Професор Василь Маринець
Серед численних здобутків нашого університету – виховання потужних наукових кадрів. Одним із таких може пишатися і математичний факультет. Мова йде про Василя Васильовича Маринця – доктора фізико-математичних наук, професора, академіка АН ВШ України, заслуженого працівника народної освіти України.
Він є автором понад 120 наукових робіт, 2 підручників з грифом Міносвіти і науки України, 10 методичних посібників та 3 монографій. У 2012 році отримав Державну премію України. За свою довголітню роботу в університеті займав посади декана математичного факультету, проректора з навчальної роботи, завідувача кафедри. Нещодавно його знову призначили виконувати обов’язки декана.
Про математичний факультет, про навчання та викладання в УжНУ й Аннабинському університеті в Алжирі, а також про особисті погляди, захоплення та курйозні випадки ми поговорили з Василем Васильовичем.
- Розкажіть нам, будь ласка, як Ви стали математиком і почали викладати.
Пам’ятаю, у 1959 році був лозунг у Радянському Союзі: «Електрифікація та хімізація – шлях до комунізму». І не дивно, що всі випускники тоді кинулися вступати на хімічний факультет. Але навесні 59-го до нас у школу завітав професор-математик С.Д. Берман, і після розмови з ним (за рекомендацією вчителів розмовляв він саме зі мною) я змінив думку і вступив на математичний факультет. Після успішного закінчення нас забрали на рік в армію, а повернувшись, після проходження аспірантури, почав викладати в рідному університеті. І так пройшов шлях від студента до проректора.
- Виникали у Вас колись думки, що обрали не ту спеціальність? Чи завжди були впевнені, що зробили правильний вибір?
Для мене математика була найлегша. Але захоплювався і хімією. Навіть в 10 класі зайняв перше місце на олімпіаді з сухої обробки деревини. Але я радий, що послухав С.Д. Бермана і все-таки вступив на математичний факультет, адже ніколи не розчаровувався у своєму виборі.
- З нашим університетом Вас пов’язує вже більше 50 років. Які, на Вашу думку, найбільші досягнення факультету?
Розквіт математичного факультету припав десь на 1985-90 роки. У цей період у нас працювало 8 докторів наук (зараз наполовину менше – четверо). Математичному факультету свого часу, коли був здійснений перший набір математиків, дуже пощастило з кадрами. Тоді з Львівського університету в Ужгородський направили багато молодих, але дуже талановитих математиків, таких як Ю.П. Студнєв, С.Д. Берман, А.А. Гольдберг. Вони приїхали до нас кандидатами, але всі стали докторами наук і створили потужні наукові школи.
Друге, що відіграло, на мою думку, важливу роль, це постанова тодішнього ректора Д.В. Чепура про те, що кандидат наук може завідувати кафедрою не більше одного терміну. Я вважаю, що це було дуже правильно, тому що стимулювало до роботи, до захисту докторських дисертацій.
Також важливою віхою у розвитку факультету стало його відокремлення від фізичного. Я ще закінчував фізико-математичний, а викладав уже на математичному. Була тоді у нас ще спеціальність «математична статистика», котру ми зараз хочемо відновити. Мали тоді тісні контакти з Норвегією, завдяки яким у нас і з’явився теперішній комп’ютерний клас, закуплений за грантові гроші.
- Чи змінювалося ставлення студентів після того, як Ви стали деканом, проректором? Можливо, почали більше відвідувати лекції, краще готуватися, чи все залишилося як було?
За всю мою педагогічну практику не пам’ятаю, щоб до мене не ходили на пари. Я ніколи не ображався, ніколи не писав рапорти, що студенти зірвали лекцію. Тому сказати, що від посади щось змінювалося, не можу. Я завжди говорив студентам: «Ваша оцінка з дисципліни, яку я викладаю, не залежить від відвідування, а залежить лише від знань. Знаєш – одержиш хороший бал, а якщо не знаєш - чи ти ходив на пари, чи не ходив - матимеш відповідно». Студенти це знали, тому в мене ніколи з цим проблем не було.
- Чи сильно змінились студенти з часів вашого навчання до сьогодення?
Коли я вчився, студенти були більш бідні, і було більш відповідальне ставлення до навчання. Справа в тому, що в ті часи стипендію давали далеко не всім. Крім того, таких, як я, була абсолютна більшість, тому всі намагалися її отримати. Та ще й не просто стипендію, а підвищену, бо ми фактично на неї жили. Але й тоді були такі, котрі любили погуляти, точно так, як і зараз. Просто студентів тоді було дуже мало. Коли я вчився в університеті, нас було 1500, тому й не дивно, що ми всі знали одне одного. Не так, як у наш час, зараз і викладачів не знаєш всіх. Вступити тоді було важко, великий конкурс, адже один виш на все Закарпаття, спеціальностей мало… Зрозуміло, що тоді студенти були більш сильні. Але й тепер є різні: є хороші студенти, є слабкі, котрі стараються вчитися, а є ті, які б могли вчитися, але лінуються. Таке життя.
