У біографії кожної людини є речі, про які знає лише вона сама. І є запитання, які тільки вона може собі поставити. Редакція газети «Фест» запропонувала своєму дописувачеві зробити ювілейне інтерв’ю з самим собою, розповівши те, про що він ще ніколи не говорив з журналістами.

• Десять літ тому В.Кузан питав тебе, чи відчуваєш кризу сорокарічних. Тоді ти чесно прислухався до себе, проте так нічого і не відчув. А тепер уже став чутливішим?

– Гай-гай, ні. Кажуть, що юзер з комп’ютером на «Ви», програміст – на  «ти», а хакер – на «гей ти там», щоб не мовити грубіше. Так-от, історик – це хакер часу, який з ним запанібрата. Коли я пробув в армії шість місяців (а тоді служили два роки), одного вечора з моєї роти звільнялися ті, хто відслужив. Хто лишався, теж усі були в доброму гуморі, бо в кожного підвищувався статус. «Черпак» (прослужив рік) благодушно підбадьорював мене, мовляв, от прослужу стільки, як він, залишиться рік, а це вже дурня. На що «дембель» меланхолійно процідив крізь зуби: «Та і два роки навіть – це повна дурня, але тільки тоді, коли вони вже позаду». Тож, перефразовуючи почуте тоді, скажу, що будь-який ювілей – не страшно, але тільки тоді, коли він уже за плечима.

• Твоя колишня дружина якраз зауважила, що в чоловіків завжди напоготові три історії, якими ми готові забивати баки жінкам –  як хвацько навчався, звитяжно служив і героїчно робив кар’єру. Ти почав зразу з другого, але нумо за порядком. 

– Тепер чомусь модно лаяти стару школу. Проте вона була значно ліпшою за нинішню. На щастя для нас і на жаль для нинішніх учнів. Я починав в ужгородській школі №1, а це один із наймістичніших об’єктів міста. Досі там витає дух школи ще австро-угорських часів. Потім перейшов у ближчу до дому щойно відкриту світлу школу №15. Там зібрався переважно молодіжний колектив учителів, який швидко вивів заклад у передові. Заклали міцний фундамент ерудиції, над яким далі легко споруджувати різні надбудови. Там був винятково світлий мікроклімат. Кожен новий вчитель сприймався як тепер новий гаджет: де у нього яка кнопка, які функції має, як його вимкнути, перевести у безпечний режим, що з ним можна прикольного вчинити. 

• Твій роман з історією почався ще тоді?

– Авжеж. Мав двох дуже несхожих між собою учителів – Йолану Юріївну Яковишину й Івана Андрійовича Федорішка. Але обидва затято любили свій предмет і заряджали цим почуттям нас. Були гарні підручники з ілюстраціями, картами. А скільки науково-популярної літератури видавалося у сімдесяті роки! Головне ж – на уроках були єдині правила гри, причому залізобетонні. Перший курс університету потім навіть став певним розчаруванням порівняно зі школою. Зате вузівська бібліотека виявилася островом скарбів. Я би звідти не вилазив, але за Ю.Андропова почали призивати до війська і студентів. Мене це, правда, накрило вже за М.Горбачова.

• Одна з твоїх однокурсниць досі вважає, що це була генеральська змова, аби вас розлучити.

– Хтозна?! Принаймні солдатські епістолярні романи таки приречені на мінорний фінал. Був я у різних частинах. Найбільше – у Хмельницькому, у тому самому військовому містечку, де колись служив О.Купрін, яке описав у численних оповіданнях, і де про нього згадували ще до мого часу. У колишньому командирському будинку (змальованому у повісті “Поєдинок”) містився музей частини на першому поверсі і бібліотека на другому. Ніде стільки не жартують, як в армії. Особливо капітани. Затямилася нічна романтика караульної служби. Охороняли ракети з ядерними зарядами серед лісу. По ньому ніби бродили лосі. Офіцери на інструктажі попереджали: «Побачите сохатого – валіть. Типу сприйняли його за диверсанта. Патрони ми вам спишемо, а м'ясо тим паче не пропаде». Але згрішити так і не довелося. Ще будували багатоповерхівки для командирів – хоч стільки з нас користі. Було класно,  і про це колись обов’язково напишеться.

• Це зовсім не схоже на те, що описано у збірці «Там, где нет женщин» М.Рішка.

