Вітання Марті Волощук

У Марти Гнатівни Волощук варто вчитися бути справжньою жінкою. Вчитися толерантності, виваженості, відповідальності, спокою і водночас енергійності. Кажуть, мудрість приходить з роками, утім здається, що пані Марту цією рисою наділили з колиски. Успішна жінка – не та, що кар’єристка, а та, котра вміє бути коханою дружиною, сумлінною працівницею і люблячою мамою. Марта Гнатівна об’єднує всі ці іпостасі.

Сьогодні вона голова ради Територіального відділення Асоціації платників податків України, доцент кафедри адміністративного, фінансового, інформаційного та європейського публічного права УжНУ. Саме з ім’ям цієї жінки асоціюється формування на зорі незалежності податкової регіональної служби, яку пані Марта очолила.

Висока нагорода – орден княгині Ольги (ІІІ ступеня)

Заслуги не забулися, і на 22-му році самостійної України Марта Гнатівна отримала високу державну нагороду – орден княгині Ольги (ІІІ ступеня).

Дитяча мрія бути вчителькою реалізувалася у значно ширших масштабах. У Марти Волощук справді вчаться: студенти – фінансової грамотності, банкіри і держслужбовці – постійного вдосконалення вмінь, викладачі – людяності й терпіння.

Перший орден – «Знак пошани» – отримала ще в Радянському Союзі, 1988 року. Перший орден у незалежній Україні – 1997-го, коли вже працювала в податковій. Невдовзі стала й заслуженим економістом. Марта Гнатівна переконана, що нагороди завжди зобов’язують працювати ще краще. А відраду вона знаходить у людях. Каже, що на її шляху траплялися лише хороші, які допомагали зростати, вчитися, і сьогодні також заряджають енергією.

• Як гадаєте, з чого розпочинається шлях успішної жінки і що було визначальним на Вашому шляху?

– Я щойно зустрічалася з третьокласниками й розказувала їм, що шлях людини розпочинається з книги. Мої батьки – селяни, тож не мали часу мені ні читати, ні розказувати, ні вчити мене. Все замінювала книга. Я була найменша серед п’яти дітей у нашій сім’ї. Родом з Тернопільщини, невеличкого селища міського типу. Вже після 7 класу батьки вирішили віддати мене на навчання у фінансовий технікум, розташований за 70 кілометрів від нашого дому. Я була відмінницею, успішно закінчила технікум і того ж року вступила на заочне відділення київського інституту. Паралельно з цим приїхала на роботу в Ужгород. Тоді не знала тут нікого. Очевидно, відповідальність до роботи закладається в сім’ї, бо я до всього ставилася серйозно. Спочатку економіст, старший економіст, потім начальник відділу держдоходів, перший заступник начальника обласного фінансового управління – у моїй трудовій книжці багато записів: можливість обіймати вищу посаду мені надавали в середньому через п’ять років. Спочатку думала, що не впораюся, а потім, на третьому році, відчувала, що треба чергових змін, і вони приходили, а з ними і підвищення як подарунок долі.

1990-го року на Закарпатті створили Державну податкову інспекцію – я її очолювала до 2001 року. Спочатку це була податкова інспекція, потім Державна податкова адміністрація. Нам створили податкову міліцію, додали міліціонерів з Міністерства податкових справ. Керівником тоді став Микола Азаров, разом з ним прийшла нова команда.

У дитинстві я мріяла бути вчителькою. Коли вже закінчила технікум, стала фінансистом, і тут нас трьох переводять на економічний факультет в Ужгороді. Мене вчив професор, доктор економічних наук Іван Михайлович Мешко. Після цього запросив викладати на економічний факультет. Але я вже звикла до практичної роботи, назавжди перейти на економічний вже не змогла, хоча там було дуже цікаво. А далі народилася донечка, і чоловік сказав: все, досить працювати. Я зробила невелику перерву. Потім створили юридичний факультет, запросили викладати «фінансове право». Я погодилася, йшла на рік, а пропрацювала п’ять. Невдовзі створили Державну податкову адміністрацію, тож мені довелося залишити викладання на рік. Потім створюється ЗакДУ, і декан юридичного факультету попросив хоч рік навчати їхніх студентів. Тож прийшла на рік, а залишилася з 1997-го аж до сьогодні. Викладаю і в коледжі, а також у філії Київського університету права. Дуже мені приємно, що багато моїх студентів вже захистилися, викладають, та й з молоддю працювати завжди приємно, бо я теж молодію разом з ними.

• Яким має бути викладач і чого передусім він повинен навчати студентів?

– Я завжди кажу своїм студентам: пам’ятайте, де б ви не працювали і як би вас не прийняли на роботу, довго без знань вас ніхто тримати не буде. Людина, яка має вищу освіту, навіть якщо це трієчник, значно багатша, вища за рівнем розвитку, ніж та людина, в якої цієї освіти немає. Тому основне – це знання. Звичайно, вища освіта – це й товариство, друзі, бо час студентства – незабутній час.

• Що, на вашу думку, варто змінити в навчальному процесі, можливо, вдосконалити?

– Якщо говорити про мою дисципліну, то вона вимагає більше часу для того, щоб розказати теорію і продемонструвати вміння на практиці. Спочатку я читала і практичні, і лекції, знала кожну дитину, знала, кого спитати під час лекцій, практичних. Зараз нас розділили. Я читаю лекції, аспірант веде практичні. І я «сліпа», бо не знаю рівень знань студентів. Мені не вистачає спілкування. Якщо раніше рівень знань перевіряли за тестами, то зараз обов’язковим є усний іспит. Тести були ефективними, коли їх ще не знали, де дістати. Або ж студенти просто зазубрили чи вгадали. Під час іспиту викладач теж відчуває свої недоліки, і вже з іншою групою врахує їх. Я вважаю, що той, хто викладає, має випустити спеціаліста. А загалом зараз багато чого змінюється. Наприклад, ми випустили підручник, а в ньому вже потрібно вносити чимало змін. Вже зі школи треба готувати дітей до того, що вони йдуть до вишу не за дипломом, а здобувати знання. Я намагаюся це пояснити студентам.