- Наскільки нам відомо, в радянські часи потрапити на роботу за кордон було дуже важко й престижно, і туди відбирали найкращих. А Ви там працювали, здається, три роки. Як Ви потрапили в Алжир і як Вам там працювалося, які були враження?
У той час Радянський Союз укладав договори з країнами, що розвиваються, про надання допомоги у підготовці кадрів (туди входили Алжир, Марокко, Туніс та ін.). Тому не лише мене одного туди відіслали за якісь визначні заслуги. Тоді це було вигідно державі. В контрактах було обумовлено, що Алжир платить Радянському Союзу певну суму за викладання, забезпечує кадри квартирами і необхідними умовами проживання, а зарплату нам видавали відділи з економічного співробітництва при радянському посольстві в Алжирі, а сам університет, де ми викладали, надсилав гроші Радянському Союзу. І як я пізніше дізнався, в Алжирі ми отримували лише 40% з виділеної нам зарплати. Але приймали там наших спеціалістів дуже добре, тому що система вищої освіти за радянських часів була хорошою й цінувалася відповідно. Згодом ту систему перейняли і за кордоном, а ми, на жаль, уже починаємо її забувати.
- Як давали собі раду з мовним бар’єром?
Викладав я французькою. Вчив її ще в школі, але в ті часи мовам не приділяли великої уваги. Вчителі могли просто не приходити. Спочатку ми вчили її з третього класу, потім могли почати повторювати в п’ятому, тому французької ми практично не знали. А мову я вивчив, коли був у Києві. Нас спеціально готували до цього відрядження 10 місяців. Дуже серйозно, щодня лише мова-мова-мова, ще й на ніч гіпнопедія була. В результаті нас гарно підготували і дали посвідчення, котре підтверджувало право бути перекладачами. Так вивчив французьку. А тепер колеги звідти мені пишуть, що вже переходять на арабську мову викладання.
- Що можете сказати про особливості навчального процесу, студентів та специфіку життя загалом в Алжирі? Які вони в порівнянні з нашими?
Перш за все, через історичні обставини так склалося, що система освіти в Алжирі – це копія системи освіти Франції. Тоді ще, коли я там викладав, правда, дівчатам не дозволялося навчатись у ВНЗ, тепер вже цю нерівність подолано. Не розумів я також цю їхню 20-бальну систему оцінювання і ту логіку, що на 20 балів знає лише Le dieu (Бог), на 19 – викладач, а студент може мати максимум 18. Але найбільше мене здивувало, що в них немає такого почуття колективізму, як у нас. Там, як у середній школі, так і у вищій, кожен сам за себе. На іспитах їм завжди дають один варіант, і навіть якщо викладач вийде з аудиторії, він може бути впевнений, що ніхто ні від кого не спише і не підгляне у шпаргалку, тому що сусід його відразу ж видасть.
- Ви вважаєте таку систему кращою?
Це має, звісно, і свої плюси, тому що в них завжди присутня ця здорова конкуренція, змагання, від якого залежить престижність і оплачуваність подальшого робочого місця. Але те, що в них повністю відсутнє це почуття колективізму, мені не подобається. Це робить їх жорстокішими, зникає будь-яке співчуття до людини, і жити в такому суспільстві стає дуже важко.
- Нам відомо, що Ви маєте певні патенти на винаходи. Чи могли б Ви розповісти про це детальніше?
Так, патенти є, але не такі, щоб про них довго розповідати. В основному це патенти, що стосуються методики викладання. Я створив науково-методичний комплекс з курсу рівнянь математичної фізики, який увійшов до загальнодержавного вжитку, за що й отримав Державну премію. Створили ми цей комплекс із групою викладачів Київського національного університету. Називався він «Комплекс з теорії диференціальних рівнянь», і моєю частиною були диференціальні рівняння в частинах похідних. Після цього я видав підручник, який рекомендований Міністерством освіти для всіх вишів України, і збірник задач до нього.
- Які враження були після того, як отримали Державну премію? Чи очікували?
