Середа, 13.11.19, 18:12 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю

Петро та Люба Часто – про Україну в Америці, свободу – в «Свободі» та моральну журналістику

Днями в Ужгороді перебували Петро та Люба Часто. Підказав нам це, між іншим, Олександр Гаврош. Після участі в роботі круглого столу, присвяченого пам’яті Михайла Бабидорича, та відкриття горельєфу знаному публіцистові в Ужгороді подружжя Частів завітало до редакції Медіацентру.

Проживаючи в Ужгороді, працювали разом у «Закарпатці», тепер опікуються українськомовною пресою за океаном – в Америці: Петро Часто є редактором «Свободи» – найдавнішої  українськомовної газети світу (минулого року святкували 120 років), Люба активно допомагає чоловікові, а ще донедавна редагувала тижневик «Національна трибуна». Тож природно, що розмову починаємо про «Свободу» і свободу. Пан Петро починає розповідати про газету як про якесь велике таїнство…

Таїнство («)Свободи(»)

П. Ч.: – Заснувала її група греко-католицьких священиків, хоч вони не чинили ніякої різниці конфесійної. Це були мудрі освічені люди. Знали по декілька мов. Оскільки видавцем був Український народний союз, було дуже важливо, аби громада гуртувалася, ставала незалежною від конфесій, якихось політичних уподобань. Перші десятиліття газети виявилися складними, адже основна маса емігрантів була просто неграмотною. Тому перші роки ходили по хатах і газету читали вголос. Шахти в Пенсильванії – саме звідти почалася ця громада і ця газета.

Петро Часто

«Свобода» пережила кілька важливих історичних етапів. Мова її була фактично діалектною – люди приїжджали переважно з Галичини та Закарпаття. Істотне піднесення почалося після революції: впродовж 1917–21 років приїхали перші політичні емігранти. Тоді ж у «Свободі» з’явилися дуже цікаві автори. Писав Володимир Петровський, Михайло Грушевський, Михайло Павлик. Не кажу вже про Франка. Після революції серед авторів був також Володимир Винниченко, історик Дмитро Дорошенко. 

Дуже важливий другий період піднесення почався після війни. Прийшли дуже поважні автори. «Свобода» приваблювала вчених. Це була єдина трибуна громадської думки. Я застав ще щоденну газету. Такою вона була до 1998 року: єдина в світі поза Україною щоденна газета. А потім перейшли на формат тижневика, бо важко стало утримувати, розсилати.

  • Чим «Свобода» відрізняється від інших українськомовних газет в Америці?
Люба Часто

Л.Ч.: – Тепер є багато газет (десять чи й більше: «Закордонна газета», «Вік», «Нова газета», «Віче», інші), які роблять новоприбулі емігранти. Ідуть у банки, «кредитівки», просять там гроші на видання якоїсь газети. Якщо банк дає, то видають, відповідно розносять примірники по банках, школах безкоштовно. Проте жодна з них не пише про життя громади – інформацію беруть переважно з Інтернету, пишуть про життя Америки в принципі, перекладаючи, – мову вже знають.

П. Ч.: – «Свобода» ж залишається громадською газетою, що живе за рахунок передплати. А життя громади – це те, що тримає діаспору вкупі. Що таке нинішня американська діаспора? Це дуже багато різних організацій. Кожна з них зацікавлена, щоб про неї знали. До прикладу, Наукове товариство Шевченка, Українська вільна академія наук у Нью-Йорку, церкви українські, «Пласт», що має свої стаціонарні табори, де гартується молодь, різні мистецькі фестивалі, гуртки тощо. Одне слово, це все потребує висвітлення. Виходить, що газета таким чином підтримує рух українства в Америці. Жодна етнічна громада не живе таким активним життям, як українська. В українських банках тримають гроші усі: ті ж росіяни, поляки...

  • Примірники «Свободи» від її початків і до найсвіжіших чисел є у вільному доступі в електронному архіві. Як удалося оцифрувати такий часописний масив? Хто цим займається?

П. Ч.: – Є в нас є такий Ігор Пилипчук. Ось він і займається. Розуміє як свою місію: має це зробити. Можна сказати, що це справа рук однієї людини.

  • За які кошти газета утримується? Яким є нинішній штат редакції?

П. Ч.: – Український народний союз, заснований 1933 року, утримує дві газети: «Weekly» і «Свободу». Тепер газету робить четверо людей. Коли я прибув туди, то це робило 12 осіб. Чому так? Бо газету треба передплачувати (це близько 60 доларів), а молодше покоління вже не дуже хоче. Тоді видання ще потребує розсилання – в Америці воно дороге.

