Медіацентр УжНУ

15 березня має стати Днем українсько-угорського історичного примирення та єднання

VIP — Fri, 17 Mar 2017 15:20:29 GMT

Так Бог дав і доля склалася, що Закарпаття понад вісім століть перебувало в складі Угорщини. За цей довжелезний період у краї не було жодного конфлікту на міжнаціональній основі. Правителі в Будапешті змінювалися, більшість населення краю, яку становили русини-українці, завжди ладила з меншістю – угорцями. І так воно є донині. Правда, досі є один день у році, який роз’єднує закарпатських українців та угорців – 15 березня...

Саме 15-го березня 1848 р. почалася Угорська революція, а 15 березня 1939-го в закарпатському місті Хусті була проголошена незалежна держава – Карпатська Україна. І під час Угорської революції, і в дні Карпатської України люд боровся за свободу, незалежність, рівність. В обох випадках народні виступи закінчилися поразкою. Тому 15 березня мало би стати в Закарпатті днем єднання, примирення. Українці та угорці, дотримуючись історичної хронології, разом би мали збиратися спочатку біля пам'ятників на честь Угорської революції, після цього – коло монументів творцям Карпатської України. Наразі ж угорці осібно вшановують Лайоша Кошута, Шандора Петефі, українці окремо возвеличують Авґустина Волошина, Юліана Ревая, Михайла Колодзінського, карпатських січових стрільців. При спогляданні цього незбагненного нонсенсу спливає на думку написана в 1967-ому відома радянська пісня «Есть у революции начало, нет у революции конца», під яку через рік, 1968-го, червонозоряна армада країн – членів Варшавського договору на чолі з СРСР знищила «Празьку весну».

На вшанування подій Угорської революції приходять переважно закарпатські угорці. А по цілій Україні про цю подію взагалі майже не відають.

Ужгород. Площа Шандора Петефі. На честь найбільшого угорського поета, співця Угорської революції 1999-го у сквері відкрито пам'ятник митцю. У цьому місці, де за життя Петефі був гомінкий базар, був сам поет. Усього два дні він перебував у готелі «Фекете шош»» (Чорний орел»). Написав про Ужгород, що місто брудне і нагадує п'яницю, котрий виліз з калюжі й, плентаючись, чалапає додому.

У цьому парку довго стояв монумент Шандору Петефі. А поряд був пам'ятний знак на честь Лайоша Кошута – прем’єр-міністра і верховного правителя Угорщини в період Угорської революції, почесного громадянина Ужгорода (про це сповіщає меморіальна дошка на розміщеній біля скверу угорськомовній школі). Знак установили прижиттєвий, ще 1849-го.

Коли за Сен-Жерменським договором 1919-го на зміну угорській владі в 20–30 роках Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини, пам'ятник Петефі і знак Кошуту зруйнували.Замість них возвели погруддя першому чехословацькому президенту Томашу Масарику.

За СРСР Масарика замінили на бюст Сталіна. А вже в часи незалежної України на прохання угорської громади на тому місці, що й колись, знову постав пам'ятник Шандору Петефі. Як дарунок Угорщини, його відкрили перші президенти країн-сусідів – Леонід Кравчук і Арпад Гьонц.

Як розповідає Юрій Дупка, голова Товариства угорської інтелігенції Закарпаття, попервах угорські активісти почали, було, 15 березня ходити й до пам'ятних місць, пов'язаних з Карпатською Україною. Оскільки не було таких же дій у відповідь з боку керівників, рядових членів проукраїнських організацій, то колективні походи припинилися.

Буржуазна революція, що спалахнула у Франції наприкінці лютого 1848-го, швидко охопила майже всі країни Європи. Запалала вона і на обширних землях багатонаціональної Австрійської імперії Габсбургів. Найбільші виступи сталися у Відні, Пешті, Празі, Львові. 15 березня в Пешті перед багатотисячним натовпом діячі «Молодої Угорщини» оголосили «12 пунктів» – програму-мінімум Угорської революції. Демонстранти з великим натхненням зустріли слова з «Національної пісні» Шандора Петефі: «Поклянемося назавжди ніколи не бути рабами, ніколи». Угорська революція відразу проголосила закон сейму про скасування кріпосного права та панщини. Угорський парламент проголосив повну незалежність Угорщини від Австрії.

На Закарпатті палко вітали революцію, захищали її зі зброєю. Запал закарпатських русинів-українців значно згас, коли вони так і не дочекалися обіцяного Будапештом відкриття шкіл з викладанням рідною мовою. Також була відкинута вимога русинів, словаків, хорватів про те, що в Угорщині не повинно бути панівної угорської нації, а лише всі рівноправні. Тому лідери закарпатських русинів Адольф Добрянський та Олександр Духнович добивалися об'єднання Закарпаття з Галичиною з метою єдиного цілісного державного утворення.

Мітинг-реквієм на площі Шандора Петефі в Ужгороді проходить за європейськими мірками. Справа-зліва від монумента Ш.Петефі – державні прапори України та Угорщини. Звучать гімни двох країн, промовців представляють угорською та українською. Подію постійно відвідує міський голова Ужгорода. Перші керівники Закарпаття тут чомусь не з’являються. Усі промовці максимально толерантні в оцінках минулого, сучасного. Скажімо, можна здійняти істерію навколо уродженця Полтави генерал-фельдмаршала Івана Паскевича, котрий командував 100-тисячним військом царської Росії. Але ніхто цього не робить. Так, своїми військовими силами Австрія не могла ніяк приборкати революціонерів, тому австрійський цісар Франц Йосиф І, який тільки-но перебрав владу на себе і, до речі, правив аж до 1916-го, попросив царя Миколу ІІ врятувати його імперію, і саме експедиційний корпус Паскевича потопив у крові Угорську революцію. Сталося це в серпні 1849-го у битві біля фортеці Віллагош. Шандор Петефі був захоплений у бою й буцімто вивезений до Росії. Досі не знайдено його останків. Революція зазнала поразки. Угорщина, від якої були відокремлені Трансільванія, Хорватія, Славонія та Воєводина, перетворилася на звичайну австрійську провінцію.

Присутні на святі в Ужгороді декламують вірші Петефі. Вони віддають належне тим, хто ціною свого життя наближав Угорщину й усю Європу до життя за законами свободи, демократії. Висловлюють твердий намір докласти зусиль 150-тисячної угорської громади Закарпаття до того, аби Україна найближчим часом влилася до об'єднаної європейської спільноти. Угорці Закарпаття нині мають свого представника у Верховній Раді України. Напередодні президентських виборів Петро Порошенко уклав з КМКС – Товариством угорської культури Закарпаття – угоду про співпрацю. Угорці підтримали його й чекають від Президента, парламенту конкретних кроків для поліпшення культурно-освітнього, духовного життя національних меншин, – каже під час свого виступу голова Товариства угорської культури (КМКС), народний депутат України Василь Брензович. Він тримає в руці збірник, у якому вірші Шандора Петефі – українською, а поезія Тараса Шевченка – угорською мовами.

Хоча Т.Шевченко закликає «Обніміться ж, брати мої…», угорці та українці Закарпаття 15 березня цього, хоч як прикро, ще не роблять. В Угорщині про Карпатську Україну не згадують ні злим, ні тихим словом. Ніби цієї події взагалі не було в історії.

15 березня. Меморіальний комплекс «Красне поле» біля міста Хуста. На торжества з нагоди річниці Карпатської України збираються тисячі закарпатців. Серед них – перші керівники Закарпатської облдержадміністрації та обласної ради. Суціль державні прапори України. Промовці теж максимально делікатні в оцінці минулого. Правда, з уст деяких закарпатських радикальних політиків інколи звучить, що буцімто сучасна Угорщина відповідальна за знищену Карпатську Україну. Хоч усі розуміють: тоді, перед Другою світовою, долю Європи вершили Сталін із Гітлером, які тасували землі, як колоду карт. А ще – лідери Англії, Франції, котрі з першими двома тиранами під час Мюнхенської змови поділили Чехословаччину. Закарпаття, за цим поділом забрали, від ЧСР і знову віддали Угорщині. Твердження багатьох істориків про те, що якби не окупація Угорщиною, то існувала б незалежна держава Карпатська Україна, виглядають примарними.

15.03.1939-го гітлерівські війська зайняли території Чехії та Моравії. За день до цього Словаччина визнала себе незалежною державою в союзі з Німеччиною. Чехословацька республіка остаточно припинила існування. Більша частина Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом, уже була під контролем угорського війська. На невеликих теренах краю з центром у місті Хусті ще функціонувала проукраїнська влада, яку захищали підрозділи «Карпатської Січі». Вона навіть зуміла провести вибори. Обрані до Сойму-парламента посли-депутати 14 березня 1939-го вирішили перше засідання провести 15 березня. Воно проходило під гуркіт канонади наступаючої 40-тисячної регулярної угорської армії. І стало останнім. Присутні в залі знали про свою приреченість, але однаково проголосили створення незалежної держави на ймення Карпатська Україна. Її президентом обрали доктора Авґустина Волошина, державною мовою стала українська, прапором – синьо-жовтий стяг, гімном – «Ще не вмерла Україна».

Дотепер точно невідомо, скільки січових стрільців було знищено, запроторено до тюрем. Сотні, тисячі. Карпатська Україна стала продовженням державотворчих потуг УНР, ЗУНР, у її творенні, захисті брали участь, крім закарпатців, багато добровольців з Галичини, а також ті, хто після поразки визвольних змагань 1918–19 рр. завдяки підтримці Томаша Масарика знайшли тимчасовий прихисток не чеській землі.

Той кількаденний опір, який учинили карпатські січовики озброєній танками, авіацією, артилерією, у стократ переважаючій угорській армії, на думку українських істориків, треба вважати початком Другої світової війни. Це – перший збройний опір, який стрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Одні науковці твердять про існування незалежної Карпатської України протягом доби, інші – що діяла вона неповні півроку. Точка зору Миколи Вегеша, професора Ужгородського національного університету: «Карпатська Україна фактично, ми вважаємо, діяла з жовтня 38-го до середини березня 39-го року. Це буквально якихось п'ять місяців. І за ці п'ять місяців удалося сформувати два автономні уряди, провести вибори, створити зародок збройних сил, паралельно з цим вести соціально-економічний розвиток. Таке складалося враження, що тоді за п'ять місяців люди мали зробити те, що робиться в мирних умовах у цивілізованій державі за 20 років».

Президент Карпатської України – Авґустин Волошин, визначний учений, журналіст, письменник, громадсько-політичний, церковно-релігійний діяч. Після поразки КУ А.Волошин і частина уряду на чолі з прем’єром Ю.Реваєм виїхали через Румунію в еміграцію. Згодом Волошин опинився у Празі, де почав викладати в Українському Вільному університеті. Коли Прагу зайняли радянські війська, 71-річного Волошина арештували, доправили до Москви, де знищили в Бутирській тюрмі. У радянські часи Авґустина Волошина змальовували як зрадника, ренегата, українського буржуазного націоналіста.

В Ужгороді діє музей Авґустина Волошина, на березі Ужа йому встановили бронзовий монумент. На Красному полі під Хустом відкрили меморіальний комплекс. У 2002-му за указом Леоніда Кучми Президента Карпатської України Авґустина Волошина посмертно вдостоєно звання «Герой України». Віктор Ющенко став поки єдиним президентом України, який узяв участь у святкуваннях на Красному полі. У своєму виступі обіцяв допомогу у відкритті меморіального музею Авґустина Волошина в селі Келечині, де той народився. Але далі слів справа не пішла.

За правління Віктора Януковича тема Карпатської України стала майже табу. Псевдопатріоти вимагали від нього, аби слідом за Бандерою й Шухевичем позбавив геройського звання Волошина, бо той був громадянином Чехословаччини.

На думку екс-декана історичного факультету Ужгородського університету Володимира Фенича, проєвропеєць Президент Петро Порошенко разом із державним керівництвом Угорщини зуміють ліквідувати ці «білі плями» українсько-угорських взаємин. Попервах їх слід пропустити через горнило серйозних досліджень, дискусій істориків. Регулярно діє міжурядова українсько-угорська комісія з дотримання прав національних меншин. Вона би теж мала стати майданчиком для пошуку історичної правди. Доцент Володимир Фенич каже: «Те, що відбулося у 1848–49-му, у 1939-му, є спільною трагедією для України і Угорщини, – поза всяким сумнівом. При бажанні угорці би могли постійно випоминати українцям їхню участь у знищенні Угорських революцій 1848–49, 1956-го. А українці – дорікати угорцям за те, що ті під час окупації Карпатської України, у роки Другої світової проливали кров у багатьох наших містах і селах… Але ж усе це сталося в минулому, й ці злощасні, криваві дії на рахунку тоталітарних режимів, правителів. Цю історичну археологію треба віддати історикам, вона не повинна роз’єднувати. Треба шукати й спиратися на те, що об'єднує народи країн-сусідів.

