Головна » Усі публікації » Особистість |
Хороший лікар – це відомий в Україні ортопед-травматолог вищої категорії, доктор медичних наук, донедавна науковий співробітник Донецького НДІ травматології й ортопедії, професор Донецького національного медичного університету Анатолій Іванович Канзюба. Вигнані війною на Донбасі, вони з дружиною переїхали на Закарпаття. Нині він професор кафедри загальної хірургії УжНУ. Оскільки клінічна база кафедри розташовується в Ужгородській районці (колишня залізнична лікарня), то пан Анатолій паралельно з викладацькою діяльністю займається і лікувально-консультативною роботою. Саме завдяки йому у лікарні розпочали робити складні операції з протезування суглобів. По допомогу приходять не лише закарпатці – їдуть сюди навіть зі столиці. Попри велику заклопотаність Анатолій Іванович погоджується на розмову. Говоримо у кав’ярні. Він п’є каву й дуже виважено, вдумливо відповідає на мої питання. За півторагодинну бесіду говоримо про закарпатців очима людини з іншого кінця країни, роботу, життя, яке поділилося на «до» і «після», і, звичайно, Донбас. Слухаючи, розумію, що ми майже нічого не знаємо про життя східної частини України, та й правди про війну, напевно, теж. Також приходить усвідомлення: хоч як би добре ти влаштувався десь, якщо з рідних місць тебе вигнали агресія і зброя, то біль від того минає не скоро. Просто забороняєш собі думати про це і акцентуєш на тому, що маєш. На роботу – через блокпости «Я вперше потрапив на Закарпаття років 8 тому – нас із дружиною запросили в гості знайомі, які живуть у селі за Ужгородом. Пам’ятаю, приїхали ранньою весною, ще сніг лежав. Але все було таким чистим, свіжим, село таке гарне … Ми побачили і закохалися. Тоді вирішили купити тут будиночок і переїхати жити, коли припинимо працювати в Донецьку. Наші плани скоригувала війна. Ми прожили майже все життя в місті Красногорівці, що за 7 км від Донецька. У червні 2014-го українські війська звільнили цю територію від деенрівців, таким чином між Красногорівкою і Донецьком пролягла межа з двома блокпостами – українським і сепаратистським, які доводилося перетинати щодня, щоб потрапити на роботу. Аби цього не робити, я взяв відпустку – в надії, що незабаром владі вдасться владнати ситуацію. Потім було ще кілька неоплачуваних відпусток. Коли ми зрозуміли, що стає тільки гірше, вирішили переїжджати, поки ще можливо. «Вата» є скрізь, але на Сході її більше Люди реагували на те, що відбувається, по-різному. І на так званий референдум хтось ходив, хтось – ні. «Вата» є скрізь, але на Сході її більше. Було дуже страшно, коли почали захоплювати й блокувати адмінбудівлі. Жахливо спостерігати за цим і розуміти, що абсолютно нічого вдіяти не можеш. Захопленням переважно займалися підлітки й наркомани. Серед них я впізнавав чимало своїх колишніх пацієнтів, тому точно знаю. Їх відразу об’єднала підказана «правильна» ідея, що вони борються проти «Правого сектору», захищають Донецьк. Агресії тоді було дуже багато. Ті «вояки» ходили з битами по місту, влаштовували якісь мітинги. Хоч людей у той період у центрі Донецька майже не було, та інколи до них хтось приєднувався, аплодував, мовляв, молодці хлопці. Як тільки це все почалося, я почав їздити на роботу громадським транспортом, де зазвичай увімкнене радіо. Часто в ефір проривалися російські хвилі, звідки долинали добре побудовані патріотичні заклики йти воювати у Слов’янськ (тоді ще був під владою ДНР), який потерпає від правосеків, підтримувати ополченців грошима, медикаментами тощо. І люди