Випускник медичного факультету та факультету післядипломної освіти УжНУ Іван Мигович досягає вершин завдяки наполегливій праці, а у важливих життєвих рішеннях йому допомагає сама доля.

Іван Іванович у своєму молодому віці досяг уже чимало: нині обіймає посаду головного лікаря ЛДЦ «Сонячна долина», є доцентом кафедри терапії та сімейної медицини на ФПО, виховує сина, дбає про дружину.

Народився майбутній лікар на Свалявщині у далекій від медицини сім’ї. Змалку вдався цілеспрямованим і спраглим до знань, тому охоче долав шлях до школи завдовжки у 20 км. До 7-го класу вчився у рідному селі Росоші, продовжив навчання у Свалявській гімназії. Коли настав час визначатися з майбутнім фахом, обрав медицину: «У мене двоюрідний брат вчився на медичному факультеті. От і мені хотілося працювати з чимось таким, де чітко видно результат і можна бути корисним для суспільства. Але ще більшим стимулом був батько: у нього багато друзів-лікарів, тож він казав, що на лікаря запит буде завжди. Він мене не змушував, а тільки радив, у чому варто себе реалізувати, щоб мати хороше майбутнє».

Пан Іван зауважує, що не уявляв свого майбутнього у селі: з дитинства знав, що обов’язково поїде навчатися до університету. Навмисне не обирав віддалені виші, хоча додому їздив не часто. Під час навчання намагався працювати, бо не любив просити від батьків. В університеті зустрів добрих товаришів, спілкування з якими триває і після закінчення альма-матер.

«Інтернатуру я проходив як сімейний лікар і терапевт, а потім уже звузив спеціалізацію до гастроентерології – це основний напрям нашої кафедри. 2007 року я закінчив інтернатуру та магістратуру і почав заочне навчання в аспірантурі. Тоді ж став працювати старшим лаборантом, а згодом і асистентом кафедри. Паралельно з цим з’явилася можливість написати дисертацію в хорошому практичному центрі, де є всі умови для розвитку і якісної роботи лікаря. Цей заклад якраз здебільшого спеціалізувався на гастроентерології».

Так вийшло, що Іван Іванович працює у двох сферах – освіті та медицині. Як йому це вдається?

«Практична робота для медика – основне. Неможливо вчити інтернів і лікарів, яким треба показати щось нове або розповісти про якісь нюанси роботи, не маючи практичного досвіду. Важко чимось здивувати тих, хто практикує стільки, скільки я живу. Виконуючи на основній роботі свою норму, можу дозволити собі ще паралельно ділитися знаннями з колегами. Це взаємовигідно і взаємокорисно. Ми маємо хороших медиків, але часто вони знаходять себе або не в медицині, або в медицині за кордоном, і це не проблема чи провина лікарів».

Іван Іванович жодним чином не шкодує, що реалізувався саме в цій професії: «Медицина – дуже важкий хліб. Є багато хороших лікарів, які відчувають труднощі з професійною реалізацією. Щоб мати щастя моральне і матеріальне від медицини, треба бути щасливчиком. Мені, я вважаю, поталанило. Я люблю свою професію, і це допомагає добре ставитися до пацієнтів і працювати, маючи насолоду. У мене буває дуже багато пацієнтів, але я виходжу з роботи хоч і змучений, але абсолютно задоволений».

З коханою дружиною познайомилися теж завдяки медицині та УжНУ – навчалися на одному курсі. Родина лікарів виховує чудового сина. Хлопчикові вже 8 років, батьки з усіх сил намагаються дати йому все необхідне. Син із татом щоранку займаються спортом – плавають чи бігають. Також хлопчик додатково займається англійською, ходить на теніс. Ввечері сім’я намагається якомога частіше збиратися разом та обговорювати день, що минув.

Іван Іванович дуже лояльний батько. Вважає, що син має сам обрати майбутню професію: «За своє життя я зрозумів таку річ: не має значення, ким ти працюєш. Якщо ти професіонал – почуватимешся комфортно і фінансово, і морально, і емоційно… Мрію, щоб мій син був хорошим спеціалістом – не важливо, в якій галузі».

• Якби Ви мали можливість створити для світу щось надзвичайне, що б це було?

– Не хочу говорити банальні речі, але, мабуть, зважаючи на мою професію, то були б якісь ліки.

• Любите робити близьким сюрпризи?

– У Біблії написано, що приємніше віддавати, ніж отримувати. Мені приємно отримувати презенти, а дарувати – ще більше. Буває, дарую щось без приводу. З віком людина починає цінувати увагу до себе. Деколи мінімальна увага й підтримка у важкий період чи, навпаки, розділений щасливий момент дорожчі за всякі матеріальні цінності.

• Чи маєте хобі?

– Маю. Це риболовля. Долучаю і сина – йому подобається. Надаємо перевагу більш комфортній літній риболовлі, а восени полюбляємо більше ходити по гриби.

• До чого прагнете?

– Жити активно у плані професійному, фізичному, психічному. Хотілося б мати у своєму оточенні людей, з якими легко й приємно, яких любиш.

• З чого починається ранок?

– З кави. Встаю рано – о пів на п’яту, п’ю каву, дивлюся новини, йду в спортзал чи басейн. Останнім часом разом із сином. О 6-й починаємо займатися, о 7.20 – 7.30 везу його до школи.

• А подорожувати любите?

– Подорожі були, проте недалекі – не вистачало часу й можливості. З недавнього часу подорожуємо всією сім’єю. Хотілося б об’їздити всю Європу.

• Що б Ви побажали нашому університетові?

– Я патріот своєї країни, свого краю і своєї альма-матер. Пишаюся, що колись вийшов із цих стін. Здобув величезний багаж знань саме тут. Все залежить від нас: якщо хочемо вчитися – ми це робитимемо. Тому я бажаю, щоб у викладачів було велике бажання навчати, а в студентів – ще більше прагнення вчитися. Тоді буде максимальна ефективність від освіти, а виш досягне ще вищого рівня.

Ксенія Шокіна

для Медіацентру УжНУ