У стінах університетської бібліотеки зустрічаю чудову жінку. Зморшки на її обличчі свідчать про довге й нелегке життя. Та очі блищать по-молодечому. Лунає її приємний голос: декламує рядки віршів. У них зосереджені туга, смуток, спогади. Без сліз говорити важко. Жінка розмовляє пошепки. Погляд її ніжний та легкий, спокійний та сповнений журби. Така по-дитячому добра й скромна.

Народилася Софія Степанівна Сорока 10 червня 1938 року в с. Стриганці Бережанського району, що на Тернопільщині. У віці одного року її спіткав параліч. Ходила важко, долаючи крок за кроком. Закінчила Теребовлянський культосвітній технікум, пізніше – Харківський державний інститут культури. Відразу після школи працювала в сільських і районних бібліотеках. Зрозуміла, що треба вчитися і мати власний шмат хліба. Згодом вступила до Київського інституту культури. 

«Потягло мене до Карпат. Приїхала в Ужгород. Роботу знайшла не відразу. Було це в листопаді 1969 року. Працювала 2 роки в Ужгородській районній бібліотеці, але душа лежала до університетської книгозбірні. Просила дозволу в ректораті. Працювала щиро, віддано.  Згодом  зрозуміла, що треба шукати квартиру. Допомагали мама, студенти», – згадує  поетеса. 

Доля приготувала для пані Софії подарунок – це був її майбутній чоловік: «Бухгалтер, інтелігент, культурна людина». У них народилася донечка Маріанна. Дуже скоро жінці довелося пізнати гіркий смак розлуки: коли доньці виповнюється 7 років, помирає батько дівчинки – чоловік Софії Степанівни. Трохи пізніше – бабуся Мар’янки, мама поетеси, яка завжди була поруч, була натхненням та опорою.

Здавалося, не впоратися. Проте жінка ніколи не скаржилася на долю. Падала і підіймалася. Писала вірші, просякнуті стражданням. Виводила літеру за літерою. Для себе писала, але випала нагода донести свої думки до аудиторії, дарувати їх людям. Почалося нове життя.

«Через 6 років після цих страшних невдач, які спіткали мене, йду я дорогою і чую голос. – Добрий день! Я Ярослав, артист народного хору. Обертаюся і бачу ошатного чоловіка. Познайомилися, розговорилися. Коли ввечері повернулася додому, побачила його біля моєї квартири. Він сказав, що нікуди звідси не піде. Ось так живемо вже 18 років», – знову поринає у спогади пані Софія.

Жінка здобула 3 дипломи, написала 2 кандидатські роботи з філософії та іноземної мови, а у 2007 році отримала звання «Заслуженого працівника  культури» від Віктора Ющенка, тогочасного Президента України. У творчому доробку пані Софії книжки «Хатка незвичайна» (1995), «Коли на серце ляже туга» (1997), «Промінь любові» (1999), «А я собі невеличка» (2003), «Де гори Карпати» (2003), «Зійшло сонечко ясне» (2004), «Лети, моя мелодіє» (2006).

«Кожен день я думаю про всі свої кроки. На все свій час. Встигнути можна все, але насамперед треба залишатися людьми – серйозними, розумними», – говорить Софія Степанівна.

Її життєвого досвіду вистачить на сто літ. Були падіння, були злети. Та ніколи вона не скаржилася. Терпляче, мужньо, відважно, стиснувши зуби, йшла вперед.

Під час розмови мені здалося, що це зовсім навіть не бесіда, а сповідь. Скільки горя довелося ковтнути цій жінці, важко навіть уявити.

Її перу належать також казки та пісні для малечі. Співпрацює із музичними школами. На слова її віршів створено музику. У співавторстві з Миколою Попенком написала 30 пісень, які склали збірник «Де гори Карпати». Її лірика привертала увагу таких композиторів, як Василь Гайдук, Петро Матій, Іван Керецман, Михайло Керецман, Василь Циганин, Олеся Худа, Марія Жабляк.

Пані Софія ділиться мріями та планами. Каже, що хоче випустити автобіографічну книгу. Багато разів під час бесіди вона згадує про Україну та її долю. Жінка хоче, «щоб всі люди жили добре, щоб все було, як треба». У своїй книжці «Живу тобою, Україно!» поетеса змальовує образ держави, якою вона живе. Вірить у невмирущість незалежного нашого краю. Зображує Україну як світ привабливий, милий, жаданий, затишний, в якому хочеться жити і творити.

«Діти у віршах Софії Сороки допитливі, дивляться на світ широко відкритими очима, постійно відкриваючи для себе щось нове. Невимушено і легко творить поетеса яскраві словесні малюнки. Природа у її віршах живе людським життям, як дитина, потребує захисту, турботи і любові. З тихим смутком згадує пані Софія рідну домівку, де все було простим і лагідним. Тепер стрічає її осиротілий двір із старою яблунею, а матері, яка завжди чекала її, нема. Світ без неї здається незатишним і холодним.

Ліричний герой її віршів живе долею рідного краю, милої серцю України. Згадуючи трагічні сторінки нашої історії, щиро вболіває за майбутнє Вітчизни, її культури, материнську мову. Багато творів Софії Сороки мають фольклорну основу, відзначаються мелодійністю. Вона вважає, що світ врятує доброта, якої завжди не вистачає і не буває забагато», – аналізує творчість поетеси Надія Ференц, доцент кафедри української літератури філологічного факультету УжНУ.

Щира, справжня, людяна, мила, сердечна, мудра жінка – Софія Степанівна Сорока. Як добре усвідомлювати, що на світі є такі люди. Низький Вам уклін і дяка за мудрість і мужність.

Оксана Пітра,

студентка відділення журналістики УжНУ