вірили. Пригадую, коли вже мав їхати на Закарпаття, до мене прийшла сусідка і з плачем розповіла, що її чоловік з молодшим сином пішли воювати у Слов’янськ за ДНР. А в обох інвалідність. «За гроші?» – питаю. «Ні, за ідею». Вони тоді вціліли, а після того, як українська армія звільнила Слов’янськ, переїхали всією сім’єю у Росію. Донбас годує Україну? Нічого подібного На мою думку, нинішня ситуація була передбачуваною, бо не за один день каша заварилася. Передумови накопичувалися роками. Потім на цьому вміло зіграли. Щоб зрозуміти, як таке стало можливим, треба знати, як живе схід України. Він занедбаний. Екологія жахлива. Влітку у Красногорівці, наприклад, нема води, навесні – проблеми з каналізацією: комунікації розмерзаються – і все пливе вулицями. Рівень життя на Донбасі дуже низький. Часто доводилося чути «Донбас годує Україну». Нічого подібного. Ми жили серед шахтарів: люди каторжно працюють, але отримують мізерну зарплату, і взагалі якась безвихідь у всьому. Населення не бачить жодної перспективи. Проте дивиться телевізор, де розповідають, що в Росії дуже добре жити. І їм постійно підкидають правильну інформацію. Аби на той час розібратися в ситуації, що склалася, треба було бути більш, скажімо так, розумнішими, мати якусь життєву позицію, розуміти, чим це обернеться для всіх. У Донецьку, де населення заможніше, можливо, освіченіше, ніж на периферії, ідеї так званих республік не дуже підтримували, тому більшість людей, серед яких і мої колеги, виїхали. Але були й ті, хто лишився, бо хотів дістати за нової влади посаду. Дістали, і фізичний біль теж. Проте лишилися й дуже нормальні адекватні люди. Молодь, у якої сім’я, квартира, машина, робота… Куди їм їхати? Ну, спочатку виїхали кудись, 2–3 місяці по чужих квартирах, а далі що? Вони мусили вертатися. У когось батьки старенькі. Хіба залишиш їх? З багатьма людьми там я спілкуюся нині на професійні теми. Знаю їх давно, тому уявлю, що в них у душі діється. Жителі Сходу почуваються двічі обманутими Кажуть, якість буття визначає свідомість людини. У багатьох людей на Сході, у моєму розумінні, склалося бачення життя крізь призму того, як воно їх б’є. Наприклад, людину кожен день б’ють 10 разів, а потім побили 7. Отже, життя стає кращим. У багатьох така свідомість. Зарплати низькі, побутова невлаштованість, криміналітет, закони не працюють… Вони зляться на Україну за це, але ніхто не аналізує ситуацію і не приходить до висновку, що до такого стану народ хтось довів. Значить, треба змінювати людей, систему. У нашій квартирі нині живуть близькі друзі. Коли все почалося, то він був за Росію, вона – за Україну. Тобто дуже складна ситуація психологічно. Хтось не приймає те, що відбувається, хтось каже нехай, хтось підтримує Росію. Маємо близьких родичів у Макіївці. Вони якраз підтримали всі ці ідеї ДНР. А їхній внук переїхав вчитися до Краматорська і підтримує Україну, його мати – ДНР. Справді розділяються сім’ї… Ми спілкуємося з ними нині. Розмовляємо про здоров’я, погоду, город і дітей. Спитаєш: як ви там? Кажуть, а, не питай. Тобто вони вже зрозуміли. Але зрозуміли, що їм погано, і те, що кращого не дочекаються. Проте патріотами не стали все одно. Вони просто почуваються двічі обманутими. Спочатку Україною, тепер Росією. Хоча там нині на ці теми особливо не порозмовляєш: майже впевнений, що телефони прослуховуються. Коли телефонуємо, відповіді завжди стримані, мовляв, усе добре. Але я відчуваю, що стоїть за тим «добре». Прийшло розуміння, що Україна – це не територія для проживання. Це – країна з народом