Але ми звикли не замислюватися, не вникати, не питати, не жити... І при цьому ми абсолютно впевнені, що все вирішиться само по собі. Але так не буває, бо, щоб бути щасливим, треба жити. Жити, незважаючи ні на що, і головне – радувати. Нехай навіть дрібницями, але все ж радувати людей, які нас оточують.

Людина, яка написала душевний лист і відправила його за сотню кілометрів, безперестанно очікує відповіді. Вона вклала туди себе, до останньої краплі. І чекає...Місяць, два, три... Півроку... Відповіді немає. І не буде.Тому що вона не важлива для іншої людини. Дрібниця. Навіщо витрачати на це свій дорогоцінний час? Ах, якби тільки знав адресат, що означає для людини, яка йому відправила цей лист, відповідь на нього? Навіть якби і знав... Однаково це неважливо. Адже це душі його не стосується. А вона порожня від безперестанного перекладання всіх справ на завтра. А потім – на післязавтра... Так і минає життя. У невпинному плануванні. Щоб нам було добре... Щоб нас, не дай Бог, не зачепили... Адже це ж наше я, і Його не можна чіпати...

Жити післязавтра легше, простіше. Сьогодні – навчання, справи, завтра – робота, Інтернет... А турбота про інших, співпереживання, любов, увага, розуміння, душевні розмови коли?! Ах, так, точно! Є ж іще й післязавтра! Відкладемо їх туди...

Мине сьогодні, прийде завтра, потім настане післязавтра, і вийде ось таке коло: навчання, справи, робота, інтернет, потім знову: навчання, справи, робота, інтернет. Але тільки щось забулося, випало з поля зору. Найцінніше, дороге – те, що має бути на першому плані, – те, що виходить з душі... Ми забули, що ми передусім люди, а не роботи. І повинні вносити в повсякденність і любов, і радість, турботу, співпереживання іншим. Тому що завтра може й не настати. А післязавтра – й поготів.

Настала епоха недовіри. Через людську байдужість і душевну порожнечу. Люди звикли дивитися одне на одного з висоти... Уявімо злітну смугу. Нам здається, що по ній можна пройтися за кілька хвилин – від початку до кінця. Але насправді, якщо на неї дивитися з висоти, то бачимо, що вона дуже довга і ледве-ледве видно її кінець. Можна провести паралель: людина дуже часто любить дивитися в майбутнє (з висоти на злітну смугу) і перебуває частіше в печалі, ніж у радості тому, що той малюнок, який вона собі намалювала, не відповідає реальності. Ми не можемо бачити те, що в кінці цієї смуги, лише невиразно зауважуємо обриси дерев, будинків… І щоб роздивитися це все повністю, туди нам потрібно йти поступово, крок за кроком (до мети), не можна опинитися різко кінці, а потім – на початку (ми ж не телепортярі).

Людина не любить часто замислюватися про почуття й бажання інших людей. Адже потрібно дивитися не з висоти, а ближче – з душі... Відповідати на листи, радувати дрібницями, співпереживати, разом любити, сміятися, і головне – не відкладати життя на післязавтра.

Лілія Білунка