід. Примус чи залякування ніколи не дасть результату. Це вже люди нового суспільства. Їх треба зацікавлювати – інакше нічого не вийде.

Нині ми втрачаємо українського студента, який надає перевагу закордонним університетам. Напевно, вони там і залишаться. Воно й зрозуміло, бо хто повернеться на наші зарплати, маючи інші можливості?

Мені складно приймати у людях підступність, дволикість, коли людина заради особистих вигод може підставити, піти по головах

Юрій Данилець
  • Маєте цілий ряд відзнак, нагород, у серії «Домінія слова» вийшла книга, присвячена Вашій науковій діяльності. Як ставитеся до такого визнання?

– Спокійно ставлюся. Певне визнання дає мені додатковий стимул рухатися вперед і показує, що рух той у правильному напрямку. Ентузіазм з’являється, натхнення.

  • Що найкраще у Вашій роботі?

– Наукова складова, пошук мене радує. Момент, коли знаходиш щось цікаве, публікуєш – і воно отримує певний резонанс, зацікавленість у суспільстві. Стимулює працювати, коли твої праці цікаві не лише для українців, зокрема закарпатців, а й для науковців інших країн, які досліджують подібну тематику. Це дуже тішить. 

  • Займаючись активною науковою діяльністю, напевно, рідко буваєте вдома. Дружина і донька не ревнують вас до роботи?

– Поки не скаржаться. Моя дружина теж історик за фахом, працює в науковій бібліотеці УжНУ. Вона сприяє моїй роботі, допомагає у пошуку літератури, коли є можливість, разом їздимо на конференції чи інші наукові заходи. Звичайно, не вистачає часу на спілкування. Я намагаюся якось лавірувати, але не завжди вдається. Стараюся не приносити роботу додому, проте й це не дуже виходить. З поїздок завжди повертаюся з купою неопрацьованого матеріалу, над яким часто сиджу вечорами.

  • Як відпочиваєте?

– По-різному. Люблю поїхати до батьків на Хустщину, допомогти щось по господарству. Там на певний час відволікаюся від міської суєти. Але останні роки, як показує практика, відпочиваю в архівах, бібліотеках (усміхається – Авт.). Такий собі відпочинок на роботі. Коли їду на кілька днів до Києва чи ще кудись, намагаюся частину дня працювати в архіві чи бібліотеці, інший час використати на відпочинок, відвідати музей, визначні місця.  

Взагалі відновлююся найкраще на природі. Люблю побути біля річки, погуляти в лісі… Ще дуже люблю ходити по гриби, бажано без компанії.

  • Що найбільше цінуєте в людях?

– Відкритість, прямоту, щирість. Мене так виховали, що треба казати прямо, розкласти всі крапки над «і». Іноді це дуже заважає. Особливо на початку кар’єри, коли бачиш несправедливість, але мусиш промовчати.

Мені складно приймати у людях підступність, дволикість, коли людина заради особистих вигод може підставити, піти по головах. Такі речі завжди з часом відкриваються. Дякувати Богу, поки що у друзях, товаришах не розчаровувався. Але життя дуже складна річ…

  • У кожного в житті бувають періоди, коли все йде не так, як би хотілося. Як даєте собі раду за таких обставин?

– Завжди кажу: якщо погано на душі, не складається все – це біла смуга, а чорна буде потім (усміхається – Авт.). У складні періоди намагаюся  перелаштуватися, перемкнутися на щось інше, роблю все, аби кепський настрій не поширювався на родину чи колег. Попри всілякі труднощі, можу сказати, що я щаслива людина. Наразі мені все вдається.

Спілкуючись зі священиками, розумію, що треба мати філософський підхід до життя. Якісь проблеми є завжди, але якщо налаштовуватися лише на негатив, то треба сісти, скласти руки і чекати судного дня. А так не можна, бо що буде, коли апатія охопить все суспільство? Завжди потрібно налаштовуватися на позитив, бо без нього не буде руху вперед. І сподіватися у житті треба на краще, мати надію, інакше нічого робити не варто.

  • Юрій Данилець про щось мріє?
Юрій Данилець

– Я мріяв побувати на Афоні – влітку минулого року мені це вдалося. Попрацював там з документами, відвідав чимало обителей, уклонився святиням. Хотів побувати в архівах Сербії – теж удалося. Головне, щоб було здоров’я, спокій у державі, мир, а інше все складеться.

  • У молодому віці маєте потужний науковий доробок. Над чим плануєте працювати у майбутньому?

– Тепер розробляю тему, яка стосується історичних зв’язків Закарпаття і Святої гори Афон у Греції. Монастирі Афону мали вплив на відродження православ’я на початку ХХ ст. у нашому краї. Є ще інші задумки, робота над докторською дисертацією, розробка нових навчальних курсів. Намагаюся працювати паралельно над кількома проектами. Так цікавіше. Також готуємо спільну виставку архівних документів з Архівом Сербської православної церкви.

  • Чималий вплив на реалізацію науковця справляє колектив, керівництво, старші, досвідчені колеги…

– Погоджуюся. Підтримка з боку керівництва відчувається. Завідувач кафедри – доктор історичних наук, професор Роман Офіцинський – вболіває за науковий та педагогічний рівень колег, створює належні умови для їх самореалізації. Ряд міжнародних проектів, наукові конференції, виїзні практики, кафедральний збірник, серія пізнавальних екскурсій, навчальні посібники – це лише частина з того, що реалізовується на кафедрі. Кафедра працює як добре злагоджений механізм, забезпечуючи на належному рівні читання навчальних курсів на всіх факультетах університету, в тому числі й іноземною мовою. Нещодавно абітурієнтам запропоновано нову спеціалізацію «Американістика», що приверне інтерес до вступу на історичний факультет УжНУ.  

  • Чого чекаєте від життя?

– Не люблю забігати наперед. Є певні наукові плани. Для себе хотів би певної стабільності, незалежності. Та цього треба самому досягати, працювати на потрібний результат. А сидіти і мріяти – це нічого не дасть. Завжди потрібно рухатися вперед, самому будувати своє життя і допомагати іншим за будь-якої можливості.

_x_PS1 «Наше життя творять люди, окремі персони, оточення, яке сприяє або заважає. Ті, що заважають, часто більше надихають, ніж ті, котрі сприяють», – каже мій співрозмовник – молодий науковець, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Юрій Данилець. Він намагається не зважати на тих, хто заважає, а безупинно рухається вперед, ставить перед собою мету і досягає її. Судячи з наукового доробку вченого, кількості завершених проектів, йому це вдається._x_PS2 /live/2016/07/57danilec/verkh.jpg_x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Розмовляла Галина Кришінець_x_PS11 Фото Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Розмовляла Галина Кришінець

Фото Роберта Паппа




МЦ-інтерв’ю | 25.07.16 | Додав Г_Кришiнець | 1522 | 5.0/1
Теги: інтерв'ю, Юрій Данилець

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
omForm">
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій

«  Липень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Рубрики розділу

Афіша [4] Незабаром [16]
Актуально [141] Акції [132]
Позиція [18] МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33] Студгромада [188]
Абітурієнт [84] Зблизька [88]
Наболіле [21] Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154] Компетентно [38]
Несподівано... [14] У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160] Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273] Презентації [167]
Екскурсії [113] Дозвілля [210]
Ініціатива [47] Перспективи [38]
Підсумки [40] Спорт [238]
Традиції [206] Зустрічі [210]
Вітаємо! [235] Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230] Студентська практика [66]
Студмістечко [8] Конкурси [117]
На замітку [6] З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9] Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49] Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2] Річниця [14]
Слава Україні! [9] Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91] The main news of university [12]
Подяка [8] Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13] Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3] Підсумки року [5]
Визнання [3] Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики

Надія і Віктор Голдовські: Диплом фізфаку УжНУ став визначальним для професійної реалізації в Ізра...

Тарас Ващук: У пошукотворенні себе й України в пісках...

Василь Олійник: «Військової справи наші студенти вчаться від тих, хто бачив війну на власні очі»

Міс УжНУ-2017 Ксенія Бонка: «Треба вірити в себе і свої сили»

Життєва мудрість Івана Сенька: дивитися на світ з гумором і, досягаючи мету, пізнавати щастя

Викладач УжНУ Василь Беликанич розвиває власний книжковий ютуб-канал

Викладач кафедри військової підготовки Микола Гоман — про студентів і життя після війни

На факультеті інформаційних технологій працює викладач з h-індексом 11

Ольга Павляк: «Люблю спорт, у якому перемоги здобуваєш інтелектом»

Іван Король: «Щоб почуватися щасливою, людина має жити по совісті, допомагати іншим»

Богдан Булеца: «Нині маю важливу місію – передати свої знання»

Степан Поп: На найвищих щаблях в університеті має бути духовність – інакше розвитку й об'єктивност...

В’ячеслав Бігун: «Кіно треба робити не заради грошей»

Антон Іванина: баскетбол – те, що надихає, захоплює та хвилює

Петро Трачук: «Запорука успішної держави – у гармонійних, міцних сім’ях»

Четвертокурсниця УжНУ – про навчання в Польщі

Володимир Лазур: «Робиш – мовчи, зробиш – побачать»

Спраглий до подорожей і відданий праці декан, якого робота завжди знаходить сама

У студентській науковій лабораторії на фізфаку потроху вже створюють і роботів

Саня DEER: «Іди – і дійдеш, хочеш – роби»