Чи змінила війна щось у свідомості людей? У когось змінила, змінює. Проте я не вірю в патріотичність того, хто був «ватою». Життєва позиція, принципи не залежать від суспільного устрою. Якщо вони є, то їх не треба змінювати при жодній владі. Напевно, Україна вже в когось і почала викликати якісь сентиментальні почуття. Знаєте, я часто з робочими поїздками бував за кордоном, де зазвичай питали, звідки приїхав. З України, відповідаю. І чую у відповідь: «А-а, Ахметов, Янукович». Я був готовий крізь землю провалитися від сорому, бо весь світ же знав, що це за люди. А тепер Україна вже викликає інші емоції, асоціації. Прийшло розуміння, що це не просто територія для проживання – це країна. З народом. Донбас може стати іншим, якщо змінити там умови життя, дати людям світло. Процес змін уже почався, але потрібен не один десяток років, щоб ситуація змінилася. Бо те, у чому живуть східняки, теж нашаровувалося роками. У питаннях цілісності держави влада має проявити силу Ця війна надовго. З багатьох причин. Розумієте, прояви сепаратизму не припинилися там, і на Закарпатті вони є. І політики насправді не припинили спроб ділити Україну. Очевидно, з цього хтось має вигоду. А в питаннях цілісності держави влада має проявити силу. Позиція у цьому питанні повинна бути однозначна. Сепаратисти ж силу проявили, забираючи наше. Та й сила має бути у народу. Він має диктувати політикам, як себе поводити. У Києві це вже трохи відчули. Вважаю, що цей процес буде поглиблюватися. А люди… Вони всюди різні. Політики наші дуже люблять розповідати міфи про те, що нас роз’єднує, однобоко так судити. Та й журналісти цим грішать. Наприклад, 1+1 такого напоказує і наговорить, що за голову хапаєшся. Беруть якісь епізоди, щось виривають з контексту і видають за істинність ситуації. Так не можна. Треба намагатися бути об’єктивним у тому, про що говориш, показувати різні сторони проблеми. Бо і на Сході, і тут усе складно, неоднозначно. Найлегше казати – о, як у нас усе погано. Реформи йдуть, і це не лише моя думка. Дуже досвідчені люди мені про це кажуть. Звичайно, нерідко будуть всілякі насірови, але це шлях. Зміни відбуваються, хоч не так швидко, як хочеться. Ось про це треба говорити. І про те, що на Сході утворилася маса організацій з проукраїнськими поглядами, де працює багато молоді, людей середнього віку. Значить, ми в процесі. Різниця між східною і західною Україною насамперед у людях Різниця між Західною і Східною Україною є, насамперед у людях. Це відчуваю досі. По-перше, різне виховання. На закарпатців великий вплив має сім’я. Для вас то святе. Також залишають свій слід традиції, які знову ж таки передаються з покоління в покоління. Крім загальновідомих традицій, спостерігаю, що закарпатці мають і внутрісімейні. Це ніби прості побутові речі, але вони роблять стосунки людянішими, терпимими. Спілкуєтеся ви теж просто. Мені здається, людина, яка виростає у такому середовищі, опинившись у чужому краї, навряд чи стане на когось кричати зі злості. На Сході не так. Там люди стають такими, якими вимагає ситуація: ось тут буду інтелігентом, а тут і простим робітником нормально. Правда, це проблема маленьких містечок, сіл Донбасу. Також ви дуже відкриті у спілкуванні. Ми коли купили хату, то кілька років поспіль їздили сюди у відпустки. Якось під час перебування в Ужгороді я, стоячи на переході, щось спитав у чоловіка поруч, а він усміхнувся і відповів. Я був вражений, не вірив, що це можливо. Там із незнайомими не заговориш. Люди ваші тихі, небагатослівні. Аж інколи хочеться закричати пацієнту: ну, розкажи мені, пожалійся. Ні, терпить. Тут майже нема агресії. Мені здається, навіть самого імперативу. Там під вечір у парк вийти небезпечно, навіть із собакою. Та й сидіти отак у кав’ярні не особливо хочеться, бо в нас шумно дуже, на столах іноді буває багато спиртного, – неприємно, словом. Я за своє життя у кафе майже не був, колись один раз – ще студентом. Ще на вас позначається вплив релігії і близькість кордонів. Люди їздять у Європу, вбирають той стиль життя, манеру спілкування. Одна з проблем східного регіону України – просторова замкнутість великої кількості населення. Напевно, 50% людей там не виїжджали за межі своєї області. Люди думають, що усе мають: мегаполіс Донецьк, море Азовське за 100 км від Донецька… Нащо кудись їхати? Та й грошей на поїздки нема. Я так само на Закарпаття потрапив лише 8 років тому, а раніше західніше від Києва не бував. Хоча їздив в Америку, Італію, Іспанію. Традиції, звички закарпатців треба вміти побачити, сприйняти, прийняти і поважати Один мій знайомий каже, що на Закарпатті треба просто жити, а не працювати (сміється. – Авт.). Тут справді добре, комфортно. Я точно знаю, що Україна мені потрібна як країна, а жити хочеться саме на Закарпатті. Нам пощастило, що ми змогли поїхати, маємо де жити, облаштували свій побут. Хоч з Красногорівки виїхали легковою машиною з причепом, куди повантажили якісь наші речі, сімейні альбоми, інструменти, комп’ютер і собаку. А хтось же втратив реально все. Ми змирилися з усім. Що втрачено, те втрачено. За чим страждати? Ні я, ні дружина ніколи не кажемо, що хочемо додому. Нас не тягне туди. Той етап був і пішов. Треба жити далі. Так для себе вирішили. Нині хвилюємося за тих, хто залишився там. Адаптувалися ніби нормально. Розумієте, у чужий монастир зі своїм статутом не можна. Нам теж доводиться змінюватися, з якимись речами треба примиритися. Тут же у людей свої традиції, звички – оце треба вміти побачити, сприйняти, прийняти і поважати. Іноді думаєш, може, ти справді не маєш правди. Але про таке не хочеться говорити. Добре нас дивує донині. От наприклад, як у неділю гарно вбрані люди йдуть до церкви, особливо молодь і діти, як дотримуються традицій. На Сході такого нема. Пригадую, коли тільки приїхали, якось іду по вулиці, то на саме Різдво було, а дитина мала каже мені: «Христос народився». Розумієте?! Вона мене, чужого, незнайомого чоловіка, привітала зі святом! Спочатку трохи дивно було йти по селу і з усіма вітатися. Ми там звикли вітатися лише зі знайомими. Тут інакше. Одного разу привітався з дідусем, а він мене спинив і питає: «Ти чий будеш?». Тобто дідуся цікавило, хто я, чий родич, коли приїхав… Ну, як пояснити? Якось тоді викрутився. Люди тут більш природні – і це прекрасно! Не уявляєте наскільки. От ми з одного боку сусідимо з ромами – теж новий досвід (сміється. – Авт.). Між іншим, дуже добре вживаємося, біди від них не маємо. Я знаю, що тут мене не зачеплять, косо не подивляться. Значить, і мені треба поводитися відповідно. В Ужгороді у нас з’явилися нові знайомі, наприклад, мій колега по УжНУ Йосип Даньків, інші люди – з ними маємо добрі товариські стосунки, спілкуємося. Наші друзі зі Сходу роз’їхалися хтось у Київ, хтось у Крим. З іншими переселенцями не спілкуємося. Та я і не багатьох знаю. З тими, кого знаю, просто вітаємося. А щодо розпитування, звідки ти, як ти, – то ні. Це тема, на яку ми не говоримо. Знайомитися ближче нема мотивації. Навіщо? Викладацька робота в УжНУ і бідність української медицини як стиль життя Я їхав в Ужгород, маючи де жити, але в повній невизначеності щодо роботи. Мене ніхто тут не чекав, нічого не пропонував. З нами сюди спочатку переїхали невістка з онукою, потім в останній момент встиг утекти син. Ми шукали найперше роботу їм. Син у мене теж медик-ортопед, невістка – банківський працівник. Вони намагалися щось знайти, але їм усюди дякували і відмовляли. У мене теж була аналогічна ситуація. Тоді вирішили звернутися по допомогу в ОДА. Нам відповіли, що роботи нема, але мені як професору, співробітнику Інституту порекомендували звернутися до Володимира Смоланки. Під час зустрічі сказав йому, що духом я молодий (усміхається. – Авт.), багато чого ще можу й хочу допомагати. Володимир Іванович поставився до мене з великою повагою, уважністю і запропонував місце на кафедрі загальної хірургії УжНУ. Так усе вирішилося. Я викладаю студентам-іноземцям і цим задоволений. На мій погляд, вони більш відкриті, коректні, трохи м’якші, ніж українці. Тепер маю третьокурсників. Читаю їм загальну хірургію. Хотів би працювати з старшокурсниками, бо вони вже більш серйозні, та й, звичайно, хотілося би більше викладати з травматології. Тут роботи для душі у мене менше, ніж там. Я спеціалізуюся на важкій, поєднаній і множинній травмі, протезуванні суглобів. У Донецьку робив більше двохсот операцій на рік, їздив оперувати й за межі області. В Ужгороді такої роботи зовсім мало, тому в цьому сенсі трохи дискомфортно. Річ у тім, що рівень цієї спеціальності на Закарпатті дещо нижчий, ніж там. Та й травматології як такої в нашій районці майже не було, хіба лікували якісь незначні травми. Проте тепер ми розпочали й досить успішно займатися ендопротезуванням, застосовуємо нові для лікарні технології. Колектив тут нормальний, є молодь, з якою приємно працювати. Радію з того, що маю якусь можливість передавати свій досвід. Зрозуміло, що матеріальна база тут не така, як була в нашому НДІ. Проте, вважаю, брак нормальної матбази – проблема всієї медичної галузі України. Наші медики працюють непогано, просто їм доводиться це робити без належного матеріального рівня й застосовувати методи, які можливо використати в цій бідності. Я все життя стикаюся з такими умовами, тому вже звик. Це такий стиль життя, коли нічого нема, а ти маєш щось зробити. Та, як кажуть, необхідність – мати винахідливості (усміхається. – Авт.). Я вірю, що ситуацію можна змінити, виправити. Кадри ж справді вирішують усе. Треба лише мати бажання щось робити. До слова, Донецький національний медичний університет і НДІ травматології і ортопедії, що в його складі, евакуювали. Керівництво, більшість персоналу теж виїхали. Університет тепер у Краматорську, НДІ – у Лимані, де розташувався у колишній залізничній лікарні. Майже все обладнання Інституту лишилося в Донецьку. Там тепер керують люди, які дуже хотіли влади. Та, як каже пан Анатолій, «розумію, що їм несолодко, бо вони якщо не під каблуком, то на мушці». «Медицина – то моє, глибоко особистісне, внутрісімейне» Син, коли не знайшов роботи в Ужгороді, разом із сім’єю виїхав до Польщі. Там у нас старша донька працює лікарем-офтальмологом. Він пройшов усі необхідні процедури і тепер теж влаштувався за спеціальністю. Розповідає, яке там обладнання, інструменти – рай. Але при цьому каже, що сумує за домом. Сам я ніколи навіть не думав працювати за кордоном. Реально дивлюся на речі й розумію, що там нашим медикам непросто, бо дуже відрізняються підходи, погляди, наукові школи. Та й, як казав колись Райкін, не літун я за натурою (сміється. – Авт.). Вболіваю за свою