• Нині чимало дискусій розгортається навколо того, чи варто працювати під час навчання. Ви прихильниця чи противниця цього питання?

– У мене 40 років державної служби, 11 років громадської діяльності й 29 років стажу в університеті. Але ви не складайте все докупи, мені ще стільки років немає (посміхається). Тобто я працювала і вчилася. Із 25 років я працюю на посаді викладача. Викладала і перед начальниками планових, фінансових відділів, які були дуже розумними і вступали на заочну чи післядипломну освіту виключно задля диплому. Але це було таке взаєморозуміння, бо я вчилася у них, а вони у мене.

Зараз викладаю різним групам студентів: є такі, що прагнуть знань, є ті, що ліняться. Я читаю навіть двом, одному студенту, не маю права відмовитися від пари. Коли бачу дорослих людей, які приходять по знання, радію. А коли бачу, що дивиться пустими очима, стає прикро, але продовжую читати. Люблю, коли мене запитують, дискутують. Хтось із викладачів думає, що відчитав пару і пішов, хоча це зовсім не так. Я намагаюся якомога більше ознайомити студентів із фахом, ми робимо екскурсії до банків, центрів обслуговування, податкової. Запрошую на зустрічі професіоналів, які розповідають про те, як досягли успіху. Поки я відчуваю, що потрібна студентам, у мене вистачає сил на все, йду до них з радістю.

• Переконана, що Вас нерідко запитують, як удається поєднувати стільки різних занять. То все ж таки, у чому Ваш секрет успіху?

– Мене підтримують рідні. Мої заступники на роботі – це мої діти, внуки. Хтось із них працює, хтось ще вчиться. Вони всі в мене відмінники, і коли мені терміново треба інформацію – вони одразу це роблять. Треба зняти фільм до 15-річчя – пишуть сценарій і знімають, або ж я написала інформацію – вони розміщують на сайті. Мені допомагає родина, мої колеги, випускники, податківці. У кожному районі Закарпаття є мої студенти. Університет – це теж моя допомога, це наче рідний дім: тут Ірина Анатоліївна, Тетяна Іванівна, Ярослав Володимирович. А Оксана Миколаївна яка душа! Я не уявляю університету без неї. Настільки вона порядна, скромна, вміє добре слово сказати, допомогти. Допомагає і церква, в яку я ходжу, Бог.

• Як ставитеся до премій та відзнак і що для Вас означає орден княгині Ольги?

– Мені приємно, бо це оцінка роботи колективу. Ми старалися, а не просто відбули день, працюємо на результат. Я отримала відзнаку «Заслужений економіст» вже на пенсії. А після того, як отримала орден княгині Ольги, постійно думаю про те, що треба ще краще працювати. Я горджуся, і це не марнославство, таких відчуттів не купиш за гроші.

• Зрозуміло, що таке насичене життя забирає чимало сил і енергії. Як відновлюєте їх, де відпочиваєте?

– Я не відпочивала цього року, хіба що кілька днів. Тому що ми переписували навчальні посібники з податкового і фінансового права. Це займало дуже багато часу. Дуже змінився Податковий кодекс. Я ще збираюся відпочити кілька днів. За кордоном була разів зо два. Найчастіше їжджу в Шаян. Не знаю, чи цього року відпочину там, хоча відчуваю, що треба зупинитися трохи.

• Після того, як Ви приїхали працювати на Закарпаття, чи не виникало бажання повернутися на Тернопільщину?

– Я зустріла тут справді хороших людей, зустріла свого чоловіка, з яким прожили 17 років. Я потрапила в дуже хорошу родину вчителів. Вони прийняли мене за рідну. Ми прожили з мамою мого чоловіка 14 років разом. Я дуже любила їх, і навіть коли не стало чоловіка, то вже не повернулася на Тернопільщину. Мені не дуже часто вдається вирватися туди, та й побути там можу не більше дня. Коли ж повертаюся назад і бачу наші гори, то почуваюся вдома.

• Які творчі плани маєте, що першочергово будете реалізовувати?

– Зараз ми працюємо над навчальними підручниками, намагаємося підтримувати імідж нашого територіального відділення, адже конкурентів багато. Знову ж таки – ветеранська організація, яку я теж очолюю. Мені кажуть, аби вже від чогось відмовилася. Я думаю: від викладання? – ні, не зможу; від ветеранів? – я ж їх створювала! від спілки генералів? – ми теж її створили; від співпраці з Марією Бадидою? – теж не можу, а ще я член правління «Рідного Закарпаття». А ще мене обрали до церковної ради. І я думаю: куди ще? Але так приємно допомагати людям. Я вважаю, що потрібна ще в такому активному статусі. Я маю задоволення від того, що роблю. Допомагаю людям, платникам, своїй родині. Хочеться, звичайно, приділяти більше уваги сім’ї, своїй правнучці, але в мене все розписано по годинах. Я сподіваюся, що вони мене розуміють. Тобто далі викладати, якщо Бог поможе, писати книжки для студентів, радувати своїх діток і, звичайно, хотілося б ще якусь нагороду отримати, якщо її заслужу. Я щаслива, що мою скромну працю оцінили, бо вона була справді від душі, а не заради нагород.