Звідусіль тільки й чути було: акредитація, акредитація. Всі ніби й розуміють у загальному, що воно таке, але достеменно (йдеться, звісно ж, про студентів) ніхто не знає, а тим паче й не розуміє, скільки зусиль та часу довелося докласти, аби її здобути. Про це нам розповів проректор з науково-педагогічної та виховної роботи УжНУ Федір Шандор.

«Акредитування умовно ділиться на 2 частини: акредитація спеціальності й напряму окремо та акредитація вишу загалом. Першим етапом під час відкриття нової спеціальності, щоб ми могли набирати студентів на 1-й курс (або на 5-й чи 6-й, якщо йдеться про спеціалістів та магістрів), є отримання ліцензії. Після випуску одного курсу певної спеціальності слід пройти акредитацію, щоб підтвердити свою здатність готувати фахівців із цього напрямку діяльності.

Нині в нашому університеті понад 40 напрямів (точну кількість називати некоректно, оскільки деякі з них саме проходять ліцензування) і понад 100 спеціальностей. Для того, аби пройти загальну акредитацію вишу за 4-м рівнем (оскільки ми рухаємося до здобуття статусу дослідницького вишу), акредитованими мають бути не менше 2/3, або 67%, загальної кількості спеціальностей. Тому процес тривав протягом 2012–2013 навчального року. Це був дуже тяжкий етап. Чималу роль тут відігравали різні життєві моменти, скажімо, людина, яка відкривала ту чи іншу спеціальність, відійшла у вічність; з часу відкриття спеціальності були затверджені нові види документації, нові програми тощо.

Завдяки деканам, завідувачам кафедр було піднято на ноги всі області України, де перевіряли й затверджували наші навчальні плани. Мені це дуже запам’яталося, оскільки особисто цілий тиждень їздив з міста в місто винятково в цих справах: з Ужгорода в Одесу, з Одеси в Миколаїв, з Миколаєва в Херсон, з Херсона до Луганська, з Луганська до Донецька і знову в Луганськ, відтак у Суми, з Сум у Харків, а звідти – до Києва. Усе витримали.

Були й конфліктні моменти: люди не витримували навантаження психологічно, але зрештою все вдалося. Абсолютна більшість спеціальностей пройшла акредитацію – у результаті ми дістали 66% акредитованих спеціальностей, тобто на 1% менше, ніж регламентовано вимогами, аби пройти акредитацію вишу.

Намагаючись досягти цього відсотка, виявили чимало нюансів. До прикладу, санітарний паспорт тепер уже не роблять на виш загалом, а вимога у Міністерстві ще залишилася; у нас змінився статут; деякі напрямки підготовки просто не були внесені у відповідні документи (наприклад, інтернатура, післядипломна освіта, вступ до вишу). Усі необхідні моменти були узгоджені й затверджені МОН лише на початку грудня, тому раніше ми не могли розпочати загальну акредитацію.

Левову частку зусиль до того, аби акредитацію ми таки пройшли, доклав особисто ректор, що в інших вишах буває дуже рідко, бо зазвичай цим займаються завідувачі кафедр. Нарешті в грудні, завдяки командній роботі, ми добилися, аби до нас приїхала експертна комісія. Взагалі, законодавством передбачено, що комісія може й не приїжджати – подаються відповідні документи із проханням акредитувати. Якщо комісія не має запитань, то це можливо. У нас же, у зв’язку зі злиттям вишів, було чимало важливих моментів, тому комісія приїхала (варто зауважити, що якщо зазвичай склад її становить 6 осіб, то в УжНУ завітало аж 12).

Комісія залишилася задоволеною станом справ, подекуди навіть захопленою. Йдеться насамперед про те, що гостей вразив наш індекс наукометричних посилань (або індекс цитування), а також міжнародні зв’язки, за якими нам поки що немає рівних. Нарешті, 26 грудня ми здали всі документи, пройшли затвердження, – і 27 грудня, о 16.30, міністр освіти і науки України Дмитро Табачник порушив питання про акредитацію Ужгородського національного університету на засіданні експертної ради ДАК: більшість проголосувала «за».

Ірина Левіна