П`ятниця, 06.12.19, 12:21 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » Позиція

Володимир Фенич: «Історію Закарпаття, Галичини і України загалом розділяють не гори чи річки, а мури в наших головах»

Науковий семінар на тему «Вправляння з історією по-українськи, або Якою не повинна бути сучасна історія Закарпаття: відповідь Ернесту Гийделу» відбувся в Археологічному музеї ім. Е. Балагурі історичного факультету. Доповідачем був декан історичного факультету Володимир Фенич. Послухати реферат на дискусійну тему прийшли викладачі, аспіранти, студенти істфаку.

Молодь каже, що їхня присутність на семінарі є власним бажанням долучитися до демократичного обговорення складних, часом неоднозначних тем.

Cтудент 3-го курсу історичного факультету Олександр Варшава

«Слухаючи такі публічні лекції, які перетворюються на діалог між викладачем і студентами, усвідомлюєш, що вчишся критично мислити. Під час таких заходів маємо нагоду почути те, що на парах викладач, часто через брак часу, просто не встигає розповісти. Дуже важливо, що, слухаючи доповіді, легко розставляєш акценти: не просто сприймаєш сухі факти, а виокремлюєш для себе найголовніше. Як сказав Володимир Іванович, робиш висновки, які не мають права бути суб’єктивними, а тільки відповідають дійсності», – коментує студент 3-го курсу історичного факультету Олександр Варшава.

Реферат на обрану тему дуже сміливий і дискусійний, навіть до певної міри провокаційний. Під час обговорення присутні зійшлися на тому, що треба ще дуже багато попрацювати, аби зрозуміти справжню історію Закарпаття не у вузькому, радянському, трактуванні колишніх чотирьох комітатів Угорщини, а всіх 13 з 45 комітатів, у яких проживали русини ще до ХІХ ст.

Декан історичного факультету Володимир Фенич

«Вважаю, що сучасної української візії історії Закарпаття, у повному її розумінні, наразі немає. Є певні досягнення з окремих проблем, тем, періодів, але цілісної картини української історії Закарпаття немає. Друге, що сьогодні хотів донести до аудиторії, це зауваження про те, що кожен історик, котрий поважає свою професію, повинен власні етнічні, конфесійні чи політичні переконання відкласти на задній план. Інакше ризикує стати ремісником, а не істориком. Вважаю корисним для кожного історика, котрий поважає свій фах, спілкуватися з інтелектуальним середовищем колег у Львові, особливо в Українському католицькому університеті, де нині, окрім хіба що Києво-Могилянської академії та ще двох-трьох наукових центрів, міститься справжній академічний простір істориків.

Якщо вже говорити про власне українську історіографію Закарпаття, то вона починається від «російського україномана» Михайла Драгоманова (1875), котрий дав собі «Ганнібалову присягу» українізувати «пораненого брата» – Угорську Русь. Але для того, щоб ми могли провадити вільні від усіляких упереджень та екслюзивізмів історичні дослідження, переконаний, мусимо навчитися ламати стереотипи, бо історію Закарпаття, Галичини і України загалом розділяють не гори чи річки, а мури в наших головах», – зауважує Володимир Фенич.

Після доповіді науковця присутні перейшли до обговорення. Викладачі історичного факультету наприкінці звернулися до студентів: «Хочемо, аби ви зрозуміли, що подібні дискусії влаштовуються для того, щоб ви не сприймали історію взагалі, а свою й поготів, за чисту монету, вміли відрізняти зерно від полови, визнавати власні помилки й пишатися своїми досягненнями».

Нижче подаємо вступну та висновкову частини доповіді Володимира Івановича.

В

правляння з історією по-українськи,
або Якою не повинна бути сучасна історія Закарпаття:
відповідь Ернесту Гийделу

 
Замість вступу

Продовжуючи розпочаті не так давно дискусії істориками Ярославом Грицаком «Як викладати історію України після 1991 року» та Андрієм Портновим «Вправляння з історією по-українськи», свої міркування про те, якою не повинна бути сучасна історія Закарпаття, пропоную зосередити на таких нестандартних шкіцах-проблемах, як «Я і «мій» Львів», «Мазурків Жаткович» та «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова і Угорська/Закарпатська Русь».

Всі вони потроху вплинули як на формування моїх поглядів на історію взагалі та історію України і Закарпаття зокрема, так і на ексклюзивно українське конструювання образу «країни ведмедів», чий історичний дискурс до 1945 р. екзистенціював вочевидь поза загальноукраїнською парадигмою історії. Свої роздуми намагатимуся формулювати як відповідь молодому історикові Ернесту Гийделу, чиї критичні міркування щодо української історіографії Закарпаття, викладені на сторінках міжнародного історичного часопису «Україна Модерна» (2007), виглядають набагато суворішим вироком цілій армії провінційних історіописців на Закарпатті, аніж критичні думки про Атлантів і Каріатидів зі «школи байкарів» професора Олега Мазурка, котрий від 1999 р. не втомлюється повторювати понад столітньої давності й нині актуальні слова сільського церковного історика о. Юрія Жатковича зі Свалявщини про те, що «…історія угро-русів, якщо брати до уваги вимоги сучасної історіографії, до цих пір не написана».
 
Замість висновків

Чи можлива синхронізація історії Закарпаття з історією України за умови, що історики будуть свідомими того, що:

а) історія починається і є там і тоді, де і коли має місце писемна традиція;

б) ранньомодерна козацька Україна (XVI–XVIII ст.) не може претендувати на середньовічний дискурс Русі, оскільки це є свідомою телеологізацією та примордіалізацією континуїтету (тяглості/безперервності) історії;

в) України як державного утворення в будь-яких її конфігураціях до 1917–1919 рр., за винятком територіально і хронологічно обмеженої в північно-центральній частині Подніпров’я Гетьманщини (1649–1764, з перервами), взагалі не існувало;

г) єдиною уцілілою українською державою була більшовицька УСРР (від 1937 р. – УРСР), до якої союзний центр у Москві анексував у Польщі 1939 р. Сх. Галичину, в Румунії 1940 р. – Півн. Буковину і Півд. Бессарабію, в Чехословаччини 1945 р. – Закарпаття, а 1954 р. – з нагоди 300-річного російсько-українського екстазу «подарував» Кримський півострів;

ґ) до 1945 р. Закарпаття ніколи не належало чи входило в будь-якому його форматі до будь-якого українського державного утворення, за винятком незначної частини Березького і Земплинського комітатів, які короткий час належали «руському королю Галичини і Волині» Леву Даниловичу;
і останнє д) український дискурс історії Закарпаття починається лише від/після «Ганнібалової присяги» російського україномана Михайла Драгоманова та його галицьких (І. Франко, В Гнатюк, С. Томашівський, В. Пачовський), угро-руських (Ю. Жаткович, Г. Стрипський (ранній), А. Волошин) та наддніпрянських (Д. Дорошенко, О. Мицюк) послідовників?

Всі спроби українських, радянських та пострадянських українських істориків вульгарно націоналізувати неукраїнський дискурс історії Закарпаття до ХХ ст. у підсумку привів лише до блідої пародії на історію, так і не створивши чесної і об’єктивної української візії Закарпаття. Географічно обмеживши територію Закарпаття лише до чотирьох комітатів (Унґ, Береґ, Угоча і Мараморош), що тільки приблизно дорівнювали площі 13 районів комуністично-радянського витвору Закарпатської області (1946), українські історики «викреслили» з історії «країни ведмедів» тисячолітній період 13 комітатів, заселених русинами в складі Святостефанської корони.

У підсумку історія Закарпаття у візії українських істориків повинна починатися не раніше епохи Драгоманова–Франка–Жатковича, тобто в період від останньої чверті ХІХ ст. й до 1919 р., хоч остаточний перехід під загальноукраїнський історичний канон на Закарпатті настав лише 1945 р. Народжений в уяві російського україномана М. Драгоманова задум українізувати «пораненого брата» – Угорську Русь (1875), після активної місіонерської діяльності галицьких виконавців його «Ганнібалової присяги» через нереалізований німецько-нацистський проект «Карпато-Української держави» (1938–1939) на території колишніх чотирьох комітатів, був успішно завершений Сталіним у 1945 р.

Тож розпочате як інтелектуальне та інституційне «українське завоювання» Угорської/Підкарпатської/Закарпатської Русі підросійськими та підавстрійськими українофілами на зламі ХІХ–ХХ ст. завершилося в 1944–1946 рр. радянською військово-політичною інкорпорацією Закарпаття. Формально тоді долю краю визначила меншість його жителів: близько 250 тис. із 760 тис. чол. «підписалося» під «маніфестом про возз’єднання» Закарпаття з Україною. Проте після розпаду СРСР уже не формально «Акт про незалежність України» на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. підтримали понад 92% мешканців Закарпаття, тоді як понад 76% із них голосували за самоврядну (автономну) область у складі України.

Таким чином, синхронізована з історією України українська візія Закарпаття починається лише з кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли уявна Угорська Русь охоплювала вже майже 4 з 13 комітатів, тоді як історія цього, тривалий час безіменного краю (terra incognita – земля без імені), сягає своїх витоків у тисячолітній писемній традиції русинів, максимально розселених у 13  із 45 комітатів колишнього Угорського королівства ще на початку ХІХ ст. Це і є дійсна, а не бажана історія Закарпаття.

До опонентів моїх скромних роздумів, а їх, я впевнений, буде більше, ніж це може здатися на перший погляд, хочу звернутися словами направду симпатичного мені своїм реальним поглядом на життя російського україномана Михайла Драгоманова: «Коли я з чим полемізую, так се з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та з крутійством, котрі хотять узяти монополію українолюбства. Се такі прояви, котрі справді мусять бути викорінені ножем полеміки з нашого поля. Хай перше вивчиться та публіка слухати без слини і піни на роті думки, може хибні, та котрі йдуть од серця і котрих виріб щось коштує авторові; хай вивчиться терпіти хоч заголовки праць того, хто їй не подобається. На заклик до чесної дискусії ми вміємо тільки мовчати або кричати: зрада!».

Тож і я сподіваюся на чесну і фахову дискусію «без слини і піни на роті», підозрілого «мовчання» та сміливих вигуків «зрада».

Світлана Лапига

Додаткову інформацію надав Володимир Фенич


Від редакції. Майданчиком для такої дискусії може стати сайт Медіацентру. Реєструйтеся (процедура займе не більше хвилини), хто бажає й має що сказати, і залишайте ваші коментарі стосовно порушеної проблеми.




Позиція | 19.05.14 | Додав Шумицька | 1800 | 4.4/5
Теги: істфак, Володимир Фенич

Схожі публікації:


Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

1
avatar
1 Janos \ IP: 37.52.140.186 • 15:18, 01.06.14
Браво, господин Фенич! Очень приятно, что существуют граждане, которые изучают историю нашего края не так, как некоторые господа... Возможно ли, чтобы весь реферат был опубликован, или гэрои Украины негодуя, запретили это делать?!
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики