Якщо не сильно задумуватися, то цікавість до цього хлопця може бути виправдана тільки тим, що він із Єгипту, з відомого туристичного міста Люксор, який через певні обставини навчається в нашому університеті.

Але мені хочеться відкрити вам правду серця цього хлопця. І якщо прочитаєте, то зрозумієте: є люди, які справді носять у собі цілий Усесвіт.

Його звати Хусам Мижагид Аббала. Коли жінка заходить у приміщення, він одразу встає. А ще на знак поваги трішки опускає голову. І не думайте, що це дрібниця. Він не вміє ображатися і не розуміє, як можна не захоплюватися добротою і простотою, щирістю і відвагою.

Хусам розмовляє українською, французькою, арабською та російською. Його батько – власник приватної лікарні, у якій завжди безплатно надають допомогу бідним єгиптянам. Його виховували у річищі відповідальності за власне і чуже життя.

• Хусаме, я так розумію, що медицина у тебе в крові.

– Так, у дитинстві, замість того, щоб іти гратися з дітьми на вулиці, я був разом із батьком на операціях. Бачив, як народжуються діти, як страждають від болю люди, як завдяки моєму батькові відбуваються дива – люди дістають надію жити. Це було найкраще з того, за чим я міг тоді спостерігати. Ще й дотепер уважаю, що лікар як маг: у його руках щодня зосереджується цілий Усесвіт.

• Розкажи про свою родину.

– Вона в мене нічим не особлива. Хоча я ніколи не посмію сказати, що маю звичайних батьків. От вони у мене неймовірні. Мій батько – хірург. Саме він навчив мене розуміти, що не можна жити лише заради себе: ти прийшов у цей світ, щоб стати перепусткою щастя для інших, і від сили твого серця залежить, як багато таких перепусток ти зможеш дати. Моя мама – неймовірна жінка. Вона зігріває нас усіх і, як кажуть у вас в Україні, є берегинею. Тепер, коли я далеко, завжди думаю про батьків. Вони не знають, як це жити, не дбаючи про інших. І я радий, що навчився цього він них.

• Часто їм телефонуєш?

– Ще б пак! Мені подобається в Україні, але зрозумійте: своє є своїм. День я починаю і закінчую з того, що розмовляю з ними. Коли ти далеко, то серце для підзарядки потребує бодай одного рідного слова від рідних людей. І тоді все стає на свої місця. У такі моменти розумієш значення вислову «енергія слова».

• Як трапилося, що ти обрав Україну для здобуття освіти?

– У мене був вибір: Англія, Румунія, Польща чи Україна. Її я й обрав. Коли вперше сюди приїхав, був здивований, наскільки ви схожі на мій народ. У вас так само поважають дорослих, мають шанобливе ставлення до жінок. Ви усміхаєтеся, а нарікаючи на життя, не перестаєте змінювати його на краще. У вас люди не вміють зневірюватися, а ще люблять робити комусь щось добре. Це так видно, що не можеш не піддатися.

• З чого здивувався тут найбільше?

– Зі снігу! Ой! То ціла історія. Я ніяк не міг зрозуміти, як можна в мінусову температуру взагалі виходити з дому. У нас, у Єгипті, якщо на вулиці 10 градусів тепла, всі сидять по домівках. А ви!.. Ніколи не забуду, як ішов уперше по ньому. Падав разів 15 – ніяк не міг утримати рівновагу, хоч це й може для вас здається дивним.

• Чи легко знаходити тут друзів?

– Навіть не знаю, що відповісти. Намагаюся з усіма бути добрим. Мене знають ті, з ким я живу в одному будинку тут, в Ужгороді. Знайти собі друзів не ставив за мету, бо багато вчуся, та й не ходжу на оці «тусівки». Для мене головне, аби серця людей не наповнювалися чимось негативним від спілкування зі мною. А все інше буде добре.

• ... ти турбуєшся про свій внутрішній світ!

– А як інакше?! Серце – то маленький осідок Бога в моєму тілі. Він приходить туди постійно, і я не можу нічого сховати. Тому треба жити обдумано й обережно. Я не засну, якщо когось образив. Попросити пробачення – це не стати дрібним, а піднятися над неправдою, яку ти ж і вчинив. Я навчений жити в намаганні. Тому спроби ставати кращим уже розцінюю як величезне досягнення.

• Ти дуже розважливий на свій вік...

– Це тільки так здається. Мій батько багато чого вчить мене. Особливо своїм життям, тому я не можу думати інакше.

• Бачу, ти з ним дуже близький.

– О так! У мене теж є моменти в житті, коли втомлююся вірити в щось благородне. Але завжди пам'ятаю, що я його син, і мої думки, не кажучи вже про спосіб життя, не мають жодного права осквернити батька.

• Важко вчитися в нас?

– Ні, не важко, бо мені це подобається. Я багато часу приділяю вивченню медицини, бо розумію, що колись мені Бог довірить сотні життів. А коли стикаюся з труднощами, то телефоную додому. Тато завжди щось пояснить. Хоча в нього є практика питати мене, що я вивчив за день, тож мені доводиться розповідати (сміється. – Авт.).

• Чи відчуваєш, що змінився під впливом українських реалій?

– Скажу вам так: людина найбільше змінюється у трьох випадках: якщо побувала у в’язниці, прослужила в армії й побачила іншу країну. У вас я живу добре, бо ніхто не зазіхає на правду мого серця.

• Ти бачив на власні очі війну на сході України. Що думаєш про це?

– Люди мало говорять. Для чого брати зброю до рук, коли є Слова. Але я розумію тих, хто дає відсіч. Адже не можна потурати несправедливості просто так розгортатися. Та все ж я дотримуюся думки, що люди повинні зупинитися. Війна – це не зруйновані будинки, пошматована земля чи мільярдні витрати з держбюджету. Це крики матерів, сльози жінок, розбиті і самотні дитячі серця, а ще пам'ять, яка тебе душить. Якби про це пам'ятали, то зброю і до рук не брали б.

• Як думаєш, коли все зміниться?

– Коли люди зрозуміють, що не можна вважати себе всесильними. Мій батько завжди вчить мене, що можна бути наймогутнішим, мати найбільше грошей, але кінець життя завжди однаковий: тебе загорнуть у білу тканину і твоїм багатством стане тільки малесенький клаптик землі. І все, що залишиться, – це слова про тебе. Було б прекрасно, якби ці слова мали добру енергію.

Світлана Лапига

Фото Роберта Паппа