Зрозуміло, приємно, коли людину відмічають. Не думаю, що є така людина, котра буде це заперечувати. Можливо, ця премія не така велика, але сам факт того, що роботу всі оцінили, визнали... Адже процедура там така. Київський університет висуває кандидатів, потім йде всенародне обговорення. Фактично всі виші пишуть відгуки в міністерство, при якому складається комісія з більш як 60 фахівців у цій області, в тому числі й іноземців. Вони оцінюють і обирають трьох. Після цього шляхом таємного голосування вибирають одну тему. А те, що мені присудили Державну премію, зрозуміло, було приємно. Така відзнака говорить про те, що ми на правильному шляху, відповідно це повинні відчути і студенти.
- Який був найкурйозніший випадок за Вашу викладацьку кар’єру?
За свою кар’єру одного разу я відчув шок. Це сталося в Алжирі. Я увійшов в аудиторію, і в мене склалось враження, що там сидять 180 близнюків. Усі хлопці – і всі однакові (сміється). Я так постояв декілька хвилин у шоці, але скоро отямився. Та згодом, коли вже пропрацював там декілька місяців, у розмовах зі студентами дізнався, що вони далеко не однакові, і за національністю, і за вірою, і за способом мислення та світосприйняття.
Різних курйозних речей за мою педагогічну діяльність було багато. Наприклад, у математиці ж так заведено, кажуть «Доведи теорему таку-то або доведи твердження…». І одного разу на моє прохання «Доведіть, будь ласка, теорему Лагранжа» студент мені відповів: «Василь Васильович, та хіба ця теорема не доведена?». Після того я ніколи не кажу «доведіть», а – «наведіть доведення».
Також пам’ятаю один цікавий епізод ще зі студентських років. Викладав у нас колись доцент Юрій Іванович Ковач, і був він затятий закарпатець, сам родом із Свалявщини. Одного разу на екзамені в кінці відповіді він спитав мого колегу: «Скажи, будь добрий, як буде по-закарпатськи «Пролетарі всіх країн, єднайтеся»? А той, не довго думаючи, видав йому: «Наохтема в рокаші!». Юрій Іванович довго так дивився на нього, а потім взяв залікову книжку і написав «відмінно» (сміється). Між іншим, цей епізод уже має певну популярність, його описав у своїй книзі І.Д. Ситар, вчитель математики, що працює в Інституті вдосконалення вчителів.
- Чим ще захоплюєтесь, окрім математики? Ваші хобі?
По-перше, квіти. Домашніми займаюся лише я. До прикладу, викохав із зерняток чудові пальми. Великі, по 4,5-5 м, тому доводиться нахиляти гілки по всій кімнаті. Якби я зробив фотографії з ними, то ви б подумали, що це десь у Африці.
По-друге, батьки нагородили мене непоганим голосом і слухом, тому я з дитинства захоплююсь хоровим мистецтвом і вокалом. Не закінчував ніяких музичних закладів, оскільки був з бідної родини, а в той час такі діти мали небагато можливостей. Фактично був самоучкою. З 4 років почав грати на струнних інструментах. У дитячі роки мене запрошували солістом до хорових колективів. Брав участь у Міщаному хорі Мукачівської районної лікарні, також у шкільному хорі. Виступав на обласних олімпіадах з художньої самодіяльності. Як вступив до університету, спочатку співав у студентському хорі. А в 1964 році, коли організували чоловічу хорову капелу «Боян», мене запросили вступити до неї, хоча був тоді ще на п’ятому курсі. От 23 лютого наступного року будемо відзначати капелі 50 років. І я незмінно беру участь у її житті. Крім того, вже більше 15 років очолюю Художню раду капели.
Ну, а по-третє, спорт. Я його дуже любив, особливо футбол. Але мій покійний батько говорив: «Сину, ти з футболу жити не будеш». Він не вітав те, що я грав. Тому так склалася доля, що футболом займався як аматор.
- І насамкінець. Якщо Вас знову оберуть на посаду декана, то що б Ви вважали за потрібне зробити для покращення життя факультету?
Завдань є багато. Але я думаю, колектив математичного факультету правильно вирішить, що на цій посаді повинна бути молода, енергійна людина, яку я і сам з радістю підтримаю. А щодо покращення факультету, то потрібно вдосконалювати навчальні плани, створити нормальні робочі умови для студентів, оновити матеріально-технічну базу. І, звісно, розвивати науку. Ми повинні виховувати кадри через аспірантуру, потрібно також вибороти для факультету більше держбюджетних тем, тому що зараз у нас є лише одна.
Розмовляли Валерія Пащенко, Марія Пилип,
студенти відділення журналістики
|
МЦ-інтерв’ю |
02.08.13 |
VIP |
1319 |
0.0/0
0