роботу, колектив, колег тут, на місці. Щоб працювати медиком, потрібно любити роботу з людьми, мати задоволення від результатів своєї праці. Неможливо бути лікарем без співчуття, бажання допомогти, полегшити страждання. Часто важливо хворому показати, що є сенс боротися, є резерви і їх треба використовувати. Це завжди бажання допомогти чужому горю. Медицина – то моє, глибоко особистісне, внутрісімейне. Моя дружина теж потужний лікар-інфекціоніст, до війни завідувала відділенням. Онука нині здобуває фах лікаря. Тобто в нашій родині вже чотири покоління медиків. Ми всі цим живемо. Найважче у роботі лікаря те, що є невизначеність у процесі, результаті. Бо ж не знаєш, як вийшло, ночами не спиш. Це як на побаченні: чекаєш і хвилюєшся – прийде вона чи ні? Звичайно, вже є досвід, тому легше. Найкраще – коли досяг поставленої мети у лікуванні. Не обов’язково це має бути якась складна операція, іноді треба просто підказати людині зробити те і те, щоб поліпшити стан. Вийшло – оце і є справжній кайф. Про прогулянки містом, пісні Висоцького і прогноз на майбутнє Для мене тепер головне – моя родина, благополуччя дітей, здоров’я. Є незадоволеність у професійному плані, але, можливо, це зміниться. Робота мене не втомлює, а захоплює, тому на якісь хобі не вистачає часу. Дуже люблю спілкуватися з сім’єю, іноді почитати щось, музику послухати. Ми з дружиною часто виходимо гуляти в місто, йдемо посидіти десь у кав’ярні. Також відколи діти за кордоном, ми з нею почали подорожувати. Так класно пізнавати цей світ, бачити, як живуть інші! У вихідні працюємо на городі (хоч я не великий любитель), біля хати пораємося. А настрій часто сам знаходить, як себе підняти ☺. Іноді треба молотком постукати, інколи ключем покрутити, з собакою погуляти або на ніч добре попоїсти. Ще люблю співати пісні Висоцького, його покоління і напрямку. Навіть маю свій репертуар ☺. Радію, що наразі життя активне. Хоча свідомий того, що ще кілька років – і мені треба буде відійти від справ. Іноді думаю про це, проте настрій у мене щось на кшталт: «Я вам ще покажу!». Розумію, що навіть коли перестану офіційно працювати, напевно, буду допомагати телефоном, як тепер дружина. Ставлюся до цього нормально. Я і моя сім’я оптимісти – у всьому шукаємо позитив. Що буду робити? А я дрова колоти дуже люблю, працювати бензопилою, тому роботу собі знайду ☺. Звичайно, хвилює ситуація в Україні. Та я бачу, що процес глобальних змін пішов. Відразу не можна зробити ідеально, проте можна проаналізувати, відтак змінити. Все виправлять час і люди. Просто не треба стояти збоку, критикуючи, а й допомагати самому. Все буде добре! Я точно знаю». _x_PS1 Дев’ята ранку. Під одним із кабінетів у відділенні хірургії Ужгородської районної лікарні черга. «Ви до професора?» – заговорює до мене жінка. Киваю, не уточнюючи, що не пацієнтка. «І я. Ось прийшла шви знімати. Дуже боялася, що після операції рука не працюватиме, але все добре. Анатолій Іванович допоміг. Він уміє пацієнта розрадити. Відчуваєш, що йому не байдуже. Зі мною у палаті жінка лежала, то вона йому і вночі телефонувала, коли було зле. Добре, що у нас такий файний лікар працює!»._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 /live/2017/04/48kanzuba/slajd.jpg_x_PS6 Анатолій Канзюба_x_PS7 57%_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Розмовляла Галина Кришінець,_x_PS11 фото Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19Розмовляла Галина Кришінець, фото Роберта Паппа |
|
|
|
Теги: |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики