• Ларисо Олексіївно, як вам вистава «Богдан Хмельницький»? Поділіться враженнями.

– По-перше, я сама черкащанка – родом із Шевченківського краю! Тато виховав мене на «Кобзарі», який я сприймала наче казку, весь час перечитуючи. Можливо, саме тому Центральна Україна мені дуже близька.

Було питання ставити чи не ставити цю виставу в облмуздрамтеатрі. Я вважаю цю виставу потужною і потрібною. Її поставив режисер Олександр Саркісьянц. Вистава справді прекрасна, і для міста така помпезна прем’єра потрібна. Потрібна і для емоцій, і з огляду на нинішній стан в Україні.

• Чи складно вам грати в історичних постановках?

– Мій епізод дуже важливий. Режисер обрав органну музику, і для мене, як для актриси, це значна підтримка. Вона мені дуже допомогла. Перевтілюючись на сцені, потребую правдивих емоцій: треба, щоб повірили! Богдан вип’є й отруїться – потрібно цю мить упіймати й пережити у внутрішньому напруженні. Я задоволена, бо є великі ролі, центральні ролі, а в цьому епізоді Варвара є жінкою, яка бере на себе весь тягар, віддає своє життя, щоб урятувати гетьмана, який мусить перемогти. Ми теж нині сподіваємося на перемогу.

• Чи пригадуєте свою першу серйозну роль?

– Ярослав Геляс – відомий народний артист України – довірив мені роль Дездемони в «Отелло». Це роль, яку грають актриси з досвідом, а я ще така молоденька, тільки прийшла… Все ж таки на репетиціях він побачив у мені щось і сказав: «Ти будеш грати!». Текст віршований, тож треба бути в матеріалі від початку до кінця, грати так, щоб глядач вірив, бо ж роль не проста, а драматична – ти кохаєш. Потрібно справді повірити, що ти Дездемона, бо ти цю правду несеш зі сцени людям.

• За час акторської кар’єри яка ваша роль найулюбленіша?

– Для мене доленосною була роль Оксани з твору Лесі Українки «Бояриня» – режисер Дмитро Чирип’юк. Це була його дипломна робота. І саме він відібрав мою кандидатуру. Звичайно, Дмитро «ламав» мене, спонукаючи стати драматичною героїнею. Я зіграла й дістала за цю роль звання заслуженої артистки України. Посіла перше місце у міжнародному фестивалі «Інтер-арт».

• З якими режисерами вам подобається працювати?

– Ярослав Геляс привів мене в театр, вивів на сцену. Сформувалася як актриса завдяки йому. Дмитро Шейчук, який ставив «Бояриню», а також Юрій Горуля, Анатолій Філіппов, Олександр Саркісьянц – з кожним цікаво працювати.

• Як часто і як далеко гастролюєте?

– Нині наші гастролі, як і в більшості театрів, уже не такі розкішні, як раніше. Нещодавно ми були у Львові, в Театрі імені Заньковецької, на сцені якого грали Заньковецька, Стригун, Ступка. Виступаєш – і в тебе відчуття, що їхні душі поряд. Часто їздили до Києва (нас там добре приймали), Харкова, Черкас, Полтави, Кіровограду, Запоріжжя.

• У Радянському Союзі більше гастролювали?

– Бувало, на гастролі їздили на три місяці. Робота без відпочинку, кожен день вистава, а то й по три вистави. І до Байкалу їздили, у Волгоград, Саратов, за Урал.

• Чи були моменти в житті, коли ви шкодували, що обрали саме акторську діяльність?

– Моменти були, не заперечую. Ось, наприклад, коли обра́зи незаслужені несеш. Це боляче. Але професію я вибрала на все життя. Не уявляю себе на іншому шляху чи в іншій сфері. У мене донька Кароліна – теж у театрі працює. Вона тут росла, виходила малесенькою – і в два, і в три роки – на сцену. Онук Олексій вчиться в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, мріє стати актором кіно. Мріє про червону доріжку і Голлівуд. Каже, що в нього акторські гени, тож нічого не може з собою вдіяти.

• А чи є у вас якісь інші захоплення, крім театру?

– Театр, театр, театр. Поезію люблю, звичайно. А ще була ведучою, провела 18 концертів в Національному палаці України – народний артист України Борис Шарварко запрошував проводити фестивалі.

• У вас траплялися якісь курйози на сцені?

– Коли ми грали «Отелло», я наголосила головному герою: «Дави так, щоб глядач повірив». Під час цієї сцени «Отелло» так надавив мені на сонну артерію, що я відчула, як починаю засинати. Одразу промайнула думка: «Якщо я помру, то помру в ролі Дездемони і на сцені!» ☺.

• У 2006 році ви вже пробували балотуватися в міські депутати? Чи бачите себе у політиці?

– Я вирішила балотуватися тому, що, по-перше, хотіла допомогти театру – тоді у нас не було нормального автобуса. По-друге, «Нова сім’я» – це благодійний фонд для дітей-сиріт. Десять років ми з донькою допомагали цим дітям, ставили невеличкі вистави, концерти, і я, звичайно ж, хотіла допомогти фондові.

• Ларисо Олексіївно, ви вже реалізували себе як актриса в кіно, і в театрі. Де подобається грати більше?

– Я актриса театру. От ми спілкуємося, я бачу ваші очі, і мені приємно – я живу, емоції живі. У кіно інша специфіка: там пуск, камера, де лице – вогник – і все. У театрі я змалечку. Коли народилася, тато сказав: «Це буде артистка!». Я прагнула виступати на великій сцені, і мріяла: «Ну хоч би два слова, три слова… Уперше на сцені… Ну так я хочу вже, так чекаю…». Тож театр для мене – це все. Це моя мрія, яка здійснилася.

_x_PS1 22 березня в Закарпатському обласному державному українському музично-драматичному театрі ім. братів Шерегіїв відбувся показ історичної драми Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький», яка не втратила своєї значущості й у наші дні. Відвідали її і студенти нашого університету. Після вистави нам удалося поспілкуватися з виконавицею ролі Варвари у цій п’єсі, народною артисткою України – Ларисою Білак. Замість формального інтерв’ю вийшло тепле, душевне спілкування. «Завжди йдіть до своєї мрії», – наголосила Лариса Олексіївна кілька разів під час нашої розмови._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 /live/2015/03/79teatr/umat_prava.jpg_x_PS6 _x_PS7 170_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Віра Лабич, Ірина Гладун_x_PS11 для Медіацентру УжНУ_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Віра Лабич, Ірина Гладун

для Медіацентру УжНУ