Є люди, до яких приходиш, коли боляче, коли шукаєш захисту, коли потребуєш спокою і тиші. Вони не є душею компанії, не підкорюють з першого погляду шаленою імпульсивністю чи цитуванням мудрих людей. Вони прості. На перший погляд. Але тільки на перший...

Таким є Віталій Вікторович Сержанов, декан економічного факультету. Історія його життя нагадує мені історію з книги, яку випадково знаходиш на поличці… Ніби нічого феєричного, але яка вишуканість, стриманість і смак… Думаю, ви розумієте, про що я…

Те, яким він є, як думає, чим керується у життєвих ситуаціях, завдячує батькам: «Сформували мене як людину вони. Це однозначно. І любов до книг, і до людей, і до життя – від них».

Його різниця у віці зі старшою сестрою була великою, тому так склалося, що любов, таку дитячу, не треба було ділити. «До садочка не ходив. Мама була зі мною до першого класу. Я страшенно її любив і люблю. Вона справжня жінка у всіх тих розуміннях, які вкладаю в це слово. Це справжній скарб народної мудрості. У неї завжди були напоготові вислови, приказки для будь-якої ситуації: чи то жартівливої, чи то серйозної. Я не знаю, як вона все пам’ятала...».

Тепер він живе з батьком. «Це людина, яка є для мене прикладом у всьому. Яку найбільше боюся розчарувати. Він навчив мене наполегливості у житті. Впевненості. Навчив знати, чого хочу, і йти до цього. Але йти чесно. Батько дуже добра людина. Людина з великим серцем.

Ніколи мене не карав. Завжди пояснював, чому не можна робити так чи сяк. Причина така-то. Для мене було найбільшим покаранням, коли він казав, що я не правий, що тут зробив помилку».

Дитинство Віталія Вікторовича минуло під грифом «Чесно і серйозно». Ну, майже. Він ріс щасливим, бо часто сидів у батька на колінах, літав у його руках. А перед тим, як лягти спати, у родині відбувався ритуал казки: з книжкою в руках малому Віталію читали історії про чарівний світ. «Саме тато прищепив мені любов до книжок. У нього було хобі: збирати і читати їх. Так, бувало, він не мав часу. На такі випадки у нас удома стояв програвач із платівками. Там було записано багато казок, які я охоче слухав. Одна з моїх улюблених – про Пітера Пена».

Окрім книги, було у майбутнього декана ще одне серйозне чоловіче захоплення: колекціонування маленьких машинок. А ще в дитинстві він любив клеїти моделі літаків та кораблів. Будувати армію з солдатиків та з ліхтариком під ковдрою читати Жуля Верна або ж Артура Конан Дойля.

Та й без велосипеда не обійшлося. «У першому класі батько купив мені «Мінськ» червоного кольору. Я його обожнював! Але його вкрали. Потім був зелений «Салют». Теж поцупили. Але, повірте, велосипед для хлопчика – це... навіть не можу ні з чим порівняти. Це більше, аніж засіб самоствердження».

Він не мріяв стати велогонщиком, а от моряком – так. «Старша сестра – лікар, тому я теж хотів стати лікарем. Потім журналістом. А далі зупинився на двох професіях, які були мені близькі і могли принести радість та задоволення, – економіста, ким я і став, та юриста. Останнє від батька: він юрист за освітою. Урешті ці мрії втілилися в реальність: я здобув один та інший дипломи».

Проблем із навчанням Віталій Вікторович не мав ніколи. «Мене змушувала мама, змушувала(!) вчитися перший, другий клас. Потім я готувався сам. Батьки дуже рідко контролювали. Виконання домашнього завдання не було для мене якоюсь проблемою. Я любив історію, біологію, географію. Особливо літературу. Вчителька вміла зацікавити. Вона так розповідала, що, здавалося, ми жили в епоху, коли відбувалися ті події. Математику теж любив, поки не змінився вчитель. Далі я продовжував вчитися, але вже без особливого задоволення».

А от що завжди дарувало задоволення, то це мамина їжа. «Мамина кухня найсмачніша у світі. Я добре пам’ятаю, як вона пекла яблучний пиріг. Як правило, це було пізно ввечері. А зранку, коли я вставав, він чекав мене на столі. Вареники любив, з вишнями, з чорницею, з картоплею, з сиром.

Був період, коли сам вставав раніше, міг щось готувати. Я дуже невибагливий у їжі. Без будь-яких забаганок – це смакує найкраще. Важко казати, що люблю найбільше. Є те, чого не люблю: майонез, гриби».

Він виріс на квартирі. І тільки 2000-го року разом із батьками переїхав до будинку. «Спочатку було відчуття, що ми десь у санаторії. Але в будинку краще, хоч і більше роботи, більше клопоту. Тепер, наприклад, маємо сім курочок. Інколи можу піти позбирати яйця, подивитися щось на городі. Взагалі працювати руками я люблю, коли це не відвертає уваги від думок.

Живемо з батьком удвох. Він щоранку прокидається скоріше, аби приготувати мені вівсяну кашу. І ображається, як не встигаю поїсти. Часто каже мені перед роботою, щоб я був правдивим і відвертим із людьми. Єдине, що мені хочеться, – це побільше сидіти з ним на сходах чи десь в саду і просто говорити. Просто говорити».

• А любите танцювати?

– Так, я люблю танцювати ще зі школи.

• Дівчат часто запрошували?

– Спочатку я був дуже сором’язливий. І в школі, і в університеті. Не так це просто подолати. А коли запрошував, то робив це  дуже акуратно, м’яко.

• Пам’ятаєте перше кохання?

– Перші серйозні стосунки я пам’ятаю добре. Дуже добре. Це було в університеті. І це було гарно.

• Ви романтик?

– Раніше – так. А тепер, слава Богу, менше!

• Що цінуєте у жінках?

– Надійність, вірність, щирість. Я глибоко переконаний, що коли є якісь взаємини, то їм треба віддаватися повністю.

• У Вас багато друзів?

– У мене прекрасні друзі. У житті мені на них дуже пощастило: надійні, щирі, правдиві. І зовсім не важливо, чи ми бачимося раз у тиждень, чи раз у півроку. Ними я можу пишатися, хоч їх не так багато.

• Чи можна почути, як Ви кричите?

– Як правило, я людина дуже врівноважена. На роботі ніколи до крику не доходило, не доходить і доходити не буде.

• А як щодо охайності?

– Не завжди. Я не педант. Але й неохайним назвати себе не можу.

• Чого Ви не любите у людях?

– Брехні. Не виправдовую брехні заради спасіння. На мою думку, завжди краще знати реальний стан речей. Є таке, що не можу пробачити. Хочу, але не вмію. На зраду не можна подивитися іншими очима. Можна забути. А пробачити – якщо ти з людиною більше не спілкуєшся.

• Вам часто було боляче?

– Життя подарувало достатньо багато таких ситуацій.

• Чи є щось таке, чого боїтеся?

– Не можу відповісти. Єдине, що знаю точно, то це те, що втрата близьких людей, – страшно. І боляче. Все інше у порівнянні з цим нічого не вартує.

• Ви дозволяєте собі відпочивати серцем і головою?

– Головою відпочивати потрібно себе змушувати. А змусити серце відпочити неможливо.

• У Вас порядок у шафі?

– Ні! Я його часто час від часу там заводжу, а він кудись зникає.

• Ваше хобі?

– Моє хобі – це моя робота. А моя робота – це моє хобі. Це моя радість, те, що приносить задоволення.

• Спорт?

– Я б назвав це пародією на нього. Все починалося із настільного тенісу, потім була легка атлетика, баскетбол, дзюдо, кидання молота, кікбоксинг, бокс. Сьогодні все зводиться до віджимання та гантелей.

• Ваш улюблений колір?

– Синій та його відтінки.

• Кава?

– О так! Її я п’ю багато. Навіть дуже. По кілька разів на день. Але це маленький ритуал. І найважливіше в ньому – з ким її п’єш.

• Правило Вашого життя?

– Не можеш допомогти, то йди, не заважай. Можеш допомогти – дій. І стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе.

• Часто молитеся?

– Я вірю в Бога. Знаю, що все в житті не просто так. Вірю й переконаний, що треба жити за Його заповідями. Бо так правильно, простіше і спокійніше. А ще я знаю, що в житті все має свою ціну: хай що зробимо, за все будемо відповідати. З часом приходиш до того, що маєш бути відповідальним за вчинки, думки, людей. Мене Він спрямовує. Бо випадковостей немає.

• Що розумієте під словом «декан»?

– Декан – це людина, яка готова брати відповідальність, бере цю відповідальність і відповідає за все, незважаючи на те, хочеться цього чи ні.

Прекрасне в цьому декані те, що він пройнятий великою повагою до всього, що відбувається навколо нього. Зрозумійте, мова не про стриманість у ситуаціях, яку нам прищепили вихованням. Ідеться про внутрішню повагу. Про надання людям можливості йти своєю дорогою, помилятися, думати інакше. І бачити в цьому дорогу.

Моя розмова із Віталієм Вікторовичем була однією з найкоротших. Але я відчула, що такі люди стають на схилі літ тими добрими дідиками, які роздають цукерки, які уважні до дрібниць, які вважають свої досягнення засобом, за допомогою якого можна відкрити нові можливості іншим людям.

На самому початку я написала, що він дуже простий. І, знаєте, це його найбільша заслуга. Вона підкорює з першого разу. 

Світлана Лапига

Фото, відео Роберта Паппа

та з родинного архіву Віталія Сержанова