– А він служив за кордоном – там зовсім інша атмосфера. Мені же страшенно поталанило з частинами. І командири були неабиякі. Комдив Джонні Михайлович Пірцхалаїшвілі потім певний час був міністром оборони незалежної Грузії, але врешті повернувся до України. Замполіт потім став відомим у своєму Узбекистані. Душевний був чоловік. Перед дембелем зібрав нас у Ленінській кімнаті, мовляв, як же ви, товариші солдати, між собою спілкуєтеся – аж вуха в’януть, уявіть, повернетеся ви незабаром додому, мати спитає: «Як служба, синок?» – то що відповісте? І один з наших як ляпне вголос оте, що подумали про себе геть усі без винятку. У майора аж щоки обвисли: «Що і слід було довести». І приєднався до нашого реготу. А коли наші азербайджанці заявили, що вважають мене азером, це розчулило.

• Ну і кілька слів, як ти видряпувався кар’єрною драбиною.

– Після вузу пішов до нашої Покровської церкви. Не те, щоб гріхи замолювати, але близько до того. Тоді там був музей історії релігії і атеїзму. Під самим склепінням парив намальований космонавт, в одному кутку височіла дерев’яна копія Збруцького ідола. У фондах було щось із чотириста ікон – переважно конфіскованих митниками при спробі вивозу. Було чимало стародруків. Я випадав із колективу за гендерною ознакою. Тим більше – нещодавно одружений. Для тамтешніх дам стратегічного інтересу не становив. Сиділи ми всі в колишній попівській фарі. Невдовзі церкву повернули вірникам, перефарбували, а експонати перемістили до замку. Наступного разу я там був на вінчанні своєї сестри.

• Було у тому всьому щось Булгаковське.

– І не кажи. Та проробив я там не довго. На мене вийшов мій декан і запропонував вступати до аспірантури. Взагалі-то, туди мала йти інша людина, але в неї змінилися плани, тож підвернулося мені. Це було ще при кафедрі «восьми великих букв» – історії СРСР і УРСР. Згодом з неї виділилася окрема кафедра історії України. Спершу нас там було усього п’ятеро. Керував Володимир Євгенович Задорожний. Як він мене терпів і терпить – загадка його великої душі. Те, що ми страшенно різні за віком і житейським досвідом – само собою. Але ми ще й діаметральні за характерами, манерою спілкуватися, науковими інтересами навіть. Коли він почув мою ідею робити дисертацію за Словом о полку Ігоревім, то просто очманів. Але махнув рукою: як не втонеш, то випливеш.  

• Мав правду.

– Він узагалі чоловік великої інтуїції. Невдовзі мені запропонували ставку асистента (по суті же – викладача), і я поніс добре і вічне студентам трьох факультетів. Аспірантуру ж далі закінчував заочно. Захистився 1992 р. У більшості дисертантів після захисту виникає інтоксикація власним писанням, коли рік-два просто не можеш повертатися до тієї тематики. На щастя, швидко минуло. Бо Слово – це завжди Слово. Сподіваюся, наступного року напишу про цю поему те, що давно вже мусив написати. Потім п’ять років викладав, а відтак пішов у докторантуру. У вересні 2000 р. повернувся до викладацької діяльності й продовжую донині.

• А як прогуркотіла докторська епопея?

– Це справді була «Іліада», перетасована з  «Одіссеєю». Зернятком, з якої виросла докторська, стала моя невеличка ювілейна замітка про Любецький з’їзд князів 1097 р. А далі прослідкував його все більш і більш віддалені наслідки впродовж 108 років. Захищався в Харкові. Виявляється у мене там є троюрідний дід – шанований фізик. Але познайомився я з ним через багато років після захисту, коли він мене розшукав по Інтернету. Тоді ж Харків виник у моїй долі випадково. Щоб там не казали, а східняки в середньому набагато щиріші, ніж ми тут. Я просто зайшов з вулиці до голови тамтешньої дисертаційної ради Володимира Вікторовича Калініченка – і закрутилося. Звісно, довелося поїздити туди-сюди не раз і не два. Коли Петлюра наприкінці 1919 р. постійно переїжджав з місця на місце, а межі УНР все більше скорочувалися, його хлопці жартували: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія!» У мене точнісінько так була під вагоном дисертація. Наприкінці 2003 р. доїздився. Дуже поталанило з опонентами. Одним був академік Микола Федорович Котляр. Ми з ним познайомилися на конференції по Слову о полку в Путивлі. Підбивали підсумки у знаменитому Спадщанському лісі, у партизанському музеї С.Ковпака. Потім проговорили  чотири години, їдучи звідти до Києва. Його слово виявилося дуже вагомим. Іншим опонентом був Леонтій Вікторович Войтенко, галичанин, що двадцять років працював у Берегові і зберіг найтепліші згадки про наш край, нині очолює кафедру у Львові. Ще опонував буковинець Василь Мефодійович Ботушанський – перетиналися з ним на конгресі україністів у Чернівцях, який був організований чи не найретельніше з усіх восьми подібних форумів, що досі відбулися. Приїхав на захист і В.Задорожний. За їх благословення мене і «висвятили». Потім один із членів харківської ради сказав, що на його пам’яті уперше здобувач постійно усміхався, коли відповідав на питання. На цьому й закінчилася моя героїчна епопея і почалася не менш цікава проза життя.

• Я би сказав – драма, бо колись була популярною п’єса В.Врублевської «Кафедра» про конфлікти в цьому малому колективі. Невже без цього там у принципі не можна? 

– Знаєш, зібрати докупи десяток-другий амбітних людей, накинути на них лямки і примусити інсценізувати Рєпінських «Бурлаків на Волзі» – то хто завгодно зірветься. Але тягти ту баржу (навчальний план) можна тільки спільно. Тож мусимо притиратися, що і робимо. Студенти є стабілізуючим чинником.

• А як тебе занесло до журналістики?

– То була дуже романтична доба в історії закарпатського газетярства. Інтернетом ще практично не користувалися, читали з паперу. Першим опублікованим матеріалом була заміточка, що день визволення України від гітлерівців слід відзначати не 8 жовтня, як повелося ще з 1944–1945 р., коли Закарпаття ще не було возз’єднано, а таки з 28 жовтня  (хоча і ця дата умовна, як нещодавно справедливо зазначив Р.Офіцинський). Незабаром таке рішення узаконили на державному рівні. Звісно, про це говорив тоді багато хто, але якусь роль зіграла і моя репліка. А далі – конвеєр. Усім кортіло зробити з мене політичного оглядача. Я до того ставився прохолодно. Один раз навіть вдало зіскочив з того – пару років не писав майже нічого про політику, тільки краєзнавчі статті. Хоча навіть тоді цілковитої стерильності сягнути не вдалося. А з 2002-го стався рецидив, який триває понині. Вже і писати майже не лишається де. Правда, ще є паркани. Завдяки журналістиці відвідав понад половину закарпатських сіл, не кажучи про всі міста і селища, познайомився з сотнями гарних людей.  Став більшим циніком, але меншим песимістом. Батько підрахував, що маю десь 2500 публікацій.

• З твоєї белетристики мені найбільше подобається збірка “Яблуко від Єви”, потім ще була добірка подібних новел у журналі “Екзиль”. Але це було так давно.

– Бо на Закарпатті нині часи якісь аж надто не літературні. Спілка письменників переживає не найкращий період. У мене взагалі таке враження, що як тільки я кудись приходжу, воно починає розвалюватися. Хоча як історик знаю, усе розвивається по синусоїді: якщо тепер жахливий спад, то кінець кінцем він зміниться підйомом. До великої прози треба дорости. Кожну книжку спершу треба прожити самому, а потім вже записувати. Поки мені комфортніше спостерігати збоку за колегами. М.Дочинець пішов різко угору. Якщо не схопить кесонну хворобу (коли швидко підіймаєшся з глибини понад 30 м, можуть відмовити легені), то дасть щось небачене. Д.Кешеля вражає карпатським міфологізмом, його кортить перечитувати щороку. П’єси П.Ходанича – як механічна іграшка з прихованими пружинками, що вистрелюють у тебе. Поезія закарпатська нині на затяжній паузі, хоча перехід В.Густі до поем-драм обнадіює. Це як перший кавалок снігу з гори, за чим слідує лавина. Завжди цікаво знайомитися з новими книжками Віки Андрусів, я її поки не розгадав. «Сонетарій» В.Кузана різко розширив мої консервативні уявлення про те, що може називатися сонетом.

• І насамкінець – “найоригінальніше” з усіх можливих запитань.

– Та різноманітні плани, звісно, є. Сподіваюся, що коли-небудь доживу до третьої книжки М.Нейметі, між першою і другою у неї минуло рівно чверть століття, але це дуже щира і якісна поезія. Діждуся виходу з багатолітньої творчої кризи місцевого муздрамтеатру. Може, ще побачу бодай перші числа закарпатського літературного журналу – наша область одна з небагатьох в Україні без такого часопису. Чекаю по першій книжці від кількох наших молодих медієвістів – про закарпатське середньовіччя. Сам теж по можливості писатиму, хоча найчастіше мені здається, ніби пишу не я, а щось водить моїми пальцями по клавіатурі поза моєю власною волею.

Опубліковано у газеті «Фест» від 29 серпня 2014 р.