Вівторок, 28.01.20, 08:10 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю

Марія Чендей: «Іван Михайлович не вірив, що людей арештовують без причини, доки самого не почали цькувати...»

90 поважних літ виповнилося цього року Марії Чендей, 60 із яких вона прожила спільно зі своїм чоловіком – геніальним письменником, класиком закарпатської літератури, лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка Іваном Чендеєм.

«Вони були дуже різні», – каже онучка Марія про своїх бабусю і дідуся. Сьогодні родина відомого письменника готує до друку його щоденник. На черзі також листування Івана Михайловича. У цих скарбах – невідома наразі загалу грань митця. Навіть після смерті чоловіка його дружина жодного разу не заглянула до щоденника Чендея, хоча знає про сторінки, присвячені їй.

У часи опали, коли Івана Михайловича цькували, вона утримувала сім’ю: все життя працювала вчителькою російської мови та літератури Ужгородської загальноосвітньої школи № 10: у її трудовій книжці – один-єдиний запис.

Коли ми завітали у гості до Чендеїв, Марія Іванівна відразу сказала, що чекала нас передусім тому, що хотіла би розповісти про лікарів, які допомогли їй вийти з кризового стану. У день свого 90-річчя вона потрапила в реанімацію, і сьогодні переконана, що видужала лише завдяки здібностям ужгородських медиків.

У лікарні. Іван Емерихович Калабіга

– Про цих великих помічників, які допомогли мені дожити до цього віку, хотіла би розказати насамперед. Безмежно вдячна головному лікарю Івану Кураху, який оперував мене, а продовжив лікування Іван Калабіга. Майже два тижні я пролежала у реанімації. Лікарі мене ви́ходили. Я перенесла багато складних операцій – називаю себе ветераном реанімацій (усміхається. – Авт.).

Лікар Іван Курах завжди усміхненим підходить до хворого, тому від самого ставлення настає покращення. Але робота його не була би настільки успішною, якби не завідувач реанімації Іван Калабіга. Я питала у медсестер, хто в них улюблений лікар, то вони називають Івана Емериховича Калабігу. Медсестри дуже хвилюються, якщо він підвищує голос, бо це трапляється дуже рідко. Я постійно бачила його у лікарні. І завдяки його старанням заклад працює наче годинник… Дуже вдячна їм!

ВІН НЕ МАВ НІЧОГО, КРІМ ШАФИ З КНИЖКАМИ

  • Як ви познайомилися з Іваном Чендеєм?

– Познайомилися ще під час війни. Угорська армія зайняла Закарпаття, а він служив спостерігачем спільно з моїм братом. Брат розповідав, що в нього є дві гарні сестри, і Чендей написав нам листа. Коли отримали листа, кажу сестрі: «Пиши му ти, бо я маю кому писати». Молодість своє брала – нам писало чимало хлопців з фронту. Одне слово, з ним листувалася сестра.

Єдине весільне фото. 1945 р.

Під час війни мама відвезла нас у Підгоряни, бо у Чинадійові було небезпечно. Міст до Підгорян розбили під час відступу, і ми носили речі мамі, яка забирала їх з братом. А допомагав їм Іван Чендей. Виявилося, він утік із війська, перечекав фронт і прийшов до нас, бо завдяки листуванню мав адресу.

Мама і каже: «Но, дівочки, ко тото прийшов? Ци впознаєте?». Сестра подивилася на нього, бо то ж її хлопець мав бути (а він на той час виглядав блідим, втомленим), і чомусь їй не сподобався. Я зістрибнула з воза і кажу їй, що то Чендей, з яким вона листувалася. А вона лиш критично так подивилася в його бік, то я, щоб рятувати ситуацію, з букетом хризантем, який несла своєму загиблому однокурснику, почала з ним розмовляти. Йшли ми з Іваном пішки від Підгорян до Чинадійова, і за цей час я розповіла йому всю свою біографію, у тому числі й про сварку зі своїм хлопцем...

Чендеї

Коли вийшла заміж за Чендея, не мали нічого, крім однієї шафи з книжками. Я всі ті книги перечитала. Коли він поїхав на курси до Харкова на півроку, мене взяли на роботу у відділ листів «Закарпатської правди». Там тренувала українську мову, оскільки за часів угорців на Закарпатті не було уроків української.

Для мене робота там була великим дивом – доти не мала уявлення, як видають газети, друкують книги. Мене призначили «свіжою» головою: перед друком номера мала ще раз перечитати його – перевірити, чи немає помилок.     