Петро Часто з Віктором Дрогальчуком

Крім газети, Український народний союз опікується «союзівкою». Це така відпочинкова зона, де є багато будиночків: «Львів», «Ужгород», «Одеса», «Харків» тощо. Близько 20. Збудовані вони в горах, дуже подібних до наших. Свого часу і заснували їх тут, аби нагадували рідні місця. То маленька Україна в Америці. У вихідні приїжджали сюди на відпочинок, для спілкування, навіть весілля святкували. І нині там є різні забави, фестивалі, спортивні змагання...

«Але все воно не таке, як тут, на материковій Україні, – долучається до розмови пані Любця (так гарно й невимушено звертається до неї впродовж усієї бесіди Віктор Дрогальчук – пані Любі це направду дуже пасує. – Г. Ш.). – Тут приїдеш, то відчуваєш простір. Тут Україна. Все тобі можливе, все тобі досяжне».  

З часом оці українські скупчення почали розсіюватися, бо люди в Америці ідуть за роботою, а не за житлом. Житло не є проблемою. Тому вже тепер у «союзівку» мало хто приїздить. А щорічні дотації Українського народного союзу становлять понад 600 тисяч доларів. Тож виходить, що нині вона є збитковою. Проблеми неминучі. Проте емігранти четвертої хвилі шукають нових можливостей. Активно заявляють про себе новими форматами й методами роботи, отже, українство в Америці продовжується.

Журналістика заблудилася в грошах...

Бесіда потихеньку починає перетікати у русло місцевих реалій, проблем. Розпитуємо про враження від круглого столу, присвяченого Михайлові Бабидоричу, про оцінку відкриття горельєфу журналістові. Ділимося власними переживаннями з того приводу, що така ініціатива, попри наші сподівання, не об’єднала місцеву журналістську спільноту. Розповідаємо про дуже різні оціночні судження, про те, що багато хто відбувся мовчанкою. Розпитуємо про те, що би могло стати таким об’єднувальним фактором, крім загрози воєнної, не приведи Господи. Розпитуємо про стосунки в журналістському середовищі в ті часи, ще до незалежної України.   

П. Ч.: – Для об’єднання мають бути якісь підстави, причини. У радянські часи, здавалося б, ідеологічно похмурі, був потяг до забороненого. Людина внутрішньо жива, з глибоким світоглядом, знала, що все неправдиве минуще, відповідно чогось прагнула, хотіла. Мені здається, що йдеться про випробування людей самою свободою. Таке враження, що рівень культури в Україні взагалі дуже знизився у ці вільні, незалежні часи. Мабуть, тут треба шукати причину й вихід водночас.

Л. Ч.: – Щоб об’єднатися, потрібен стрижень, аби було довкола чого об’єднуватися. Скільки б дрібних газеток не виходило, а «Свобода» залишається «Свободою». Тут цю роль свого часу виконувала «Закарпатська правда».

Петро Часто і Віктор Дрогальчук: їх познайомила «Закарпатка»

П. Ч.: – «Закарпатська правда» у сенсі творчому не була чимось єдиним. Вона була дуже різна – завдяки людям, які її творили. Ідеологія їх не об’єднувала – може, просто утримувала. Бабидорич часто бував жорстким, іноді навіть жорстоким, з погляду своїх підлеглих – і несправедливим, проте він цінував талант і сам був талановитим! На тлі цього все інше не мало особливого значення.

Л. Ч.: – Журналісти мали своє обличчя. Жили цікавим внутрішнім життям, намагаючись зробити отой прорив крізь товщу системи. І проривалися. У кого як виходило. Дивує нині, що багато журналістів щось пишуть-пишуть, але нічого не читають, не вчаться, не працюють над собою. Журналістика стала слаба і безлика, часто неосвічена. Уважаю, що переживаємо період краху. Але це має лише означати, що попереду виникнення, народження чогось нового, передусім якісного.

Люба Часто

Слухаємо ми там, в Америці, що і як тут передають. Дивимося і громадське телебачення. Злостимося. Чому? Як вони поводяться, той самий Лещенко, Найєм?.. Талановиті  ніби журналісти, і симпатичні, і мудрі, а поводяться часто просто по-хамськи (інакше це не назвеш), принижують людей, котрих запрошують, зумисно задають такі питання, аби людину принизити. Що то за журналістика, що то за етика, що то за культура?! Якщо це робиться заради рейтингів, то кому вони такі потрібні?

П. Ч.: – Якщо відчуваєте якийсь дискомфорт у зв’язку з тим, що вас не підтримали так, як ви того очікували, не треба цим журитися. В умовах свободи до культури прагне менше людей, ніж у часи тоталітарні. Це теж випробування. Свободою в тому числі. Радійте, що ви це робите.

Американське життя, до прикладу, – суцільне випробування свободою. Маю на увазі свободу внутрішню. Там суспільство споживання – все доступне. І це ніби гальмує внутрішні потреби людини. Культура залишається тільки для обраних. Які чогось хочуть, прагнуть піднятися над цим споживацтвом. У цьому сенсі випробування.

Є ж культура масова, а є елітна. Все залежить від того, на що ви орієнтуєтеся. От в Америці є, до прикладу, рух проти телевізорів: люди відмовляються  від телебачення, інших інформаційних каналів і живуть наближено до природи. Вони вважають, що нема сенсу псувати своє життя абсолютно непотрібною інформацією.  

  • Що маємо казати молодим журналістам в умовах, коли теоретичні постулати розбиваються вщент об реальну журналістську практику, коли ЗМІ перетворюються на засоби ведення війн, коли вони справді починають бути загрозою для людських мізків, продукуючи неправдиву, часто неперевірену інформацію? 
Молодь чує...

П. Ч.: – Американський письменник і літературознавець Джон Гарднер у 70-х роках написав працю «Про моральну відповідальність літератури». Її постулати можна застосовувати й до журналістики. Критерії мусять бути моральними. Сенс світу моральний. Якщо ви щось хочете зробити у руслі здоровому – мусите керуватися високими принципами. Журналістика поки що заблудилася в грошах. Потрапила в неволю. Якби ви могли дозволити собі бути собою, якби не потребували шукати якоїсь фінансової підтримки в олігархів тощо, якби ви могли вільно висловлювати своє розуміння життя, то це для багатьох було б важливо і потрібно.

У Германа Гессе є такі слова: «Колись, можливо, зміняться часи, по самі вінця темрявою повні, почує сонце наші голоси – ми принесем дари йому жертовні». Часи зміняться. Але цього треба хотіти.

Л. Ч.: По слову вкладаємо у ці зміни. Усі щось робимо, аби вони настали.

Мудрість починається з незалежності від обставин

П. Ч: Аби зробити щось добре для світу, треба бути незалежним. Повернуся до Бабидорича. Є два Бабидоричі. Ви знаєте Бабидорича вже тих вільних часів, після 1990-го. Я знаю Бабидорича підневільного. Він у моїх очах і тоді був незалежною людиною. Внутрішньо був незалежним. Те, що він ходив на різні засідання в обком і т. д., щось від нас вимагав, – це одне, але він нас учив. Передусім тим, що був незалежним від часу, в якому жив. У творчому сенсі він не був реалізованим, бо й не міг таким бути, але в мене завжди було гостре відчуття, що це внутрішньо незалежна людина. Яка знає собі ціну, яка знає щось таке, що для інших є загадкою. Мудрість починається з незалежності від обставин.

  • Кого вважаєте своїми учителями? На яких засадах продовжуєте творити «Свободу»?

П. Ч.: Всі люди одне для одного є учителями. «Свобода» має потужний зворотний зв’язок з людьми. Ми дістаємо дуже багато листів. Усе це лягає на мій стіл. Ніхто мені не диктує, що і в якому порядку маю подавати. У цьому я маю вільну руку. Може, газета є віддзеркаленням мого світогляду, моїх уподобань, смаків, у тому числі й політичних. Виходить, що «Свобода» є вільною настільки, наскільки я вільний. Коли я прийшов до «Свободи», мене вразила її історія. Я добре вивчив цю історію, закоренився в неї. Це найбільше впливало на мене і впливає дотепер. Підсвідомо вироблялася вірність цій лінії.

Л. Ч.: «Свобода» є особливою газетою в тому сенсі, що має свій дух. Ще той, давній. Зараз скажу те, що є правдою, хоч Петро буде мене потім за то сварити: він є журналіст номер один в діаспорі. Дуже багато людей дзвонять йому, пишуть.

– А чому? – долучається до бесіди пан Петро. – Тому що я пишу політичні огляди. А вони цим живуть, особливо старше покоління. Вони живуть Україною...

  • Чи маєте зв’язки з материковими українськими авторами, зокрема закарпатськими?

П. Ч.: – Коли ми приїхали до Америки, то ще існував так званий Карпатський союз. Я й секретарював у ньому. Тоді було близько 10 авторитетних авторів із Закарпаття, Шандор у тому числі. Тепер же закарпатська еміграція майже вимерла. Карпатський союз не діє. Ми зійшлися з Сашком Гаврошем, то він нам пише. Робить це охоче. Беру також матеріали київських авторів.

Сучасний журналіст мусить відчувати, для кого він живе й працює. Мусить створювати образ того, кому пише, кому він потрібен. Інакше дуже важко втрапити, бо ж усе розсіюється. Мусите чітко розуміти, де ваша категорія читачів, ваш сегмент.

  • Як Америка сприймає сучасні події в Україні? Південний Схід, Крим… 
Під час зустрічі

Л. Ч.: – Дуже не люблю, коли надіються на допомогу. Не треба багато помагати. Був час, коли багато помагали, – розікрали. У діаспорі були люди, які давали по сто-двісті тисяч власних коштів на Україну, хоч і самі мільйонерами не були. А потім виявилося, що ті гроші десь поділися. Діаспора собі десь гадала: в Україні є стільки патріотів, що тільки гроші давай, то вони все зроблять, як належить, все буде, як американці звикли, до копійки пораховано. А воно десь ділося. Чим більше дають, тим більше просять, тим більше надіються і вже починають нічого не робити. Лишень чекають гроші, бо хтось має дати. Євросоюз має дати, Америка має дати, прислати війська і т. д. Так неправильно. Треба самим стати на захист своєї Батьківщини. Отоді буде перемога, отоді буде держава. Це моя позиція.

Америка підтримує Україну. Зупини будь-яку дитину на вулиці, то вона тобі розкаже про Україну. Був такий випадок, що афроамериканець зайшов до редакції і сказав, що хоче передати гроші для української армії.

П. Ч.: – Америка – це не щось таке монолітне у політичному сенсі. Америка дуже різна. Ліберали традиційно потягують за Росією. Консервативна ж партія ближча до нас, українців. Вони менше роздають, щоб завоювати собі прихильників. Бо в Америці теж скоро буде та ситуація, що одна половина працює задля того, аби інша могла жити. Причому деколи краще, ніж та, що працює. І це «заслуга» демократів-лібералів.

Українці за своєю природою національною є республіканцями. Бо що таке консерватизм? Це покладання на себе, на свої сили, це відданість праці, релігії…

Далі бесіда торкнулася політичних уподобань українців за океаном, але то вже тема іншого матеріалу.

Вогонь і вода...

Під час зустрічі

Части дарували нам свої книги. Ми їх тут же гортали, вихоплювали очима уривки фраз і вкотре пересвідчувалися, що нема пророка у себе дома. Чи то, може, такі люди йдуть далеко попереду інших. До усвідомлення їх скромної величі й простої мудрості треба доростати.

П’ємо каву. І до кави. Плануємо співпрацю. Чому б і ні? Тихо захоплюємося тандемом демократа й радикала в одній родині. Колега бере із купки подарованих книжок дві і тулить їх докупи: «Горить моє серце» Любові Дмитришин і «Жовте листя по синій воді» Петра Часта. Вогонь і вода. Пані Люба і пан Петро. Вони бережуть одне одного, бо звикли бути разом. Так вони кажуть. Хоч, думаю собі, їх правда десь далеко глибше.

А тоді читаю, читаю, читаю Петрове «Жовте листя…», яке він називає звичайним записником. Намагаюся збагнути, до прикладу, ось таке: «Пізнай себе» – це лукавство, провокація, пастка. Пізнати себе насправді означає не щось інше, як опинитися на краю прірви – далі нема куди йти. Можна тільки вертатися».

Вогонь і вода...

Або ще ось це: «Жити – це значить іти по воді, нерідко – не відаючи броду, а жити і молитись – це йти по воді, як по сухому…». Або ось це: «Морально люди деградують не так на багатстві, як на прагненні до нього…».

«Зупинися з сердечною увагою біля чогось більшого, ніж ти, – й відразу виростеш сам. Так сталося з Волтом Вітменом біля океану, з Іваном Франком – біля Біблії і Мойсея, з Тарасом Шевченком – біля великої своїми стражданнями історії українського народу…» – це теж Петро Часто.

Він дав мені відповідь на питання, які мучили останніми днями, ось цими словами з книжки: «…в теперішні часи, коли друковане слово так мало важить, мені цілком буде досить, якщо авдиторія моїх читачів обмежиться моїми дітьми і внуками, тобто тією специфічною читацькою категорією, котра просто зобов’язана знати, що і як думали їхні попередники».

І ще ось такими: «Люди одне для одного – завжди більше, ніж це передбачають зовнішні, формальні зв’язки, та й навіть зв’язки родинні. Люди одне для одного – відблиск якихось вищих зв’язків. Варто тільки уважно прислухатися – і вловиш атмосферу школи. Бо кожна людина без винятку – то учень, то учитель…»

Розмову до читача донесла

Галина Шумицька

Фото та відео Романа Сов’яка і Віталія Завадяка




МЦ-інтерв’ю | 15.06.14 | Додав VIP | 2186 | 5.0/10
Теги: Петро Часто

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій

«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики