Студенти та викладачі географічного факультету і просто любителі пригод нещодавно вкотре вирушили до кратера вулкана. Думаю, мало хто з ужгородців здогадується про існування справжнього вулкана неподалік міста.

Щоправда, нині він неактивний, хоч не так давно (за геологічними мірками), близько 10 мільйонів років тому, це була справжня вогнедишна гора, завдяки якій і створилися сучасні форми рельєфу Ужгородщини. Зокрема, конусоподібна Анталовецька поляна – з реальним кратером на вершині та кількома побічними.

На маршрутному шляху на кожному кроці траплялися андезитові останці, утворені давніми виливами магми. Мандрівники натрапили також на кілька печер і гротів, які утворилися у вулканічній породі.

Цього року географи вирішили форсувати гору найкоротшим шляхом – стартували з Ворочева на Перечинщині. Дорога виявилася непростою. За допомогою компаса й карти визначили напрямок руху й вирушили «на штурм». Сюрпризи мандрівників чекали вже на самому початку руху. З’ясувалося, що в лісі майже зовсім не помітно стежки, яка, згідно з картою, мала вивести на саму вершину. Тож довелося застосовувати теоретичні навички з орієнтації на місцевості за допомогою GPS, карти масштабом 1:50000 і компаса. Зрештою всі перепони були успішно подолані й мандрівники опинилися на вершині.

Однією з цілей експедиції було спостереження за цвітінням підсніжників, якими в цю пору мала бути всіяна вся вершина. Проте, як виявилосяь, квіти вже відцвіли, та й сама поляна вигоріла при спалюванні минулорічної трави. Приємною несподіванкою став пам’ятник загиблим льотчикам, встановлений на вершині.

Крім того, Анталовецька поляна зустріла мандрівників своїм незмінним атрибутом – прадавнім деревом з випаленою серцевиною й табличкою «вул. Квіткова».

Справжньою інтригою було намагання знайти знамените Ворочівське озеро вулканічного походження, яке складається з двох окремих озер і під час танення снігу в горах наповнюється талими водами, утворюючи єдину водойму.

Річ у тім, що озера, утворені двома побічними кратерами вулкану, лежать поза традиційним маршрутом і мають сезонний характер. Їх можна побачити наприкінці березня – на початку квітня. Тут знову допомогли незмінні спецзасоби туриста й навички орієнтування на місцевості. Хоч повноводного озера географи так і не побачили, оскільки квітень виявився сухим, але його останні тижні життя цього року все ж удалося зафіксувати.

Відтак з почуттям виконаного обов’язку слідопити спустилися до Кам’яниці.

За інформацією заступника декана з виховної роботи

географічного факультету Романа Славіка.

Фото Марини Дудли