Ніколи не забуду той час. У Харкові був голод: за одну картоплину Чендей міг купити книгу. Але про голод ніхто не мав знати. Він там і сам голодував, захворів, а я нічого не знала – Закарпаття на той час було закритою зоною. Після повернення звідти дорікнув мені, чому не надіслала йому посилку. Але через свою делікатність не написав мені, тож я і не знала про голод. Хоч питала у знайомого, чи мають що їсти у Харкові – той мене запевняв, що все добре.

  • Чи пригадуєте той момент, коли відчули, що закохані в нього?

– Він був закоханий у мене. Я казала, що так, як він мене любить, ніхто не любитиме. Так і було все життя. Про цю любов я почула з його щоденника у день свого 90-річчя. Моя дочка має намір опублікувати записи Івана Михайловича. Знайшла нотатку, коли ми святкували мої 50 років. Знаєте, вартувало дожити до 90 років, аби це почути. Видно, заслужила це собі в Бога.

«Дівчиною вона була схожа на квітку, що її тільки-но обмили чисті студені роси, залишивши тут-там по крапельці на пелюстці, щоб сонячний промінь мав у чому заграти й засвітитися …» І.Чендей 22.08.1974 (зі щоденника)

Життя було таке складне, що важко й розказати, але ніхто не думав скаржитися. Почувалися щасливими. Хоч біди вистачало... Ми з сестрою в один день виходили заміж – люди казали, що недобре так влаштовувати весілля. Згодом воно й підтвердилося... Нашого сина Славка на смерть збила машина...

  • Ви навчалися в університеті, вже будучи дружиною письменника. Якими запам’яталися студентські роки?

– Тоді на Закарпатті лише починалася радянська влада, студентів на навчання приймало російське та українське відділення у дворічному Учительському інституті (передвісник УжНУ. – Авт.). Мої подруги агітували, аби вступала на російське. Але як дружина українського письменника може піти на російське? Вступила на українське. Сина Славка віддала в Чинадійово, а сама ходила на пари. Щонеділі бігла до сина.

Продовжила здобувати освіту в Черкаському інституті, тому його й записали у дипломі. У часи опали цікавилися, де я навчалася. «То точно східнячка», – казали, коли бачили запис «освіта вища, Черкаський педагогічний інститут». Це мене врятувало від звільнення, бо за чоловіком звільняли і дружину.

Івана Михайловича не друкували протягом 10 років. Роботи не мав, був головою батьківського комітету в садочку. Я дуже хвилювалася. Писала листи у ЦК, сама носила до Академії наук у Києві. Ходила й до Маланчука – секретаря з ідеології. Тож він згодом агітував Чендея, аби йшов працювати редактором журналу «Жовтень» до Львова. Але я не пустила, і він мене послухав. 

 

 «НЕХАЙ Б’ЮТЬ, АЛЕ ХАЙ ДРУКУЮТЬ»

  • Напевно, ви були найпершим читачем творів Івана Чендея?

– Була в нього лакмусовим папірцем. Першою читала повість «Іван», за який його цькувала радянська влада, казала йому: «Будеш дереша діставати!» (це коли б’ють палкою по заду). Він відповідав: «Нехай б’ють, але хай друкують». І твір надрукували.

Я була його опорою, але ніколи цим не хвалилася. Постійно хвилювалася за нього. Він виховав кількох лауреатів Шевченківської премії – Кремінь часто приходив до нас, а також Мідянка. Довго зберігала суниці, які приніс Кешеля. Запам’ятала його слова про те, як важко жити дитині, яка втрачає батьків – у нього померла мама. До нас ходили всі закарпатські письменники, причому найчастіше без попередження. Я тоді працювала у дві зміни. Це був час, коли його виключили з партії, він був в опалі, як тоді це називали. Усе господарство, робота трималося на мені.

 

Пізніше йому замовляли статті, але він довго відтягував із написанням. Просив мене, аби завчасно дзвонила редакторам про те, що він не написав. «Напишу завтра», – казав. То я вже завтра йому нагадую, що обіцяв написати, а він відповідав, що не може. Але я вірила у його здібності, тому казала, редакторам, що він просто не хоче.

  • Відомий факт, як Сергій Параджанов вчив вас завивати голубці. Розкажіть…

– Параджанов місяць жив у нас. Водив його Іван Михайлович до Федора Манайла. Я собі думаю, чого Манайла, такого великого художника, не визнавали… Бідував чоловік, а був сином священика. Отаке було ставлення. Параджанов пішов до нього, подивився й каже: «Іване, ви не знаєте, кого маєте. То великий художник». Іван Михайлович потім виборов музей Манайла.

А Параджанов говорив таку правду, як життя є. Питаю: «Як ви ся не боєте?». А Параджанов усміхаючись відповідав: «Як мені, вірменину, припишуть український буржуазний націоналізм? Такого бути не може».

Чендей не міг собі ніколи пробачити, що не поїхав на зйомки фільму «Тіні забутих предків», до якого спільно з Параджановим у нас дома написали сценарій. Згодом його ім’я викреслили з «Тіней», бо на той час був в опалі. У день зйомок мав здати у видавництво рукопис двотомника, який спочатку навіть не видали. Але він дав слово, відповідав за свої слова, тож мусив вичитати. Дуже шкода, що не поїхав, бо то були чудесні зйомки. Фільм став сенсацією, але про Чендея не згадували...

 

ВІН НЕ ТАКА ЛЮДИНА, ЩО ГНЕТЬСЯ. ЯК КРИЦЯ: АБО ЗЛАМАЄТЬСЯ, АБО ВИСТОЇТЬ

  • З висоти поважних літ чи є щось таке, про що нині шкодуєте?

– Все життя докоряла собі за один вчинок... Коли поїхала до своєї сестри у Кольчино, а в неї на той час у гостях була наша мама, вийшли з кімнати поговорити, бо давно не бачилися, а мама хотіла теж чути, про що говоримо. Я глянула на неї й відчула, що образили її таким учинком. Усвідомила прикрість цієї ситуації лише тоді, коли сама постаріла...

  • Напевно, найважчими у вашому сімейному житті були часи опали...

– Коли були іменини у Івана Михайловича, до нас прийшло багато гостей, серед яких – відомі вчені. Я й не знала, що саме в цей час відбулася передача праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація»: твір, загорнутий у папіросний папір, був замаскований під виглядом одеколону.

З первістком Мирославом. 1947р.

Одного вечора, коли повернулася з роботи, прийшли до мене люди від колишнього мера Ужгорода просити, аби Чендей писав покаянну. Я їм одразу відповіла: «Він не така людина, що гнеться. Він – як криця: або зламається, або вистоїть». Арештувати його не наважувалися, бо тут близько кордон – світ уже дізнавався про те, що коїлося в Радянському Союзі. Але вимагали, аби зізнався, що був неправий.

Страшні часи були. Івану Михайловичу багато про що розповідали вчені, а через нього про репресії, голод та інші страждання знала і я. У неправомірні арешти він довго не вірив – казав: «А-а, мусив бути винен». Але як його самого почали цькувати, водити у КГБ, то вже повірив...

Коли був в опалі, то колишні друзі, знайомі боялися зустрітися зі мною на вулиці, щоб не кланятися. Важко згадувати ті часи... Іван Михайлович уже помер, а я досі не сказала, хто то був. Причому вони ходили до нас, називалися нашими друзями.

Зі внучкою Марійкою

НАУКА І ДУХОВНІСТЬ МАЮТЬ ВРЯТУВАТИ СВІТ

І ще пригадую таке. На розі був магазин із молоком, а навпроти – з хлібом. О 6-й ранку я бігла займати чергу в один, потім в інший, аби встигнути щось купити. Тоді був не тільки фізичний голод, а й духовний. Чендей ніколи не йшов ставати у чергу. Сміявся, коли зі спілки йому повідомляли, що принесли «тоті сині кури», на які теж була черга. Замість того, щоб казати: «Добре, прийду», запитував: «Ци дуже сині?».

Я казала йому: «Йване, та хлопець дзвонить, а ти ще сміхуєшся!». А він мені казав іти забирати ті кури. Зате коли давали томи Єсєніна, який був раніше заборонений, то цілу ніч простояв за ними! А за молоком най я йду! (Усміхається. – Авт.)». Такі були часи, зате в газетах писали, які ми щасливі.

  • А сьогодні знаєте, у чому щастя?

– Думаю, що наука і духовність мають урятувати світ. У моєму розумінні це так.

  • А любов?

– Не дам ся узвідати! ☺

Розмовляли Наталія Каралкіна, Іванка Когутич,

фото Роберта Паппа та з архіву родини Чендеїв




МЦ-інтерв’ю | 31.12.14 | Додав Путpашик | 2910 | 5.0/3
Теги: Марія Чендей

Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики