1999 року він створив державне підприємство «Закарпатський геодезичний центр», яке сьогодні входить до п’ятірки найпотужніших підприємств в Україні. Він є одним з авторів першої в Україні GPS-мережі, що має назву «ZAKPOS» і покриває майже третину території України, а ще всього шість років тому почала свою розбудову з п’яти GPS-станцій на теренах Закарпаття. Він – це Іван Васильович Калинич, викладач нашого вишу – кандидат технічних наук, завідувач кафедри землевпорядкування та кадастру на географічному факультеті.

То були 90-ті. В Україні почали з’являтися перші GPS-приймачі, дані яких зовсім не збігалися з тими результатами, які отримували науковці. Серед яких був і Іван Васильович. Шукали, як розв’язати цю проблему! Вирішили переймати досвід закордонних колег: стажувався спочатку три тижні у Швейцарії, тоді поїхав до Праги в Інститут геодезії, топографії, картографії та кадастру. Наостанок – Польща, Краків.

Перейнявши досвід і озброївшись вірою та бажанням працювати, повернувся на Закарпаття. Почав тут втілювати всі свої плани в життя. Все почало працювати на нього, точніше, з ним. Разом з професорами Савчуком, Марченком, Третяком вирішив створити проект GPS-мережі на Закарпатті на базі державного підприємства «Закарпатський геодезичний центр». У 2006 році його було створено та апробовано. За допомогою приватних структур та державних підприємств закупили обладнання – двочастотні GPS- приймачі. 2007 року на форумах в Алушті та Львові були виголошені доповіді щодо перших результатів роботи, опубліковані потім у журналі «Вісник геодезії».

На сьогодні встановлено 20 станцій на території області, які щосекундно приймають сигнал із супутника. Це дає можливість працювати у режимі реального часу. Все за останніми сучасними технологіями. Працюють з німецьким програмним забезпеченням, за допомогою якого і обробляється вся інформацію.

«Аби краще розуміти: джип – це прилад для визначення через супутниковий сигнал координат і висот точки на земній поверхні. На сьогоднішній день підписані договори про використання наших даних із наших станцій з румунами, молдаванами, поляками, словаками та угорцями. Тобто посекундний сигнал, який отримуємо з супутника, вони із центрального сервера можуть собі скачувати. Так само ми отримали доступ до їхніх прикордонних GPS-пунктів», – розповідає Іван Васильович – людина, амбітна у своїх бажаннях і тверда у рішеннях.

Він – педант і не любить, коли хтось обманює. Його вражає щирість, вияв доброти і бажання допомогти. Колеги стверджують, що це людина з унікальною самовіддачею в праці. Зовсім не злопам’ятний, але має запальну вдачу. Калинич Іван Васильович – кандидат технічних наук, завідувач кафедри землевпорядкування та кадастру, Почесний геодезист України, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, відзнаками «За заслуги в геодезії і картографії» І-ІІІ ступенів, ювілейною медаллю «З нагоди 20-ї річниці незалежності України».

Це – людина з величезною душею, досвідом та досягненнями. Для нього важливо, аби його праця була комусь потрібною. Якщо буде користь від здобутків, то це означатиме, що рухається у правильному напрямку. Іван Васильович каже, що знайшов себе. У своїй роботі.

Пройшов всі етапи становлення науковця, викладача, сім’янина. Чи обирав коли-небудь між сім’єю та наукою? Ні. Ніколи. Переконаний, що такого вибору у природі не існує. Без сім’ї наука неможлива. Хтось же має підтримувати! А підтримка у нього є: дружина, син та донька. Син – аспірант Львівської Політехніки, донька закінчує університет Нью-Йорка. Іван Васильович завжди вчив і вчить своїх дітей не обманювати, не прикриватися чужим іменем – працювати на своє. Він рідко обіцяє, але залізно дотримується слова.

Рідко змінює свою думку. Якщо вагатися, то можна нічого не досягти. Багато аналізує, аби думка вкоренилася і переросла в мету. Життя майже не змушувало його сумніватися у своїх напрямках та шляхах. Бувало, що більше подумає над проблемою, подивиться на неї з іншого боку, скористається досвідом попередників. Але щоб відмовитися, зійти зі шляху, засумніватися – ні.

Переконаний: ми живемо у такому світі, де збрехати можна всього раз, не виконати роботу – раз. Наступного разу ти вилітаєш із кругообігу і стаєш вже нікому не потрібним. Можеш – допоможи, не можеш – не заважай. Умієш – зроби.

Іван Васильович не пробачає обману і безпідставного невиконання завдань. Немає такого, чого можна не встигнути. Доба для нього безмежна. Він працює в оточенні молоді й каже, що є велика кількість обдарованих дітей – це і є майбутнє України. Досвідчений педагог, каже: «Я вже добре знаю, коли треба гладити за шерстю, коли проти неї!». Адже кожна людина інша – треба шукати підхід до кожного окремо.

Це – великий оптиміст, який працює з вірою у те, що завтра буде хоч трішечки краще. Він хоче, аби ми не бігли кудись, а мали все своє: і можливості для розвитку, і підтримку, і бажання.

Життя зводить його з титулованими і великими людьми. Хоча справляють на нього враження звання тільки тих, хто несе на своїх плечах титанічні ноші, тих, хто своїм розумом і працею виборює у цьому світі щось велике і важливе. Він шанобливо схиляє голову перед професорами Яцківом, Островським, Савчуком, Тривогою та ін., але ніколи не ставить собі за мету бути схожим на когось. Хоче бути самим собою. Постійно старається, думає, як зробити це, як полегшити те.

Іван Васильович знає, що таке щастя: «Я людина щаслива. Маю гарну сім’ю, підтримку, на роботу ходжу як на свято. Якби мені прийшлося повторити все спочатку, я пройшов би той самий шлях без найменших відхилень, без всяких вагань. А за що варто мене поважати? Не знаю. Можливо, за те, що я такий, як є. Іншим вже не буду».