Життя! Жити повним життям! Той, хто не відчуває у собі цієї п’янкої сили, цієї переможної радості життя – хай навіть у нещасті, – той не художник… Справжня велич пізнається у її здатності тріумфувати і в радощах, і в горі.

Ці слова про Івана Тегзу: столяра, художника, мисливця, рибалку, бджоляра, поета, реставратора, революціонера… А ще колишнього чемпіона Ужгорода з боксу, кращого стрілка в армії та людину, у якої 1-й розряд з вільної боротьби. Така–от особистість, багатство душі якої вистачило б на всіх нас, та й ще б залишилося. Душею корпусу називають його працівники ректорату.

Хто не знає Івана Тегзу – розповім. Він технічний працівник ректорату УжНУ. Під час революційних подій у нашому місті сивочолий чоловік не випускав із рук прапора, очолюючи колони мітингувальників. Стояв у першому ряду під час штурму ОДА й на неї повісив український прапор. А ще він на рівні з молодими хлопцями рубав дрова, розносив чай, шукав теплий одяг, підбадьорював усіх. Іван Тегза, і правда, – один із символів Ужгородської революції.

А ще він люблячий чоловік, батько двох талановитих доньок та й майстер на всі руки. Народився у багатодітній селянській родині, де було 3 братів та 4 сестри. Мама й тато дуже скоро померли, тож пану Йвану довелося самому ставати на ноги, та й ще рідним помагати.

Доля часом поводиться дивно. Так, після смерті батьків усіх, окрім нашого героя, забирають до дитячого притулку. Для нього це буде першим знаком того, що вона обирає його для своїх планів.

Добре закінчує школу, вступає до Ужгорода здобувати диплом художника-майстра. Після її закінчення вчителює у селі Копашневі, стає до армійського строю. Після війська життя по-справжньому закрутилося. Один із найбільших відрізків часу – 30 років – присвячує художньому фонду. Працює з Ф. Манайлом, А. Коцкою, І. Шутєвим та ін… «Там разом із тієї генерацією я й сформувався як особистість, як українець, як сім’янин!» – переконаний Іван Тегза.

Йому пощастило зустріти великих людей. Сьогодні ж усім, хто працює в ректораті УжНУ, щастить на Івана Тегзу. Його ранок традиційний: прокидатися о 6-й, слухає новини, сідає в стареньку «Таврію» і їде на роботу. А там, окрім столярського цеху, кабінети викладачів, проректорів, секретарів. З усіма він вітається, жартує й НЕОДМІННО дарує квіти. Найулюбленішими у ректораті є «оранжеві із коричневим тюльпани, бузок, секретарки люблять піони, а також червоні та білі троянди. Я дарую усім квіти не для того, щоб бути відомим. Просто коли їх росте у мене багато або у кума зацвітають, то як тут не поділитися цим красивим щастям із іншими?!».

«Я розумію, що життя зараз не легке. Ходжу я тим ректоратом чи історичним факультетом і бачу: іде така сумна викладачка, нібито важку ношу несе. Завжди у таких випадках кажу: «Будьте добрі, ви така красива, малинько розслабтеся!». Дуже дивується, як можна опускати руки, не бачити дороги або не любити ближнього: «Ми ж не серед хмар?! Любитися треба!».

Дядя Ваня каже, що йому скоро стукне 100 – через 26 років. І не думає зраджувати ранковим зарядкам, ходінню босоніж по снігу і улюбленій бринзі. Любить згадувати молоді роки, коли «ганяли на моторці», як хтось сказав би, важке і голодне дитинство, яке й посіяло зерна любові та вдячності, а ще вміння радіти дрібницям та й бачити їх у щоденному житті.

Такі люди, як Іван Тегза, вміють обрубувати руки злу: «Знаєте, мене якось боялися недобрі люди, не довіряли мені. Так все життя без ворогів і прожив. Можливо, через те, що завжди любив справедливість і чесніть, якою б важкою вона не була. І я завжди захищу слабкого!». Такий-от Іван Тегза. Автор збірки «Пробудження», як він сам сказав, – вічний солдат і революціонер. Щаслива Людина, яка у свої 74 готова брати до рук зброю і ставити на жертовник світлого українського майбутнього своє життя.

Якщо ви, шановний читачу, гулятимете містом, зайдете до ректорату, сидітимете на набережній чи деінде й побачите чоловіка із білим-білим волоссям та в чорній шкіряній безрукавці – привітайтеся. Ви знатимете, як виглядає все ще не зіпсована щирість, доросла наївність та радість. А ще відчуєте, як зароджується вдячність за самі тільки вимовлені слова.

Світлана Лапига

Фото Роберта Паппа

Відео Романа Сов’яка