Мітинги біля пам'ятника Шандору Петефі в Ужгороді й коло пам'ятного хреста січовим стрільцям у Хусті закінчуються піснями людей. Угорці співають мелодії на слова Петефі. Українці наспівують мелодій січових стрільців. Над Тисою лине пісня-гімн української Революції Гідності «Пливе кача», яку теж залюбки співали в 1939-ому оборонці Карпатської України.

Дуже віриться, що 15 березня 2018-го, коли буде 180-річний ювілей Угорської революції, і 15.03.2019, у день 80-річчя Карпатської України, на Закарпатті зустрінуться президенти України та Угорщини та біля монументів героям двох революцій символічно потиснуть один одному руки, і надалі цей день величатимуть Днем історичного українсько-угорського примирення.

Богдан Барбіл, журналіст,
фото автора

Гімн російськомовців

VIP — Wed, 08 Feb 2017 08:23:55 GMT

У палких суперечках навколо мовної політики в Україні дискутанти часто забувають про найголовніше — мовна політика в нашій державі відсутня. І проекти законів про державну мову, які нещодавно зареєстровані у Верховній Раді, перш за все покликані таку політику створити, а також нарешті унормувати ситуацію з використанням мов у публічній сфері.

Хвиля критики й хижого тролінґу, якою численні захисники російської мови зустріли законопроекти про державну мову, ще раз підтвердила той факт, що питання мови в Україні — надзвичайно заполітизоване і завжди використовується маніпуляторами (як зсередини, так і ззовні країни). Хоча з року в рік від різноманітних експертів ми чуємо жуйку про те, що українців хвилюють корупція, тарифи і низькі зарплати, та під час кожної виборчої кампанії виявляється, що чи не найлегше змобілізувати лояльних виборців саме мовною проблематикою. Відтак питання державної мови в Україні (та її загрозливої конкурентки — російської) є надзвичайно дражливим і має значний конфліктний потенціал саме через свою невреґульованість. Ухвалення Закону про державну мову може нарешті покласти край суперечкам та вивести мовну проблематику з політичної площини.

«Мовний патруль», який уже став мемом, навряд чи стане реальністю. Слід розуміти, що проекти закону про державну мову написані за принципом «просити більше, щоб після торгів і компромісів отримати бажане». Через сесійну залу парламенту важко буде пропустити ідею «мовних інспекторів», але критично важливо відстояти норму про іспити на володіння державною мовою для службовців, що виконують функції держави, та створення Центру української мови.

Щодо державної мови в ЗМІ, то черговою шпаринкою для газет, що не захочуть друкувати україномовну версію накладу, буде можливість видаватися від імені «національної меншини». І таким чином «Фактьі», «Вести» чи «Сегодня» просто стануть друкованим органом російської нацменшини, не друкуючи україномовного тиражу. У цьому контексті видаються доречними заяви авторів обговорюваних законопроектів про те, що в процесі розробки зараз і проект закону про мови національних меншин, який захищатиме права іншомовних мовців в Україні. Для зняття політичної напруги було б доцільно подбати про те, щоб обидва Закони набували чинності одночасно.

Ніхто не піддає сумніву факт патріотичності більшості російськомовних українців, які часто-густо свою любов до української мови (якою вони не володіють, але розуміють і люблять) ілюструють рядками з вірша київського поета Леоніда Кисельова, що винесені в епіграф і, мабуть, можуть вважатися своєрідним гімном проукраїнськи налаштованих російськомовців. Можна скільки завгодно захоплюватися цим куплетом, але не забувати важливого факту: для російськомовного Кисельова світ означав «песню на украинском языке», і попри очевидну компліментарність такої метафори, все ж зводився до етнографічного розуміння української мови, яка може бути піснею, жартом, сільською балачкою, але не мовою влади, судочинства, бізнесу. Завдяки Закону про державну мову українська перестане бути лише мовою пісні, а вступить у належні їй права як мова держави Україна.

До речі, проникливий і талановитий Леонід Кисельов пройшов показову еволюцію: від усвідомлення краси української мови — до переходу з російської на українську. Непоганий приклад для патріотичних російськомовців, чи не так?

Андрій Любка
«Збруч» (публікується зі згоди автора)

Плідне стажування на кафедрі історії України

VIP — Wed, 28 Dec 2016 15:40:36 GMT

Тож протягом місяця я ознайомився зі структурою факультету, науково-методичними і дидактичними матеріалами, навчальною літературою, монографіями, науковими статтями, тематикою семінарських занять, методичними розробками колективу кафедри історії України, трьома випусками кафедрального наукового щорічника «Тисячоліття – Millenia». Склад кафедри вражає: чотири професори, 12 доцентів, 4 викладачі та асистенти.

Тижні стажування виявилися напрочуд плідними для підвищення рівня професійної майстерності та вдосконалення методик викладання історичних дисциплін. Сподобався семінар-практикум у вигляді відкритого уроку «Українське козацтво» вчителя історії Світлани Іваниш в Ужгородській спеціалізованій школі-інтернаті, організований доцентом Василем Міщанином для майбутніх бакалаврів – випускників історичного факультету. На лекції «Історичне краєзнавство у загальноосвітніх школах» та семінарському занятті «Напрямки історико-краєзнавчих досліджень» доцента Оксани Ферков пощастило почерпнути чимало корисного про те, як зацікавити історією рідного краю, як улаштовувати екскурсії. Хочеться відзначити велику активність студентів на заняттях. Змістовною та захопливою була лекція з дисципліни «Археологія та історія» як наукова та освітня спеціальність» для здобувачів ступеня доктор філософії професора Романа Офіцинського про те, якими є сучасні стандарти історичної науки і чому потрібні історичні факультети.

Завдяки директору Наукової бібліотеки УжНУ Марії Медведь мав чудову нагоду опрацювати різноманітні джерела для своєї наукової статті у відділах «Карпатика» (працівники Марія Чорній, Наталія Данилець), рукописів і стародруків (Юлія Мателешко, Ігор Зомбор), а також у кабінеті історії (Наталія Лавришин) історичного факультету. Одного недільного дня відвідав екскурсію «Ужгород американський» професора Р. Офіцинського. Не буду вдаватися у її деталі, але зазначу, що відкрив для себе багато нового про «українських американців» – Григорія Жатковича, Майкла Стренка, Енді Ворхола, «американський куточок» в Ужгороді і не тільки.

Випала й нагода взяти участь у засіданні Центру досліджень історії Угорщини та українсько-угорських відносин при кафедрі історії України. На мою думку, Центр має добрі перспективи.

Особливу увагу звернув на методику підготовки до семінарських занять. Важливими є методичні розробки доцента Василя Міщанина для магістрів «Форми організації навчання у вищій школі. Методика підготовки і проведення семінарських занять». Відзначу раціональність і ретельність доцента Володимира Мойжеса під час семінарського заняття «Найдавніші археологічні культури Північної Америки» для першокурсників-американістів.

Запам’ятався семінар-практикум для четвертокурсників у вигляді відкритого уроку вчителя історії Мирослава Ігнатолі у багатопрофільному ліцеї «Інтелект» - ЗОШ № 11 м. Ужгород. Заняття відбулося стараннями доцента В. Міщанина. Тема уроку стосувалася об’єднання Італії. Учитель Мирослав Павлович показав студентам справжній майстер-клас, поєднавши мікроісторичний та логіко-математичний методи.

Щиро вдячний всім, хто допомагав якісно пройти стажування. Особлива подяка провідному спеціалісту навчального відділу УжНУ Марії Долешак. Від душі бажаю колективу кафедри історії України примножувати здобутки, започатковані її першим завідувачем професором Михайлом Трояном. Сподіваюся через п’ять років знову пройти стажування на історичному факультеті.

Іван Міськов,
кандидат історичних наук, доцент кафедри культури
і соціально-гуманітарних дисциплін Закарпатської академії мистецтв

Університет тримається на ентузіастах

VIP — Wed, 12 Oct 2016 17:43:25 GMT

До ради входило 17 осіб. Це відомі фахівці з пʼяти університетів: трьох національних - Ужгородського, Київського ім. Т. Шевченка, Львівського ім. І. Франка, а також Дрогобицького державного педагогічного ім. І. Франка та Українського католицького (м. Львів). Голова ради - завідувач кафедри історії України УжНУ Роман Офіцинський, заступник - завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії Іван Мандрик, учений секретар - доцент кафедри історії України Іванна Скиба.

В Ужгородському університеті перша спецрада з історичних наук започаткована у 1972 році - для захисту кандидатських, а докторських - у 1994-му. Нинішня її діяльність позначена конкурентними викликами. На початку жовтня цього року в Україні працювали 34 спеціалізованих учених рад з історичних наук (12 спеціальностей) у 33 установах, зокрема у 23 університетах. Серед них - 22 докторських, тобто з правом захисту і кандидатських, і докторських дисертацій.

Примітно, що у західноукраїнських вишах й академічних інститутах налічувалося 6 докторських й одна кандидатська. Докторські ради зі спеціальностей «Історія України», «Всесвітня історія» функціонували у Львівському національному університеті ім. І. Франка, Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка, Ужгородському національному університеті, Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, а зі спеціальностей «Історія України», «Всесвітня історія», «Археологія», «Етнологія» - в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (м. Львів), «Військова історія» - у Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного і Львівському національному університеті ім. І. Франка. Крім того, Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника має кандидатську раду зі спеціальностей «Історія України» та «Етнологія». Також на стадії перереєстрації кандидатська рада у Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки (м. Луцьк) з "Історії України" та "Музеєзнавства і пам’яткознавства", термін повноважень якої нещодавно закінчився.

Враховуючи розгалужену мережу спеціалізованих вчених рад і високий рівень конкуренції у професійному середовищі, ми могли розраховувати винятково на потенціал кафедр УжНУ історичного спрямування і гіпотетично на поодиноких "зовнішніх" дисертантів, які б хотіли захистити свої "проблемні" й непроблемні роботи в Ужгороді з субʼєктивних мотивів, через "домашні колізії" у межах чи поза межами наукової етики. Оскільки жодної з таких дисертацій не поступило, то протягом усієї каденції спецрада опиралася лише на власні сили, на вихованців альма-матер.

У цілому картина є втішною. Розглянуто 9 кандидатських дисертацій, з яких 8 успішно захищено, одна знята здобувачем через бажання захиститись за кордоном. Чотири, або половина із захищених робіт підготовлені на кафедрі історії України і, звісно, за спеціальністю "Історія України". Дві дисертації зі "Всесвітньої історії" в активі кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, по одній - кафедри історії Угорщини та європейської інтеграції, кафедри кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій.

У дослідженнях представлені різні історичні епохи: бронзовий та залізний віки, середньовіччя, ранньомодерний та новий часи, новітня доба. Подійний матеріал стосується територій восьми сучасних держав - України, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Чехії. Йдеться про економічні та технологічні аспекти (керамічне виробництво), особливості певних державних утворень (монархій), соціальну і конфесійну ситуацію, політичні репресії, міждержавні відносини.

Деякі праці стали своєрідним підсумком зарубіжних відряджень, зокрема у Карловий університет у Празі, скрупульозним осмисленням архівних матеріалів центральноєвропейських держав. Опонували здобувачам наукових ступенів маститі дослідники з Києва, Харкова, Львова, Луцька, Івано-Франківська, Дрогобича… Чи не на кожний автореферат надходили відгуки зарубіжних колег.

На жаль, обійшлося без докторських дисертацій, оскільки їх підготовка у стінах нашого університету ще триває. У найближчі роки очікуємо їх щонайменше три. Починаючи з 2013 року, вдалося відновити докторантуру й отримати місця державного замовлення. Нині маємо вже 3 докторантів: двоє вивчають актуальні проблеми історії України, один - всесвітньої історії.

Якщо взяти до уваги підготовку науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру за спеціальністю "Історія та археологія", то Ужгородський національний університет належить до кращих українських вишів. Цьогоріч кафедра історії України підготувала ліцензійну справу та є випусковою з підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії. Ми високо підняли планку, замовляючи державні місця в аспірантуру і докторантуру. Отримали їх більше, ніж коли-небудь. Фінішували третіми після двох потужних столичних вишів:

Київський національний університет ім. Т. Шевченка: аспірантура - 11 місць держзамовлення, докторантура - 2;

Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова: аспірантура - 8, докторантура - 2;

Ужгородський національний університет: аспірантура - 7, докторантура - 1.

Уперше в історії УжНУ в аспірантуру з історії, вибачте за тавтологію, зарахована найбільша кількість осіб - 10, зокрема 3 контрактники. Це теж уперше, адже контрактників серед аспірантів-істориків раніше не було.

Спеціалізована вчена рада у кожному університеті є верхівкою айсберга. Найвагоміші здобутки там, де стали нормою довготривалі спільні зусилля у рамках продуманої стратегії підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, постійних капіталовкладень в оновлення і вдосконалення наукової інфраструктури. Багато важить і просто увага до тих, кому не бракує ентузіазму примножувати славу альма-матер.

Роман Офіцинський,
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри історії України
Ужгородського національного університету

Про журналістику і Слово крізь віки

VIP — Mon, 06 Jun 2016 20:20:14 GMT

Чому так категорично? Чи не надто суб’єктивно? Може. Хоч скоріше – ні. Тут би можна порушувати багато дуже гострих, а тому неприємних питань про причини такої ситуації, які не мають однозначних ні відповідей, ні шляхів вирішення.

Знаю одне: якщо до твоїх проблем, у тому числі й у сфері професійній, нікому нема діла – давай раду сам. Що робити, коли навіть найдосвідченіші кажуть: капець...? Починати спочатку.

Іти туди, де все починається, і дослухатися. До себе. До світу. Шукати.

Ніщо мене злякатися не змусить.
Я маю лиш один — Господній страх.
Перед Хрестом Святим я присягнувся
І при священних Божих образах
До подиху останнього служити
Покликанню, що дав мені Господь,
Допоки буде серце в грудях битись
Й душа гріховну не полишить плоть.

Це Василь Густі. Учора ці слова промовлялися діточими устами в його рідному Королеві, де «кірьгазька чилядь» зібралася з нагоди, яка має сприйматися у цілому краї не просто як важлива подія – сенсація! І не жовта – найякісніша!!!

Підготовлено й презентовано світові два репринтні й 100 примірників факсимільного видання «Королевського Євангелія» 1401 року!

Людоньки, вдумайтеся тільки: Книзі 615 років! Вона не згубилася, не згоріла, не потонула, не розпалася на порох – вона говорить до нас крізь віки. Це диво, яке ми, як сліпці, не хочемо ні бачити, ні чути, ні сприймати. В іншій країні це би не виходило з топу новин, про це би говорили політичні, громадські діячі, та й навіть можновладцям утовкмачили б корисність такої справи – державницький же масштаб!!!

У нас тихо. Тихо-тихо. Щоб не налякати. Дослухаюся до слів мистецтвознавця Одарки Долгош, яка разом із колегами взялася за такий нібито й непосильний труд: «… фігурні тексти відкрилися на чотирьох сторінках…». По спині бігають мурашки… Це як у фантастичних фільмах: текст відкривається, текст промовляє, текст закликає, текст застерігає… Чи почують? Чи зрозуміють?

Присутній отець Петро Береш розвіює сумніви дуже спокійними й переконливими словами: «Євангеліє докорінно міняє наше життя…».

«У нас у Королеві усі королі…» – запевняє честоване зібрання юний королевець, який дуже пишається тим, що його селище вже на початку XV століття було важливим культурним осередком у Європі. Його дзвінкий месидж, активно підтримуваний старшими королевськими патріотами, які з гідністю стверджують: «… се унікальна пам'ятка не лем нашого краю, не лем України – Європи…» ніби повертає у реальність. А вона прекрасна! Громада тішиться тим, що такий поважний захід модерує їх молодий земляк – учений чоловік – Василь Шаркань, який разом з академіком Німчуком висновкують про те, що переписував Євангеліє місцевий чоловік – це засвідчує низка закарпатоукраїнських лексем, виявлених на прикінцевих метаграфованих сторінках Книги. Учні місцевих шкіл декламують вірші своїх односельців Василів – Густі та Вароді. Вітають гучними й щирими оплесками Василя Петровича, коли він сам береться їм декламувати. І звучать його слова, як якісь магічні формули:

Колись ще скажуть: «Тут, побіля Тиси,
Де, наче рай, земля колись цвіла,
Не лиш мечі кришилися і списи,
Вершилися і праведні діла.
Тут Вість Блага взяла слов’янську одіж
Й пішла, як вітру подих, плин ріки,
До православ’ям зріднених народів,
Немов зірки крізь терня, — крізь віки!»

Є пророки у своїй батьківщині. Учора я в цьому переконалася. Найдавніша стоянка первісних людей, якій понад мільйон років, недаремно тут. І найдавнішу на Закарпатті кириличну пам’ятку тут переписували, застерігаючи:

«Майся добре, моя королівська родино...» Ці слова втишують тривогу, хвилювання. Буде все добре. Треба тільки шануватися і не торгувати сокровенним.

А тепер до журналістики нинішньої повертаюся, про яку мене всенький день нині питають. Маємо зробити її патріотичною. Писати про високе і добре. І не продаватися за копійки. Тоді й статки будуть.

Наукове дослідження чи профанація науки

VIP — Wed, 25 May 2016 11:41:54 GMT

Освічені русини вже у XVIII ст. склали граматику рідної мови (А. Коцак), єпископ М. Ольшавський у 1744 р. в Мукачеві відкрив богословську школу з рідною мовою навчання, яка у 1778 р. була переведена в Ужгород і реорганізована в духовну семінарію. У середині 1640-х рр. в Ужгород був переведений колегіум з м. Гуменне, який також у 1785 р. реорганізували в гімназію. У 1793 р. в Ужгороді було відкрито учительську семінарію. Розпочалось дослідження історії краю (І. Пастелій, Д. Бабилович), а в 1799 р. світ побачила перша друкована праця І. Базиловича. Молодь здобувала освіту у гімназіях м. Трнава і Великому Варадині, віденському «Barbareum» та львівському «Studium Ruthenum» («Руський інститут»). М. Лучкай жив в італійському князівстві Лукка, працював в архівах Риму і Флоренції, а в Будині в 1830 р. видав «Граматику слов’яно-руську» – першу для всіх русинів західноукраїнських земель. Згодом написав монументальну працю «Історія карпатських русинів» у 6-ти томах. Всі ці факти благотворно впливали на зростання національної самосвідомості русинів.

Чимало закарпатців, здобувши освіту європейського зразка, жили і творили в Угорщині, Австрії, Болгарії, Італії. Вагомий внесок вони зробили у розвиток освіти й науки в Україні й Росії, де працювали професорами, деканами, ректорами навчальних закладів і навіть вихователями царевичів, здобувши заслужений авторитет у всьому слов’янському світі. Їх імена вписані у всіх фахових виданнях ХІХ ст., а ім’я уродженця с. Давидково на Мукачівщині І. С. Орлая вкарбоване на сторінках такого видання як «Видатні діячі України минулих століть. Золоті імена Україні.» (Меморіальний альманах. К., 2001. – С. 400-401) Добре про це сказав у 1939 р. професор Братиславського університету В. Погорєлов: «Это слабое численно, бедное материально, иногда даже угнетаемое более сильными соседями… племя уже более тысячи лет не только существует и сохраняет свой язык, но еще выдвигает из своей среды таких великанов духа и мысли, которые трудятся над духовным пробуждением и просвещением не своего только народа, но и всего славянства» (1, с. 7).

Наведемо тільки два приклади на підтвердження сказаного. У дослідженні з історії Ніжинської гімназії вищих наук (1881 р.) відзначено: «Замечательно, что первые два директора, и притом лучшие, В. Г. Кукольник и И. С. Орлай, были карпатороссы» (2, с. 30). Закарпатці здобули такий високий авторитет, що міністр народної освіти Росії О. Голіцин у доповідній записці царю 13 березня 1820 р. роз’яснював: «Один народ, от которого можно желать нам ученых, есть Карпато-Россы, говорящие одним с нами языком и сохраняющие веру предков наших…» (3, с. 1357). Уряд дослухався цього висновку і в 1822 р. видав документ за такою назвою – «О выгодах, предоставляемых Профессорам из Карпатороссов, приглашаемых к занятию праздных кафедр Казанского и Харьковского университетов» (4, с. 45-51).

Цим запрошенням скористався уродженець с. Тибава на Свалявщині Ю. І. Гуца (Венелін) і в 1825 р. прибув у Москву. Вже 1829 р. він представив науковому світу перше дослідження з історії болгарського народу – «Древніе и нынешніе Болгаре…». За оцінкою наставника М. Погодіна, він «зробив революцію в історії середніх віків», нагадавши вченим про призабутий болгарський народ, який томився під гнітом султанської Туреччини. Болгарський просвітитель В. Апрілов у листі до Ю. Венеліна від 28 червня 1837 р. написав такі слова глибокої вдячності: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять Вас в число своїх благодійників, і нащадки впишуть ім’я у храм безсмертя» (5, с. 201). І . Франко назвав Ю. Венеліна «будителем народного духу болгарського, воскресителем їх славної минувшини» (6, с. 25). Та поліцейсько-бюрократичний режим у царській Росії «віддячився» злиденним життям, і в молодому віці звів його в могилу. Вдячні болгари у 1842 р. на могилі славного закарпатця у Москві возвели пам’ятник. Та зловісна рука сталінщини зруйнувала його. Інший пам’ятник Ю. Венеліну – в м. Габрово на болгарській землі височіє й нині.

Сьогодні імена багатьох краян вписані у підручниках з історії та історіографії України, філософії, педагогіки. Відомі славісти ХІХ ст. високо оцінювали і тих закарпатських істориків, котрі творили на рідній землі. Це були як русини (українці), так і угорці, зокрема, К. Мейсарош, Т. Легоцький, А. Годинка. Високий фаховий рівень, широка ерудиція дозволили закарпатським вченим складати граматики угорської мови ( І. Ф. Фогараші. Русько-угорська ілі мадярська Грамматіка. 1833; А. Дешко. Венгерская грамматика с русским текстом и в сравнении с чувашским и черемисским языками. – Санкт-Петербург. – 1855. – 308 с.). М. Лучкай вивчав ефіопські мови, словник якої зберігається в бібліотеці УжНУ. Ю. І. Венелін склав граматику болгарської мови, яку під назвою «Грамматика нынешнего болгарского наречия» опублікував московський вчений Г. К. Венедиктов (Москва, 1997. – 243 с.). Крім цього, Ю. Венелін перший в Росії почав вивчати балтійські мови. Він же написав історію Болгарії (Древніе и нынешние Болгаре… Москва, 1829. – 256 с.) та Словенії (Древніе и нынешние Словене. Составители и издатели : Павел Тулаев, Юст Ругел. – Москва, 2004. – 384 с.).

Імена закарпатців краще були відомі за кордоном, ніж на рідній землі. Цей факт з гіркотою визнав у 1850 р. А. Дешко у статті «О Карпатской Руси», опублікованій у журналі «Киевская старина» - «почтенные имена карпатских уроженцев», котрі «являются уже весьма сильными умами… прославивших себя и родину свою служением в империи русской… но в Карпатах этого не знают.» (6а, с. 543).

Моральним чинником є той факт, що саме уродженці Закарпаття – вчені європейського рівня, започаткували історичну науку про рідний край, збагачували його духовну скарбницю. Справді дивовижним був, є і залишиться у віках факт, що, маленьке, розташоване на далекій периферії від європейських наукових центрів, Закарпаття дало світові у XVIII – першій половині ХХ ст. цілу плеяду вчених європейського зразка, імена яких стали б окрасою будь-якої історичної нації.

Вчені залишили нам багатющу наукову спадщину, яку необхідно зберегти для сучасних і прийдешніх поколінь. Саме це заповідав нам Просвітитель О. Духнович: «… кто познает подкарпатский народ, той должен ему признати великое дарование ума й великодушне, но сокровище сие закопано было в земле на подобие дорогого камня» (6б, с. 169). А в 1970 р. відомий український історик, чл.-кор. Ф. П. Шевченко поставив конкретне завдання: «… потрібно всіх зібрати воєдино, щоб показати світові славних синів і дочок закарпатської вітки великого українського народу, представники якого внесли також вклад в розвиток культури російського, угорського та інших народів». (6в, с. 8). За розв’язання цього благородного завдання і взявся автор цих рядків. Результати роботи викладені у монографіях і окремих статтях.

Заради наукової справедливості треба відзначити, що знаходилися і недоброзичливці, які силкувалися знецінити наукові здобутки закарпатських вчених, а краян представити темними й неосвіченими. Однак, їм давали належну відсіч, викриваючи всю фальш їх звинувачень, захищаючи честь і гідність свого народу. Наприклад, І. Орлай у рецензії на словник француза Мак-Карті у 1828 р. відповів, що русини «не находятся в столь грубом невежестве, как полагает г-н писатель: ибо они пользуются всема выгодами учения наравне с господствующим народом – венграми и были и бывают столь просвещенными, что из сей многочисленной русской колонии уже при Петре ІІ находился в качестве его наставника один из Карпато-Россиян, именем Зейкан. Кроме сего, известно всем, что два карпато-русские ученые, как-то: нынешний Тайный Советник и Ст. Секретарь Его И. В. Балудянский и Статский Советник Кукольник удостоились быть наставниками по правоведению Его И.В. Великого князя Михайла Павловича» (7, с. 336).

Такі щирі патріоти Закарпаття давали належну відсіч спробам чужинців сфальсифікувати минуле краю і багато зробили для його об’єктивного вивчення, аби залишити нащадкам справжню історію їх рідної землі.

ІІ. «Многі так судят, ож рускій народ… во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є.». Ю. Жаткович, 1896.

Шановний читачу! Якщо ти вважаєш, що сьогодні недоброзичливці вже перевелися, то, на жаль, дуже помиляєшся. Такий один ще є. Це – уродженець Польщі, а сьогодні професор УжНУ О. Мазурок. Свої недолугі спроби знецінити здобутки закарпатських істориків він зробив в опусі «Чому мовчать сурми Кліо?» (8) помпезно названий видавцем монографією. Сам же автор вважає, що це не наукове видання, а оповідь (8, с. 5), а ми додамо – профанація науки і фальсифікація історії Закарпаття.

Відразу відзначимо, що наші монографії (9) і статті (10) з історії зародження і розвитку закарпатської історіографії XVIII – I пол. XX століття, визначення місця дослідників у славістичній науці, аналіз їх наукової спадщини і збереження її для сучасників і прийдешніх поколінь, автор опусу вважає «злочином проти історичної науки, проти професії історика» (8, с. 5). До такого абсурду О. Мазурок дійшов через 16 років після виходу у світ 1999 р. нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…». У той же час в опусі не наводиться жодної проблеми, яка була б неправильно нами оцінена (соціально-економічне становище, селянські виступи, національно-визвольні рухи, освіта, культура та ін.). Жодної! Суцільне пустослів’я і безмірні амбіції. З кожної сторінки так і тхне повчально-менторський тон творця опусу, уявляючи, що він – «Genius Saeculi» («геній віку»), хоч самий не має жодної історіографічної праці. Запевнення, що кожна його фраза відповідає дійсності – пустий звук, і не більше. Замість наукового аналізу сторінки опусу рясніють такими словесними перлами як фальшивомонетники, невігластво, мізерія, байкарі, наведені сюжети з детективних романів. Можна б не звертати увагу на такий «науковий» аналіз здобутку закарпатських вчених XVIII – першої половини ХХ ст. у вивченні історії краю, але як зауважили древні, це означало б «silentium assensionis argumentum», тобто «мовчанка є аргументом згоди». Щоб цього не сталося ми конкретними прикладами доведемо невігластво самого О. Мазурка.

Цей «стріляний вовк», як сам себе називає О. Мазурок, неперевершений майстер приниження, ігнорування досягнень закарпатських істориків XVIII – першої половини XX ст. Він навіть замовчує внесок Ю. Венеліна у славістичну науку першої половини XIX ст. Якби він був добропорядним то обов’язково мав би відмітити, що ми показали як Ю. Венелін, працюючи в Росії, розробив новий, прогресивний метод історичного дослідження – слід вивчати історію народу, а не діяння царів, вельмож, придворної знаті. Вчений заявив: «дело идет о народе… откройте его отличительные черты от прочих народов, язык, имя» (11, с. 11). Шкода, що О. Мазурок не знає, що Ю. Венелін у царській Росії не побоявся об’єктивно оцінити ряд проблем з історії України і це тоді, коли представники російської офіційної історіографії заперечували сам факт існування українського народу. В опусі жодним словом не сказано про нашу оцінку погляду Ю. Венеліна на роль українського козацтва, високий рівень духовної культури українців і багато інших проблем. Ознайомтесь, будь ласка, з відповідними працями вченого, виданих нами окремою збіркою (11) і, можливо, зрозумієте внесок закарпатця в історичну науку свого часу. Приховується і такий важливий факт як публікація І. Орлаєм у журналі «Северный вестник» ( Санкт-Петербург 1804 р.) першої у Росії статті про Закарпаття – «Исторія о Карпато-Россах» (12, с. 31-77), а в 1826 р. статті «О юго-западной Русіи» (12, с. 80-88). Ці праці також опубліковані нами в окремому збірнику (12). Вони невідомі О. Мазурку, хоч він і досліджує російську історіографію понад 40 років. Тут же ряд маловідомих документів про життя і діяльність І.С. Орлая, зокрема впровадження ним демократичних принципів у навчально-виховний процес. Свої новаторські ідеї він виклав у документі під заголовком «Мнение о преобразовании училищ в России». Важливими є уривки з листів гімназиста Миколи Гоголя до батьків із згадкою Івана Семеновича. В одному з них він писав: «Третьяго дня я был у Ивана Семеновича, и он говорил, ежели я буду хорошо весть себя, то он отпустит меня домой на праздник» (12, с. 132).

Про незнання О. Мазурком історії закарпатської історіографії переконливо свідчить його зізнання в тому, що він не читав першу друковану працю з історії І. Базиловича. «Короткий нарис фундації Федора Корятовича…», бо вона написана латинською мовою (8, c. 121). « - Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits, olim ducis de Munkacs… Pars 1-3 – Cassoviac, 1799; pars 4-6, Cassoviac, 1804-1805.» А про його науковий рівень свідчить така оцінка твору: « Базилович… подібно до працьовитої мурашки тягнув у свій твір усе, що тільки міг». А де аналіз проблеми? Не про мурашки треба говорити, а про проблеми, які порушив І. Базилович у двох книгах обсягом 862 с. і як їх оцінює. Під натиском наведених нами фактів О. Мазурок змушений визнати, що праця І. Базиловича «маленька, але міцна цеглина в фундаменті історичної думки Закарпаття того часу» (8, с. 63). Тобто, повторює висновок, зроблений нами ще у 1988 р. (13). Сам О. Мазурок і не бачив працю І. Базиловича, а тому не заводьте в блуд шановних читачів, а вчіться говорити правду. А правда в тому, що він, говорячи про працю І. Базиловича, перелічує ряд проблем без покликів (14, с. 41-42), а переписав із нашої монографії «Історична наука на Закарпатті…» (15, с. 61-62). Перша книга видана не в 1779 р. (8, с. 61), а в 1799 р. Неправильна і дата кончини І. Базиловича – 1813 р. замість 1821 р. Ось такий у нього рівень знань з історії закарпатської історіографії. І таких прикладів немало.

Перш ніж писати нісенітниці про серйозну справу, критикувати, необхідно ознайомитися з результатами нашої спільної роботи з відомими латиністами – Ю. Саком, Й, Баглаєм, М. Оросом, які викладені у наших монографіях. Однак він їх не наводить. Це що? Забудькуватість чи, за його ж термінологією, невігластво? Кричуще невігластво О. Мазурок виявив і тоді, коли видає таку нісенітницю: «І. Базилович писав про Київську Русь через те, що звідти прийшов Федір Корятович. Якби він прийшов з Італії, Іспанії чи Англії, то він, природно, писав би про ці країни, а не про Київську Русь». (8, с. 16).

Дивно, що О. Мазурок з атестатом професора не знає, що Федір Корятович прийшов на Закарпаття не з Київської Русі, бо вона як держава вже не існувала, а з Поділля, яке тоді входило до складу Великого Литовського князівства і був нащадком князя Гедиміна. Невігластво О. Мазурка проявляється і в тому, що сліпо повторює помилкове твердження Ю. Жатковича про те, що Ф. Корятович прийшов на Закарпаття наприкінці XVI ст. (16, с. 120). Насправді це відбулося в другій половині XIV ст. (точної дати немає), а помер він 1414 р. Отже, коли автор рецензованого опусу вживає термін графоман, то має на увазі самого себе. У цьому, безперечно, його заслуга. І нехай подумає добре кому слід здати дипломи.

О. Мазурок намагається нав’язати читачеві хибну думку про відсутність на Закарпатті у кінці XVIII – на початку ХІХ століття історичної науки, і в той же час стверджує: «Те, що історична наука, як зрештою, будь-яка наука, не виникає на голому місці, - це зрозуміло й симпатичному їжачку» ( 8, с. 31). Додамо, що незрозуміло тільки О. Мазурку. Однак, отямившись, він зізнається: «З великим інтересом читаються ті сторінки «Етнографического очерка» (Ю. Жатковича), де йдеться про представників науки і культури (тут і далі підкреслено нами) Закарпаття XVII-XIX ст. Тут Ю. Жаткович, на відміну від «Історії історіографії угорських русинів», подає дуже лаконічні відомості про понад тридцять осіб, аналізу є науковий доробок кожного з них». (16, с. 120). Тобто автор опусу суперечить сам собі, наголошуючи: «Це той випадок, коли, як то кажуть, весь полк іде «не в ногу», один командир іде «в ногу»». (8, с. 26-27).

Нагадаємо автору цього «важливого» висновку, що науку можна творити як колективом осіб з допомогою з боку органів влади, так і окремими особами за власною ініціативою і власними зусиллями. Головним при цьому стала відмова від середньовічного світогляду і легенд як засобу пізнання минулого і перехід до висвітлення історичних явищ на основі достовірних документів (17). Саме це і властиво першій друкованій праці з історії Закарпаття І. Базиловича, яка побачила світ у 1799, 1804-1805 рр.

Нехтуючи іронією О.Мазурка про «їжачка», наведемо одну з багатьох оцінок І.Франка розвитку історичних знань на Закарпатті. Відзначаючи тяжке економічне і політичне становище закарпатських русинів І. Франко відмітив: «Только в конце XVIII века начинается между ними усиленная научная и просветительная деятельность». (18, с. 123). І. Франко високо оцінив наукову і культурно-освітню діяльність І. Пастелія, А. Бачинського і особливо І. Базиловича. Він же відмітив розгортання наукової роботи закарпатців у першій половині ХІХ ст.: «Між тодішніми угорськими Русинами розпочався такий науковий рух, що вони не тілько у себе дома мали відповідні сили для виховання молодіжі, але достарчу вали їх і для Галичини, а навіть для Росії. Такі імена, як Балудянський, Гуца-Венелін, Орлай, дальше Іван Земанчик, Петро Лодій, ще і досі мають почесне місце в історії російського шкільництва і російської науки…» (19, с. 341). Цей висновок ми підтверджуємо конкретними прикладами у нашій монографії «Історична наука на Закарпатті (кінець XVІІІ – перша половина ХХ ст.)» Вони – аргументована відповідь О. Мазурку – фальсифікатору історії наукового життя Закарпаття.

О. Мазурок ігнорує не тільки оцінку І. Франка, а й других вчених, зокрема Ю. Жатковича – автора першої статті про розвиток наукових знань на Закарпатті. Він однозначно заявив: «Історіоргафія угро-русів бере свій початок у XVII ст.» (16, с. 134). Цей висновок підтвердив і Є. Перфецький: «Начало угрорусской истриографиии позволим себе отнести еще… к 1641 году» (20, с.294). Цей же автор на сторінках київського видання «Наше минуле» у 1918 р. у статті «Перший історик Угорської України – І. Базилович» писав: «Слід пам’ятати того, хто перший спричинився до національного відродження цієї української країни (Закарпаття – Д.Д.) положивши для цього свою солідну працю у формі наукового досліду над історією рідного краю» і «уперше пробує дати цілу історію Угорської України» (21, с. 157). Наведемо ще оцінку львівського бібліографа І. Левицького, який назвав І. Базиловича «першим угро-руським історіографом», - а його праця «пронизана любов’ю до угро-руського народу і свого часу мала великий вплив на пробудження національного життя в Угорській Русі» (22, с. 111-112)

Можна б навести ще ряд фактів, але і ці викривають фальсифікацію О. Мазурком процесу становлення і розвитку історичної науки на Закарпатті. Передбачаючи, що такі знайдуться, Ю. Жаткович попереджував: «дуже перебільшують ті, хто вважає Базиловича базікою» (16, с. 138). Це цілком стосується О. Мазурка.

Наведемо ще один приклад зневаги О. Мазурком закарпатських істориків, зокрема, ігнорування нашої оцінки спадщини вченого- славіста, мовознавця М. Лучкая. Для нього злочином є характеристика нами вченого як новатора у методі дослідження, в якому головною дійовою особою є народ. Вчений ствердив: «історія навіть маловідомого народу проливає світло на славніший народ». Нагадаємо, що до висновку, зробленого М. Лучкаєм, набагато пізніше дійшов український історик М. Костомаров: «Я читал много всякого рода исторических книг, вдумывался в науку и пришел к такому вопросу: отчего это во всех историях толкуют о выдающихся государственных деятелях, иногда о законах и учреждениях, но как будто пренебрегают жизнью народной массы?... Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвым летописям и запискам, а и в живом народе» (23, с. 446).

Весь опус О. Мазурка пронизаний фальсифікацією, безсоромним перекрученням фактів, а часто і відкритою брехнею. Так, на с. 28 він ствердив, що ми у монографії «Історична наука на Закарпатті…» проігнорували першу працю з цієї проблеми – статтю Ю. Жатковича «Історія історіографії угорських русинів». Пане О. Мазурок! Тільки сліпий не може бачити, що у згаданій нашій монографії спадщина Ю. Жатковича розглядається на с. 195-200. А його названа стаття оцінена нами так: «Це був перший огляд процесу зародження і розвитку історичних знань на Закарпатті (15, с. 197-198). Натомість О. Мазурок ніде і ніколи не наводить твердження Ю. Жатковича про те, що «Угорські русини соразмерно ко числу своему столько істориков иміют, як мало котра народность на Угорщине, а между сими істориками найвидатніше місто несомненно Михаил Лучкай занимаєт, понеже єго історія Угорських Русинов и до днесь перворядным источником служит для всїх занимающихся історією Угорських Русинов» (24, с. 101). Про таку забудькуватість О. Духнович зауважив: «правда очи колет».

Чи не тому О. Мазурок, як уродженець Польщі, обминає нашу оцінку спадщини і М. Лучкая, зокрема такого документа польських єзуїтів як «Проект викорінення грецького обряду в Польщі» від 1717 р., який стосувався і закарпатських русинів. Єзуїти активно пропагували нібито культурну відсталість українців і відповідно до цього місцеві власті були зобов’язано «дабы они строго смотрели за тем, чтобы Рускія крестьянскія дети приучиваемые были не к книгам, но к плугу, сохе, ралу и т.п.» (25). «Проект» був опублікований у газеті «Свет» у 1870 р. Копія зберігається у ДАЗО (26).

Доводимо до відома автора опусу, що наукову спадщину М. Лучкая високо цінили слов’янські будителі Ян Коллар і Павло Шафарик. Ян Коллар, зокрема, у знаменитій поемі «Дочка Слави» ім’я М. Лучкая вписав в один ряд із такими відомими вченими-славістами як Д. Обрадович, Й. Добровський, В. Караджич, З. Неєдли. Воно вписане на сторінках альманаху «Русалка Дністровая» (Будин, 1837, с. VІ) Вченого особисто знали російські (І. Срезневський), українські (Я. Головацький), словацькі (Б. Носак-Незабудов), польські (А. Кухарський) вчені. А. Годинка у 1909 р. назвав М. Лучкая першим «науковим істориком Закарпаття». Імена І. Базиловича і М. Лучкая вписані у такому виданні як «История славянских литератур» (27, с. 441, 446). Одурманений марксизмом (8, с. 106-107) О. Мазурок втрачає рештки людяності і безсоромно маніпулює іменами цих достойних доброї пам’яті вчених. Першого він називає Михайлом, замість Іоаникієм, а другого – Іннокентієм, замість Михайлом (8, с. 107). Нашу об’єктивну оцінку наукової спадщини М. Лучкая О. Мазурок безсоромно і нахабно називає «палким пасажом» та уїдливо заявляє: «Шкода тільки, що ця невдячна планета на ім’я Земля не знала нічогісінько про М. Лучкая» (8, с. 106). І це про вченого, ім’я якого було добре відоме у всьому слов’янському науковому світі.

Наведемо ще один приклад зневаги О. Мазурка до спадщини М. Лучкая. Він наводить п’ять питань, сформульованих Ю. Жатковичем, який вважав, що тільки правильна відповідь на них сприятиме написанню історії угро-русів на належному рівні. Серед наведених питань є і таке - в якому політичному становищі перебували тут угро-руси в період феодалізму ? (16, с. 136). Так ось, нашу оцінку дослідження М. Лучкаєм боротьби селянства за кращу долю, національні права і свободу він цілком зневажає та іронічно заявляє, що «К. Маркс и Ф. Энгельс именно у М. Лучкая взяли идею классовой борьбы» (8, с. 106). Де межа цинізму, зневаги до історії краян та її дослідника – священика, вченого європейського рівня, який вважав, що у взаєминах між людьми мають бути тільки доброта й чисті помисли і нагадував, що у кожного серце «да буде чистое і непорочное, да не гніздиться в нім скупость, ненависть, нечистота, или иный порок» (26а). Пане О. Мазурок ! Вам би слід знати, що М. Лучкай не автор теорії класової боротьби, а істинний гуманіст, який з великою любов’ю ставився до свого (як і до кожного) народу, закликав його до єднання в ім’я благородних цілей. Якими співзвучними з сьогоденням є такі його слова: «Цілісність та безпека держав ґрунтується на взаємній любові співгромадян».

Наукова спадщина вченого – величний пам’ятник культури Закарпаття, вагоме надбання української історичної науки. Її справедливо оцінив В. Гаджега – священик, викладач Ужгородської богословської семінарії, відомий дослідник історії духовності закарпатців, автор найкращої біографії М. Лучкая ще в 1929 р.: «Сим поставив собі прощений Михаил Лучкай правдивий пам’ятник, бо хоть і не видана єго исторія, однак єго ім’я жиє і познаєся у нас і в світі, де лиш занимаються исторією нашої Подкарпатської Руси… Зато лиш обов’язкове почуття є пам’ятати о нім і благодарно споминати єго труди» (28, с. 127, 128).

М. Лучкай гідно продовжив сподвижницьку діяльність видатного закарпатського просвітителя єпископа Андрія Бачинського (1732-1809) і, як відзначила словацька вчена О. Рудловчак, він «пішов повністю по слідах свого мецената і наставника, віддавши своєму народу серце і розум, всього себе» (1, с. 11).

Пане О. Мазурок ! Ти взяв на себе великий гріх. За свою бездушність тобі стати б на коліна біля могили М. Лучкая у каплиці, що по вулиці Цегольнянській в Ужгороді і просити прощення у вченого і всіх закарпатців, котрі у тяжких соціально-економічних і політичних умовах захищали честь і гідність свого народу, писали його історію, аби нащадки знали якого вони роду і племені.

О. Мазурок у своєму опусі оминає оцінку Ю. Жатковичем М. Лучкая як вченого, історика, «зразкового та добросовісного трудівника», автора «Історії карпатських русинів», зауваживши, що «…ця відмінна праця може бути зразком для кожного історика» (16, с. 142) і яка «…до днесь есть первым источником для исторіи угорських русинов» (16, с. 178). Ю. Жаткович назвав М. Лучкая «одним из найтрудолюбивых и глубокоученых писателей угорских русинов» (16, 178). Цю високу оцінку М. Лучкая О. Мазурок нахабно і безсоромно (термін його) приховує від читачів.

О. Мазурок іронізує з нашої характеристики національного відродження на Закарпатті ( кінець XVIII – початок ХІХ ст.) і просить «розтлумачити йому, невігласу», що це означає. (8, с. 16). Розтлумачуємо. Насамперед треба відзначити, що в кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. більшість європейського люду перебувала у складі трьох імперій – Російської, Австрійської і Османської. Русини Закарпаття, разом з іншими народами Угорщини, були підвладні Австрійській імперії. Під впливом ідей французького Просвітництва народи рішуче виступили за злам феодально-кріпосницького гноблення, за торжество омріяних людством ідей свободи, рівності і братерства. Нестримно зростав потяг поневолених народів позбутися не тільки економічного, а й національного гніту, розірвати кайдани духовного рабства. Вони по-новому почали дивитися на себе і світ, повірили у свої сили, потяглися до пізнання своєї історії, мови, культури. Значно зросла самосвідомість народів, воля до утвердження свого «Я».

Цей процес прийнято називати культурно-національним відродженням. Він охопив і Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Уже в другій половині XVIII століття вчені, культурно-освітні і церковні діячі сприйняли висновок відомого німецького філософа і просвітителя Й. Гердера (1744-1803) про те, що «де мова – там народ, нація». Це було особливо важливим для закарпатських русинів, оскільки австрійські і угорські правлячі кола здійснили ряд актів по обмеженню вживання рідної мови. Так, у 1784 р. замість латинської в гімназіях і вищих учбових закладах ввели німецьку мову викладання. Указом імператора Леопольда ІІ 1790 р. було задоволено вимогу угорської панівної верхівки – в усіх школах Угорщини обов’язковою стала угорська мова, яка в 1809 р. також була замінена латинською (до 1867 р.). У таких умовах, під впливом західноєвропейського Просвітництва освічені русини зрозуміли роль рідної мови в усвідомленні себе як народності. Ця основна ознака ідентичності знайшла своє практичне втілення у складанні граматики рідної мови. І таку граматику у 1770-х роках написав Арсеній Коцак, застерігаючи «дабы и нас мізерных Русинов не судили всє аки простаков». На жаль, граматика не була надрукована та і в рукопису відіграла важливу роль у зростанні національної самосвідомості русинів.

На захист рідної мови активно виступив єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Андрій Бачинський (1732-1809). Він підтримав і далі розвинув сповнене почуттям національної гордості гасло попередника – письменника-полеміста Михайла Андрелли, проголошеного ним наприкінці XVII ст.: «Не по римску глаголю сіє, ани по латині, ани по лютерську, ниже кальвинском, но языком власним, нашим». І в цьому єпископ показував власний приклад, розмовляючи мовою рідного народу. При цьому він у жодному разі не применшував роль і значення інших мов. З приводу цього він чітко заявив: «Отнюдь не возбраняю латинского или иных языков науки, токмо абы своє Рускоє… наіпервее не оставляти, но в том винаучити и утвердитися» (29, с. 148).

Важливий висновок щодо мови закарпатських русинів зробив М. Лучкай. Він ствердив, що їх мова та ж сама «яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, Волині та на Буковині». (30, с. 48). Всі ці факти О. Мазурку невідомі, ось він і фальсифікує процес національного відродження закарпатських русинів.

О. Мазурок із превеликим задоволенням підкреслює, що закарпатці у XVIII-ХІХ ст. не могли написати наукової праці з історії рідного краю, оскільки не мали належного рівня освіти, не було бібліотек, архівів з відповідною документальною базою, друкарень з поліграфічною базою. Добре, що не відмітив відсутність комп’ютерів, ксероксів та інших техзасобів. Разом з тим він не бачить тих освічених русинів, котрі боролися з наявними труднощами. Багато для їх подолання зробив єпископ Андрій Бачинський, особливо у справі наповнення фондів єпископської бібліотеки. Він опікувався забезпеченням літературою і бібліотеки Мукачівського монастиря і в 1781 р. було укладено каталог і список книг з обліком багатьох видань Києво-Печерської лаври, Ставропігійського братства у Львові, а під № 1 – «Біблія» Івана Федорова 1581 р. Закарпатські вчені, педагоги, державні службовці в Україні і Росії надсилали значну кількість книг з дарчими надписами, які і сьогодні зберігаються у науковій бібліотеці УжНУ.

Завдяки турботі єпископа було закладено основи єпархіального архіву «ради беспечнейшаго и достовернейшаго сохранения» важливих документів. Нагадаємо, що саме на їх основі у кінці XVIII ст. були написані перші праці з історії краю Д. Бабілі і І. Пастелія, а в 1799 р. видана перша друкована праця І. Базиловича. Єпископ активно домагався у властей і заснування друкарні, організував збір коштів серед заможного населення «в помощь печатання книг». Друкарня була заснована в Ужгороді в 1863 р. Сам єпископ у 1804-1805 рр. видав 5-томну «Біблію» церковно-слов’янською мовою. Таку благородну діяльність єпископа належно оцінив І. Франко, відзначивши, що він «…основал в Мукачеве духовную семинарию и собрал для нее библиотеку старопечатных и рукописных книг, состоявшую из 9.000 томов» (18, с. 123-124). На початку ХХ ст. книжковий фонд бібліотеки налічував 20000 книг.

Показовий такий факт. У серпні 1843 р. Ужгород відвідав відомий словацький культурно-освітній діяч Б. Носак-Незабудов. Крім всього іншого, він ознайомився з літературою бібліотеки єпископського секретаря Гаджеги і так описав свої враження від побаченого: «Невимовна радість проникла в моє серце, коли я тут натрапив на давніх знайомих. На одній полиці мене вітали наш Шафарик, Юнгманн, Коллар і т. д, на іншій – Вук сербський, Доситей, Обрадович та інші. Не бракувало ні польського Міцкевича, ні російського Пушкіна. Вже не кажу про німецьких класиків, на яких багата ця бібліотека. Я не сподівався побачити таку гарну бібліотеку в русинського священика, цих людей описували грубими та неосвіченими. Як і слід було чекати, я тут переконався в іншому» (31, с. 13). А після зустрічі з єпископом Василем Поповичем занотував такі його слова: «Я, - казав єпископ, - захоплююся глибокою освіченістю наших вчених мужів, що закладена в їх творах» (31, с. 14).

Безпідставним є твердження О. Мазурка про відсутність на Закарпатті літературознавства (8, с. 30). Йому доцільно б ознайомитися з працями відомого вченого О. Мишанича, зокрема, з його монографією «Література Закарпаття XVII-XVIII ст.» (1964 р.).

Справжній моральний злочин О. Мазурок здійснює і тоді, коли заперечує обґрунтування О. Духновичем необхідності возз’єднання русинів по обидва боки Карпат. Цей висновок Просвітителя О. Мазурок розглядає не як фахівець, а як гадалка, заявляючи: «Гадаю, що це вже трохи «забагато»» (8, с. 17). Не гадалкою треба виступати, а знавцем історичних фактів. Нагадаємо невігласу, що О. Духнович засвідчив: «Народ сей честный, который союзок с братьями своими в Галичине дуже желает» і «Русь угорская имеет и права исторические на жаданый союзок». Він вірив, що русини обов’язково скористаються цими правами і застерігав: «если перепоною и на дальшое время будет нам нещастный Бескид, тогда останемся в веки в прежнем состоянии, сами себя уничтожим… а если совокупимся, тогда страшный Бескид взаимным будет нам Олимпом» (32, с. 54.).

Шановний, не йдіть проти істини. Якщо Вам невідомі погляди О. Духновича і наведений нами фактичний матеріал, або не бажаєте його визнати, то зверніться до попередніх відомих дослідників. Наприклад, до К. Студинського, який у 1924 р. відзначив: «То хоч би ми не в силі були погодитися з поглядами Духновича на мову та літературу, все ж таки мусимо признати за ним великі заслуги… А своїм могутнім кличем єднання Галицької Руси із Закарпатською обезпечив Духнович собі серед нас глибоку пам'ятку, а може й безсмертність» (33, с. 66). Тож не фальсифікуйте, пане О. Мазурок, погляди Будителя і Просвітителя всього слов’янства. І не обкрадайте знання у студентів, заявляючи, що він не історик. Нагадаємо Невігласу, що О. Духнович – автор таких праць як «Истинная исторія Карпато-Россов или угорских Русинов…», «Исторія Пряшевской епархии», «О Народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских…» та інші (34).

З метою приниження національної свідомості закарпатців, О.Мазурок вип’ячує відсутність їх представників на слов’янському з’їзді у Празі 1848 р. (8, с. 17.). Шкода, що він не знає, а ще гірше якщо замовчує інший факт. Мова йде про поїздку делегації на чолі з А. Добрянським до Відня у жовтні 1849 року з вимогами під назвою «Висланства Русинов Угорских». У петиції наголошувалося, що раніше «предметом наших горячих желаний» було «соединити собственно Руськіи краи корунные». Але, оскільки Конституція від 4 березня 1849 р. на думку членів делегації, забезпечить рівноправність народів, то «отступаемо тепер от нашего намерения» до «благосклоннейшого времени».

А в той же час делегація вимагала вирішення таких питань: виділення території компактно заселеної закарпатськими русинами «яко цілость в один округ с особливим сеймом краєвим», тобто надання краю автономних прав, навчання в школах «руською» (українською) мовою, відкриття в Ужгороді «руської» академії, заснувати газету і видання її кириличним шрифтом та ін.

19 жовтня 1849 р. делегація була прийнята всіма міністрами австрійського уряду. Міністр правосуддя Г. Шмерлінг, зокрема, пообіцяв: «…всі просьби і желанія Народа Вашого которые праведны будуть, за святую обязанность собі держать буду» (35, с. 74). Закарпатську делегацію прийняв і сам імператор Франц Йосиф І. До нього німецькою мовою звернувся А. Добрянський з проханням задовільнити названі вимоги. У відповідь імператор заявив: «Мені було дуже приємно прийняти лояльні побажання угорських русинів, русинський народ був завжди вірним Австрійському дому, і тому Ви можете бути впевнені в тому, що всі Ваші справедливі побажання здійсняться…» (36, с. 143).

З надією, що вимоги будуть задоволені, делегація повернулася додому. Насправді, з усіх вимог була виконана одна – А, Добрянського відразу було призначено референтом і директором канцелярії Ужгородського жупанату. Цю історичну подію детально описала львівська газета «Зоря Галицка» від 27 жовтня 1849 р., а самі матеріали зберігаються у єпископській бібліотеці Пряшева у папці з позолоченими буквами – «Deputatio Ruthenor Hungarico? Vienna, 1849». Їх опублікував львівський історик І. Свенціцький у 1909 р. і словацький дослідник М. Русинко у 1972 р. (35, с. 66-83).

На жаль , вимоги закарпатської делегації до віденського уряду не були реалізовані. Однак, це документ великої політичної ваги, яким закарпатці засудили економічне і політичне безправ’я і офіційно визнали бажання возз’єднатися з українським народом.

О. Мазурок силкується нав’язати читачам фальшиву ідейку про «меншовартісність» праць XVIII-XIX ст., оскільки їх автори були не істориками-професіоналами, а такими собі самоучками. (16, с. 114). На безпідставність такого твердження вказав російський дослідник історії Закарпаття О. Петров ще в 1930 р. За приклад він називає відомого археолога Т. Легоцького (1830-1915), автора півтора десятка монографій та близько 300 статей, котрий « не ученый по специальности, но ученый по призванию, всю свою долгую жизнь посвятивший раскопкам в земле» (37, с. 191). А Ю. Жаткович називає істориками всіх закарпатських дослідників минулого краю. Дійсно, всі вони були вихованцями Ужгородської духовної семінарії. Але слушно зауважив у свій час професор І. Гранчак, що «вони були не тільки духовними діячами, але і світськими вченими. Вони внесли важливий вклад в розвиток різних наук, особливо педагогіку й освіту, мовознавство та історію. Праці випускників Ужгородської духовної семінарії слугували інтересам народу. Вони кликали зрозуміти хто ми є і куди належимо, кликали розвивати школу, вчитися любити рідну мову, знати історію рідного краю. Це складало основу культурно-національного відродження русинів» (37а, с. 31). Нагадаємо О. Мазурку, що свою монографію він назвав «Юрій Жаткович як історик та етнограф». Тож не дуріть ні себе, ні читачів, зокрема студентів.

Замість того, щоб навести нашу оцінку спадщини істориків і висловити своє ставлення до неї, автор опусу з хистом бухгалтера точно підрахував скільки кожному досліднику виділено нами сторінок, скільки зроблено покликів, скільки разів згадується наше прізвище і таке інше.

Вигадкою є твердження про те, що нібито оминаємо історіографічні праці М. Грушевського. Насправді про його праці, як і про праці Є. Перфецького, О. Петрова, Ю. Яворського, В. Францева, К. Грота, В. Ламанського, Л. Василевського йде мова в окремому розділі монографії «Історична наука на Закарпатті» (15, с. 16-23).

Опус О. Мазурка засвідчує вкрай негативне його ставлення до молодих науковців, яких готовий втопити в ложці води і в той же час не соромиться закликати «стати охайнішим у моральному плані, кращим» (8, с. 83). Дійсно, йому би стати на коліна перед колишніми своїми аспірантами і просити у них прощення за те, що під його «мудрим» керівництвом вони ще й сьогодні не захистили кандидатські дисертації. Йому би слід вибачитися і перед професорсько-викладацьким колективом, що він, як голова редколегії, «успішно» позбавив «Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Історія» статусу ВАКівського видання. За всі роки не організував жодну наукову конференцію, видання хоча б одного збірника статей. Його цікавлять не інтереси колективу, а свої, особисті. Це такий собі професор «сам у собі», пустоцвіт. Він заплутався навіть у власних претензіях щодо методу характеристики маловідомого загалу твору. Засуджуючи наведення кількості сторінок, назв розділів і параграфів, він так само робить ще з 2001 р. аналізуючи працю Ю. Жатковича «Замітки етнографічні, з Угорської Русі»: оригінал рукопису форматом 17 Х 20 см займає 135 сторінок дрібного почерку – приблизно 5 друкованих аркушів, весь текст Жаткович розділив на 28 однакових за обсягом параграфів, кожний параграф присвячений … (16, с. 156). Тож коли ця «метода» критикана була справедлива – у минулому, сьогодні чи ніколи?

О. Мазурку дуже недовподоби навіть поклики (10, с. 104-115) і рецензії на наші праці українських (Я. С. Калакура, В. В. Кравченко, В. Масненко, С. А. Копилов, С. В. Віднянський, В. В. Гоцуляк) та зарубіжних вчених (П.-Р. Магочій, І. Удварі, А. Пекар, М. Досталь, А. Пушкаш.) (10, с. 179-190). Аби врятувати читачів від фальсифікаційного чаду О. Мазурка, наведемо декілька уривків з листів вітчизняних і зарубіжних вчених про наші скромні здобутки:

Ф.П. Шевченко, професор, чл.-кор. АН України: «Щиро вдячний вам за вашу цікаву книгу (Історіографія Закарпаття в новітній час (1917-1985). Вітаю з творчим успіхом та бажаю нових наукових досягнень» (1988) (10, с. 144);

М. П. Ковальський, професор Національного університету «Острозька Академія»: «Автореферат Вашої докторської дисертації, якої честь для мене мати у своєму зібранні і мати тепер змогу використовувати Ваш творчий доробок і для себе і для студентів Острозької академії, Вашої нової праці про Ю.Гуцу-Венеліна, про якого, до речі, в Україні, навіть у синтетичних працях надто мало говориться…» (1996) (10, с. 147) ;

«Сучасний ужгородський історіограф Ужгородського університету Дмитро Данилюк, який вже з середини 1980-х років плідно й наполегливо досліджує розвиток історичної науки в Закарпатті, є по суті першим істориком Закарпатської історичної науки, починаючи з XVIII» (10, с. 41).

В. Г. Сарбей , професор Київського інституту історії: «…одержав Вашу чудову монографію («Історія Закарпаття в біографіях і портретах»).. шлю своє щире високоповажне поздоровлення з виходом у світ такої поважної, такої патріотичної і такої глибоко наукової праці. Знаю літературу з історії Закарпаття, а тому з усією відповідальністю заявляю, що вихід книги Д. Данилюка – це визначна історіографічна подія…» (1997). (10, с. 145).

Я. С. Калакура, професор, Київський національний університет: «Я побачив Вашу монографію («Історична наука на Закарпатті») у НБ ім. Вернадського… Ви справді провели величезну аналітичну роботу… Я неминуче скористаюсь і деяким фактичним матеріалом, адже на Закарпатті українська історіографія має давню традицію, і завдяки історикам краю закарпатці ніколи не відривалися духовно від Соборної України… Насамперед, сердечно вітаю з виходом у світ нової Вашої праці з української історіографії («Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження» (2009)… Особливої уваги заслуговує персоналістичний підхід і винятково цінні хрестоматійні матеріали, як додаток… З повагою і вдячністю) (10, с. 146, 147).

Г. К. Венедиктов, Російська АН: «Рад был получить от Вас письмо. Спасибо за внимание к моим работам о Ю. И. Венелине, ученой деятельностью которого я продолжаю интересоваться и что-то писать. Последняя работа, которую я с удовольствием Вам посылаю, - публикация «Ученое путешествие Ю. И. Венелина в Болгарию (1830-1831 гг.)». Надеюсь она будет полезна всем, кто интересуется Ю. И. Венелиным. Наверное знаете, что в 1997 г. Я издал сохранившуюся в рукописи «Грамматику нынешнего болгарского наречия». Обе эти публикации я рассматриваю как полезный вклад в венелиноведение… желаю Вам доброго здоровья и успехов дальнейших… Мне передали Вашу книгу «Історична думка на Закарпатті». Большое, сердечное Вам спасибо за книгу и за память, хотя лично мы с Вами и не знакомы… Я рад, что мне удалось оживить архивные материалы о деятельности знаменитого земляка» (10, с. 145, 146).

Наші скромні здобутки у вивченні наукової спадщини істориків Закарпаття XVІІІ – першої половини ХХ століття і збереження її для нащадків образно оцінив проф. УжНУ С. Федака: «Із задоволенням сприймаємо зізнання студентки УжНУ Ганни Тарканій в тому, що завдяки таким науковцям, як професор Д. Данилюк, Закарпаття не втратить славетних імен своєї історії» (Погляд. – 2003. – 21 червня). Від себе професор додав: «Тепер закарпатці можуть по-справжньому сприйняти слова, сказані у свій час митрополитом Іларіоном Ярославу Мудрому: «Не в худій і убогій країні живемо, а у знаній в усіх країнах світу»» (12, с. 181.).

Приємно відзначаємо той факт, що наукова громадськість схвально сприйняла нашу інформацію про розвиток історичної думки на Закарпатті у XVIII – першій половині ХХ ст. Ось слова подяки директора Наукової бібліотеки Національного університету «Острозька академія» п. А.О. Цапін: «Прийміть найщирішу вдячність за книгу «Історіограф Дмитро Данилюк: Біобібліографічний покажчик», яку Ви подарували нашій бібліотеці. За Вашого сприяння студенти та професорсько-викладацький склад Національного університету «Острозька академія» зможуть використати це джерело в науково-дослідницькій діяльності, а також почерпнути багато інформації про здобутки наукової, викладацької, методичної, громадської діяльності за період з 1964 до 2011 року.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, Божого благословення, успіхів у всіх Ваших справах та починаннях. Із вдячністю та повагою, директор Наукової бібліотеки – А.О. Цапін». Лист у нашому особистому архіві.

На особливу увагу заслуговують і рецензії словацьких вчених, зокрема О. Рудловчак, яка нашу монографію «Історична наука на Закарпатті» назвала «Біблією Карпатознавства». Нехай читач не поважає за нескромність, але заради справедливості наведемо слова вдячності відомої вченої: «Сумлінно, з широкою обізнаністю укладене Святе Письмо закарпатських русинів. Дай Бог йому щасливої путі до читачів і щирого прийняття спеціалістами. Тішить мене й те, що так багато в книзі ілюстрацій. Сучасник наш «воочію» може переконатися в тому, яка славна і багата спадщина нашого духу» (38, с. 54). Другий словацький вчений, Андрій Ковач, монографію «Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.)» назвав «довгоочікуваною, великою і корисною працею» (10, с. 20).

Названа наша монографія привернула увагу навіть італійського дослідника духовності Закарпаття Луки Кальві – професора української мови і літератури університету КАФОСКАІ, Венеція, академіка міжнародної Слов’янської Академії. Відмітивши окремі недоліки, він зробив висновок, що вони «ніяк не змінюють і не зменшують вартість книжки, яка є, водночас, прекрасним історіографічним аналізом історії цих земель, матеріалом для методологічної дискусії, і великим вступом до історії Закарпаття для українців та не українців, в тому числі також для тих, хто себе за українця не вважає» (39, с. 41)

А хто згадує творіння О. Мазурка? Ніхто! Це про щось свідчить! Хоча ні, бо, як стверджує він самий, їх читали аж – у Бердичеві! (8, с.14).

Наші дослідження наукової спадщини закарпатських вчених викликали значний інтерес у зарубіжних дослідників і виявили бажання ознайомитися з нею. Так, у 2001 році ми консультували аспіранта Флорентійського (Італія) університету Андреа де Тірро, який вивчав рукописи, зокрема, написаний М. Лучкаєм словник ефіопських мов. Велику зацікавленість до лучкаєвої «Історії карпатських русинів» виявила румунська вчена М. Ласло-Куцюк. Посол України в Румунії О. Чалий письмово звернувся до ректора Ужгородського університету проф. В. Сливки з проханням допомогти їй у вивченні джерел у праці М. Лучкая і надати копії відповідних документів. При цьому вона відзначила, що «зарадити цій справі міг би доцент історичного факультету Ужгородського університету Д. Данилюк, який є « найбільшим спеціалістом стосовно досліджень творчої спадщини М. Лучкая»». Прохання посла було задоволено (10, с. 148).

Головна риса опусу О. Мазурка – відсутність наукової дискусії навколо нашої оцінки спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст. Замість наведення відповідних аргументів автор за основу бере байки, анекдоти, притчі. І зізнається, що робить це після того як «випив п’ять столових ложок оковитої» (8, с. 148). Дійсно, у такому стані він був здатний не на наукову дискусію, а лише вказати, що не так розміщені цитати на четвертій обкладинці монографії, які сповна прокоментовані у тексті та ряд інших закидів, які не заслуговують не те, що уваги, а того паперу на якому вони написані. Тобто, вишкребтав все що зміг, щоб не проґавити «блоху». І коли вживає словосполучення «ловці бліх», то, звісно, має на увазі себе. І треба визнати, що з цим «почесним» завданням О. Мазурок справився блискуче. Зате проігнорував нашу оцінку спадщини істориків другої половини XIХ – першої половини ХХ ст. – А. Кралицького, І. Дулішковича, Є. Фенцика, В. Гаджеги, І. Кондратовича, І Панькевича, М. Лелекача, Ф. Потушняка та ін. Нічого не сказано і про визначення нами ролі товариства «Просвіта», «Общества им. А. Духновича», «Подкарпатского Общества Наук», десятка періодичних видань в дослідженні історії краю, про дискусії навколо багатьох проблем.

Опус О. Мазурка досить об’ємний, але цілком пустопорожний з точки зору аналізу наукової спадщини закарпатських істориків XVIII – першої половини ХХ ст.. Він не задав собі труда оцінити хоча б одну їх працю. Дивно, як в його голові могла зародитися ідея порівняти процес дослідження закарпатськими вченими історії краю із … вагітністю жінок? (8, с. 89). Але зізнається, що це прийшло в голову «після третього гранчака сливовиці» (8, с. 35). Ось такий «науковий» метод аналізу історії закарпатської історіографії. Соромно читати! І цей мотлох покрив всі сторінки рецензованого опусу. Одним словом – це невдала спроба позбавити читачів можливості ознайомитися з процесом розгортанням історичних досліджень у 1919-1944 рр. Це і є справжній злочин О. Мазурка перед Наукою і всіма шанувальниками історії рідного краю.

О. Мазурок роками волає, повторюючи вимогу Ю. Жатковича про необхідність написати історію Закарпаття, яка відповідала б вимогам історичної науки. Він з пафосом питає: «чому ж досі немає фундаментальної праці з історії Закарпаття, адже від І. Базиловича до початку ХХІ ст. – добрячий шмат часу?!» (8, с. 31.). Він не втомлюється критикувати «Нариси історії Закарпаття» у 3-х томах (Ужгород, 1993, 1995, 2003), ретельно перелічує розділи, наводить кількість сторінок і без всякого аналізу заявляє, що читач «винесе думку про те, що домінуючим фактором в історії Закарпаття була класова боротьба» (8, с.122). І це в той час, коли у кожному томі культура, освіта, наука розглядаються в декількох розділах.

Пане О. Мазурок! Хто і що заважає вам організувати авторський колектив, скласти план-проспект і написати історію Закарпаття на найвищому науковому рівні. Так як зробили у свій час доброї пам’яті професори І. Гранчак і М. Болдижар? Звичайно, для цього потрібні глибокі знання і організаторські здібності, яких у вас катма.

Закарпатські вчені зробили стільки, скільки змогли у свій час. О. Мазурку слід би не показувати свою майстерність у нав’язуванні ярликів (войовниче і безпросвітне невігластво, крутійство, кон’юктурщина), а самому взятися за роботу і показати результат, бо справедливо зауважували латиняни: «Facile dictu, difficile factu» («Легко говорити, важко зробити»). А критикувати, за словами О. Духновича, «каждый дурак может. Но не каждый знает». О. Мазурку доцільно заглянути і в спадщину М. Лучкая у якій побачить такий приклад наукової етики: «Критик найліпше зробить, якщо мовчки виконає щось краще». Вчитись треба наукової етики у закарпатських культурно-освітніх діячів і вчених!

О. Мазурок намагається вдарити і в патріотичну струну – повчає любити Батьківщину, наголошуючи на тому, що «… нас нестерпно тягне додому, оскільки це – наша пуповина, яка пов’язує нас із минулим» (8, с. 56). Не йому це робити, бо цьому мене вчили всі мої попередні покоління. Якщо для нього Батьківщина там, де добре, то для мене, корінного закарпатця, добре там, де Батьківщина. Ось у цьому і різниця між нами!. І коли переказує деякі віхи у нашій біографії, то краще б розказав про свою, зокрема як опинився не на Батьківщині, а влаштувався вчителем у школі вечірньої форми навчання в одному із сіл Тячівщини. Йому слід би пам’ятати такі повчальні слова О. Духновича: «кто отечество свое не почитает, той сирота есть, без отца, без матери».

О. Мазурок – неперевершений майстер замовчування фактів, які переконливо свідчать про певні досягнення закарпатської історіографії XVIII – першої половини ХХ ст. і охарактеризовані у наших дослідженнях. Його стиль викладу матеріалу грубий, претензії необґрунтовані, лексика далека від морально-етичних норм і не властива педагогу вищої школи. Про таких член-кореспондент Угорської Академії наук В. Довгович ще у 1824 р. сказав так: «Подиву немає меж, коли Письменник висловить іноді таке (як би то сказати м’якше?) безглузде твердження, що не лише суперечить дійсності й тверезому глузду, але й ображає націю» (40, с. 9). О. Мазурок зізнається, що його оповідь ненаукова, а ми додамо, що наповнена фальсифікаціями, образами, зневагою до всіх і вся. Для змалювання власного морального обличчя він не гидує використати навіть – потвору (8, С. 23) і запевняє, що його «навіки вічні осідлав злий дух графоманства і фальсифікаторства. На віки вічні!». Це – правда. Оповідь О. Мазурка – жменя бруду, кинутого нечистою рукою у світлий ювілей – 70-ліття істфаку УжНУ і у всю скарбницю духовності закарпатців

Це – дійсно злочин проти Науки і її творців, нинішнього і прийдешніх поколінь краян. Залишати його поза увагою неможливо, бо ж заповідав нам богослов, вчений-славіст М. Лучкай – «… одну тільки моральність треба цінувати, аморальність же – зневажати і викорінювати, якими тільки можна, найбільш діючими засобами» (41, с. 103).

Одним із таких засобів є об’єктивне вивчення наукової спадщини істориків Закарпаття XVIII – першої половини ХХ століття. З приводу цього відомий її знавець Ю. Жаткович справедливо писав: «многі так судять,ож рускій народ ... до часов Маріи Терезіи и даже до народопросвітительного закона рока 1868-го, во совершенном невіжестві, то есть без всякои науки жив. Но сякий суд фальшивый є» (16, с. 169). Це - відповідь вченого недоброзичливцям минулих років.

Дана рецензія – відповідь О. Мазурку, сучасному фальсифікатору історії освіти й науки Закарпаття. Про це йдеться і в попередніх наших статтях (42). При цьому, на відміну від пана О. Мазурка, дотримуємося мудрої поради древніх: «Hominen non odi, sed eius vitia» («Я зневажаю не людину, а її вади»).

А комплекс питань від найдавніших часів до сьогодення розглядаємо у посібнику «Історія Закарпаття» (43), який позитивно оцінений на всеукраїнському рівні. (44, с. 171-174).

Література

Дмитро Данилюк,
доктор історичних наук,
заслужений професор УжНУ

Даю вам факти, а ви робіть з ними, що хочете...

VIP — Sat, 21 May 2016 13:13:01 GMT

Марк Твен (1835–1910) сказав: «Дайте мені факти, а потім робіть з ними, що хочете». Отож я даю вам факти, а ви робіть з ними, що хочете. І додам: краще раз побачити, ніж сто разів почути

Олег Мазурок

Див. також: До Дня Геродота – «Чому мовчать сурми Кліо?» О. Мазурка

Війна моєї мами

VIP — Mon, 09 May 2016 15:14:49 GMT

Такою була й моя мама, Тарасюк (тоді — Ажнюк) Марія Хомівна, 1933 року народження, жителька Рівненщини. За лічені місяці до того, як відійти у вічність, на моє прохання ненька розповіла про буремні сорокові. Розповіла стільки, скільки могла згадати, що найбільше запам’яталося, дещо хвилюючись, але не «гримуючи» жодного факту. Спогади матері, яка нещодавно пішла з життя, допомогли мені більше зрозуміти той складний воєнний час, і сьогодні хай вони слугують їй даниною світлої пам’яті, як і загиблим у ті роки матусиним братам.

«Я тоді була ще мала, але що пам’ятаю, розповім… Про війну почули по радіо в червні, що раптово німці напали й побили прикордонників. На бік фашистів перейшли якісь «руські», немісцеві, котрих називали «шуцманами» та «власівцями». Стали забирати на фронт. Хтось пішов і в лави бандерівців, щоб захищатися від гітлерівців. Воювати в лавах Червоної армії довелося братові Степану, котрого призвали до війська ще перед нападом Німеччини. Загинув на початку війни. Начебто від снаряду, який розірвався в окопі. Федора, моя мати, останній лист від сина отримала в червні 1941-го.

1957 року давала запит у Гощанський райвійськкомат, звідки й узяли служити брата. Там дали довідку: Пилипчик Степан Ничипорович, 1918 р. н., був призваний у березні 1941-го. з іншим однослуживцем із нашого села Рясники Усиком Михайлом Григоровичем, 1919 р. н. Разом потрапили в місто Орел, у 540-й стрілецький полк, де знаходилися до початку війни, а в червні з іншими бійцями відбували на фронт партіями. Євчука Саву Дмитровича, 1918 року народження, призвали з моїм братом. Служили в одному батальйоні, а коли розпочалося вторгнення фашистської Німеччини, відправили воювати під Мінськ, десь на схід до 100 км. Євчук згадує, що був бій, після чого Степана не бачив, бо вже потрапив до іншого батальйону. Опинився в полоні, але там брата не бачив. Уважає: той загинув. А моїй мамі Федорі видали довідку: у списку військових, із якими немає зв’язку від початку війни, значиться й рядовий стрілець, безпартійний Пилипчик. Виписка з райвійськкомату повідомляє, що він, «за даними свідків, загинув у кінці червня 1941 року». Про це, зокрема, поінформував Павлюк Ігор із Рясник, котрий цікавиться війною.

Війна моєї мами

Тим часом вторглися німці. Як їхали в село, то люди ховалися, тікали, хто куди. У нас один чоловік у квасолі заліг. Гітлерівці реготали, чому так? А той: «Не знаю, хто їде». Через окупантів позакривали млини. Настав голод. Сестрин чоловік Мусій шив чоботи й нам допомагав, узував, як треба, із підошвою, хоч люди в основному ходили в «дерев’янках». А ще вимінював взуття в Рівному на дріжджі, мило, то й нам привозив, тому не мали вошей і так не бідували.

Якось два полонені втекли, зупинилися в нас — Яша й Ваня з Харкова. Вони на жорнах мололи жито, пшеницю. Мати пекла хліб, пироги й годувала тих червоноармійців. Вони перезимували, а далі батько каже: «Пробирайтеся до своїх, бо тут німці й бандерівці».

Приблизно в березні 1942 року ще один мій брат, Федь, 1920 р. н., поїхав у Малятинський ліс за матеріалом із Балабатом Василем Михайловичем, який знаходився в приймах у Рясниках, але родом із Малятина. Хлопців зловили бандерівці. Коней та Балабата відпустили, а брата затримали. Через три доби пішов із ними до лісу в Березнівський район. У лавах бандерівців увесь час воював із німцями. 5 грудня з’явився вдома: заріс, худий, із вошами. Тоді ж у селі окупанти влаштували облаву. На дверях кожного помешкання висіли записки, скільки проживає душ. Дані надавали староста й сільрада. Федь лежав на печі. Мати Федора меншому сину Стаху, 1931 року народження, налила молока, поклала пирогів і випровадила в сусіднє село Бабин до сестри, щоб у хаті знаходилися тільки чотири особи, як і було прописано. Братик, крадучись із києм, вибрався до родичів. А німці пішли хатами й не помітили, хоч нікого не випускали із села. І ось два німці-здоровані й перекладач з’явилися на порозі. Зайшли. Перевіряють, хто є. Батько Хома каже, що нас лише четверо. Окупанти запитали, хто спить на печі. Мати відповіла: «Син ходить на цукровий завод до Бабина, по 2 повні мішки бере на плечі, тому стомився й відпочиває. Німці задоволено: «Ґут, матка, ґут». Подивилися хату й пішли. А в нас аж душа в п’яти втекла, поки гітлерівці не вибралися…

Наступного року, саме на Петра, у селі освячували «фігуру». Брат Федь спостерігав за метрів 100—150 у садку в окулярах. Побув день і знову поїхав. Коли прийшла радянська влада, здається, навесні 1944 р., він із хлопцями їхав кіньми. Під Межирічами його з товаришем смертельно поранили «совєти». Похований, де село Городище Рівненської області. Федь мав гарний голос, співав українські пісні. Боровся за вільну Україну. Ріс напівсиротою, а потім його виховував вітчим, бо батько помер на третій день народження сина: від відьмарів отримав «даннє» (чаклування з метою власного виживання) і відійшов у вічність.

Коли з’явилися німці, спочатку нікого не чіпали, а згодом і палили села, убивали. Пригадую, стояла на хуторі хата. Звідти вискочив бандерівець, і помешкання спалили разом із людьми. Хто тікав, того розстрілювали. Як прийшли «совєти», то теж ловили бандерівців. У Бабині був командир «стріпків» Данилюк. Мій хресний у Рясниках їхав із дочкою, сином та дідом родича до своєї криниці прати. «Стріпки» свистали, щоб ті стали, але підвода рухалася далі, бо на ній боялися за бандерівців, котрі зупинилися в хресного й розбирали зарізану свиню. Озброєні вистрілили, і хресний помер. Родичі наробили крику. Данилюку стало незручно, але вдіяти нічого не міг. А «стріпки» часто ходили по людях, лякали їх, щось забирали поїсти. Із Шубкова власівці наїжджали на села, грабували. Німці так не брали, бо мали що їсти. І вино, і коньяк, і цукерки. Траплялися й такі, що показували фото свого будинку й не хотіли воювати. Давали нам солодощі, каву. Приїдуть — поїдуть.

Як фронт наближався, почали частіше стріляти. Батько викопав схрона, ми ховалися в ньому від снарядів, але останні в селі не рвалися. На лузі літав літак, не знаю чий, скинув дві бомби, однак худоби не побив. Відходячи, окупанти забирали корів, свиней, але небагато. Більше в сусідніх селах. І власівці з ними. Потім прийшли НКВСівці. Кондратєнко був, офіцер. Шукали бандерівців, котрі вночі вели бій із «совєтами» чи «стріпками» в ліску між селами Дорогобуж і Рясники. Тоді вбили одного борця за вільну Україну. Побратими його принесли й поклали недалеко від нашої хати, за кількасот метрів на кладовищі, а потім у селі Кондратєнко із загоном влаштував облаву, бо за гарячими слідами знайшли того вояка. Прийшли до нас. Батько каже, що нічого не чув і не бачив, хоч, можливо, і пес Лиска «брехав». НКВСівці обійшли довкола, обшукали, нічого не знайшли. А бандерівці лишили простиню чи щось інше. Батько сховав під корову в гній, бо випадково побачив той клунок. Переслідувачі теж помітили свіжий слід, але подумали: хтось із бандерівців оправлявся, вони поспішали, а тому до хати не навідувалися. Зате солдатів, котрі їх шукали, до десятка зайшло. Я мала книжки в сумці. Один питає, як учуся. Кажу: «На «відмінно». Червоноармієць погортав книжки, видивлявся, чи не мала ворожих листів, записок. Але їх не було.

На хуторі ще осів Степовий. Бандерівці схрона зробили. За зраду карали дуже сильно, убили фінагента, котрий жорстоко ставився до людей. Водночас, не розібравшись, двоюрідного брата Усика теж «прибрали»: думали, що зрадник...

Згодом за «наводкою» з Гощі й Корця прийшли працівники НКВС чи вже МВС або КДБ (не пам’ятаю). Трьох бандерівців убили, а інші самі застрелилися. Однак коли настав мирний час, один чоловік у Здолбунові впізнав ватажка Степового. Як той вижив, невідомо. Можливо, був пов’язаний із «совєтами». Не знаю...

Бандерівці після війни поступово зникли. Хто подався в Рівне, хто за кордон. Вони нікого не чіпали, тільки якщо хто до «совєтів» мав стосунок. Зокрема, родину сестри батька побили за те, що ті начебто заявили на бандерівців і чоловік сестри працював головою сільради. Але кажуть, насправді під маркою борців за свободу України орудували бандити, бо ходили дуже вгодовані. Я ж бачила, яким був брат-бандерівець».

Після закінчення війни настав голод, але не в нас. Із Київщини приїжджали й вимінювали різний товар на харчі. У нас зупинялися, по 5–7 душ ночувало. Одна жінка за розташуванням планет уміла гадати. Казала, у батька друга дружина й щастя він не має. Якби тримав бджіл, то розвелися б. Мовила матері, що й ненька нещаслива, а мій брат Стах недовговічний (він потім загинув у машині: грівся, заснув і отруївся газом). Мені ж сказала: співуча, вийдеш заміж.

Після війни думали, що жити стане добре. Але все забирали в колгосп. Було важко, однак люди старалися працювати, хотіли покращити своє буття».

…Зробивши цей запис, я запитав у мами, який вона головний висновок зробила з тих воєнних часів. Дещо подумавши, ненька відповіла: «Війна — велике лихо й зло. Хай завжди українці живуть у мирі, якого не вистачає й сьогодні, коли на сході країни тривають бойові дії».

Публікуючи ці спогади без ретуші, тільки в незначному літературному опрацюванні, напередодні Дня матері й Дня перемоги, теж мрію, аби ми всі прокидалися — і над головою сяяло мирне сонце…

Володимир ТАРАСЮК,
гол. ред. газети «Погляд»

Моя спроба №5, або Як я потрапила на 5 канал

Шумицька — Tue, 22 Mar 2016 04:53:33 GMT

4-й рік навчання – бакалаврат на фінішній прямій. Здавалося б, пора студентства удалася! За плечима багато лекцій і семінарів, оцінок за курсові, фотографій з однокурсниками. Проте у якийсь момент усвідомлюєш, що в душі вражень якось замало. Хочеться якомога більше ППВ – побачити, пізнати, відвідати. З іншого боку, 3–4 пари щодень, -50 % у потязі зі студентським та кіно за півціни щосереди – привілеї тільки для студіків. Іншого шансу не буде, бо, на жаль, не молодіємо!

Отже, подумки повертаюся до моменту, коли вибирала буряк на базарчику – уже ввечері хотіла приготувати борщ. У цю ж мить дістала сповіщення про те, що пройшла в другий тур вищезгаданого проекту. Що ж… Вирішила купити пельмені, а ввечері написати есе про віру в себе.

А 2-й раунд проекту диктував свої правила. Нам дійсно дали завдання написати есе, але не про шелест осіннього листя на Закарпатті. На мене чекали асоціації про союз і радянські карбованці. Роздуми про «Декомунізацію як інновацію» були дещо новими для мого Word-у, що звик до метафор про почуття і щире кохання. 100% не було б уродин у цього есе, якби виробник придбаних мною пельменів був родом не з Росії. Мене це страшенно вщипнуло за патріотизм, тож я висповідала весь біль на папері. Уже за два дні дізналася, що у Києві на мене чекатиме стажування у ЗМІ. Саме так: я стала однією з 15 учасниць, які вже в березні поїдуть до столиці.

…То був вівторок – 1-е березня. Львів, Ужгород, Харків, Суми, Херсон і Дніпропетровськ зустрілися в самому серці України. Ми, ХАБівці з різних куточків нашої країни, привезли до Києва не тільки весну, а й чималенькі амбіції: кожен учасник мав домовитися з редактором того ЗМІ, де мав бажання пройти стажування. Нас зустрів Тарас Петрів, президент Фундації «Суспільність», і разом з координаторами Ясміною та Оленою відтворив під час зустрічі міні-стрічку «Поттер у Хогвартсі». Капелюха, правда, у нас не було, проте саме наші мотиваційні листи стали лакмусовим папером майбутньої практики в медіа.

«ICTV», «Новий канал», «Радіо Свобода» та «Українська правда» – все це стало реальністю тут і зараз. На мене чекала величезна п’ятірка у ліфті, який рухався до 11-го поверху. Саме так: моїм «Гріффіндором» став 5 інформаційний канал.

Перший робочий почався не з кави чи шведського сніданку в готелі «Україна», де нас прилаштувала Фундація на 2 тижні. Я прокинулася о п’ятій, аби вже о шостій сказати водію «Київського ранку» з добротою закарпатського акценту. Працювала разом з гостевим редактором у ранковому ефірі, який розпочинався о сьомій.

Мене познайомили з Ігорем Чічканем та Євгенієм Самохваловим – випусковими редакторами, які взяли мене під своє журналістське крило. Ми шукали гостей і домовлялися з ними про ефір, обрізали відео для БЗ і монтували його в «EDIUSі». Уже першого дня я дізналася, що телеведучих (чоловіків) гримують нарівні з дівчатами. А якщо серйозно, то саме Сергій Барбу, ведучий ранкового ефіру, одним з перших розповів про принципи роботи на 5-му.

Разом з редакторами ми знаходилися біля тих незліченних екранів ТВ позаду студії, яку звикли бачити по телевізору. Складні операції з кольоровими кнопками, план із підготовленими заздалегідь БЗ СХ, прямими включеннями чи скап-зв’язком – все це колосальна робота команди, яка залишається за кадром.

Наступного дня я потрапила у ньюзрум, що нагадував редакцію якоїсь газети в американських кіно про журналістів. Там я потрапила під керівництво Наталі Новосядлої, аби проникнути у караван київських медійників. Зважаючи на специфіку каналу, щогодини Віталій Гайдукевич (саме він!), Катерина Кельбус чи Яніна Соколова заходили до червоної студії, аби виконати свій професійний обов’язок у прямому ефірі.

Звісно, у всіх були свої завдання та пріоритети і не завжди стажери були доречними, особливо коли робота кипить за 6 хвилин до ефіру. У той момент я чітко зрозуміла, що так я можу залишитися вільним спостерігачем до кінця практики. Тому вже наступного дня я почала наполегливо проситися на зйомку.

8-го березня почалося дійсно з квітів, проте їх героїні нашого сюжету заповідали клумбам, а собі просили більше прав. Ми з журналісткою Ксенією Дворніковою та Іваном Вірченко пройшли колоною разом з відважними, суперсамостійними та екстранеординарними феміністками. У команди було завдання зробити пряме включення, тому я навіть не сподівалася на стенд-ап.

Більше того: акція протесту мала явно нестатичний характер, а я на свою біду ще й підбори вдягла. Саме тоді чітко зрозуміла, що для журналіста насамперед важливі дві речі: комфорт та зручність. бо часто-густо на зйомках треба згадати про уроки кросу на фізкультурі. Мені пощастило поспостерігати за процесом підготовки до прямого включення. Перше що впало до ока, то це тандемна робота оператора та журналіста.

Тоді я змінила свою думку про кореспондентів, яких засуджувала по той бік екрану, якщо вони підглядали в блокнот. Адже подія відбувається тут і зараз, отже, в оператора є кілька хвилин, аби сказати журналісту, що той уже в ефірі, а кореспондент вже імпровузіє, намагаючись зібрати в логічний ланцюжок факти, аби уникнути порожніх емоцій.

За той час я нашкрябала стенд-ап і чекала дозволу записати. Узявши до рук атрибут 5-го, з упевненістю співаків, які приходять до Кондратюка на караоке, проговорила побачене. Згодом ми приїхали в студію, і мені люб’язно скинули кадри. Я «заникала» вчорашні енергію та сили і використала їх на монтаж. Написання тексту, начитка, монтаж тривали майже 4 години. Тривали б довше, якби звукорежисери не допомагали порадами. Протягом цього часу мені не хотілося чаю чи булочок, непрочитаних смс у «Вконтакті» чи нових світлин в «Інстаграмі». Я робила на результат. Щось вийшло

Тоді й згадалися лекції моїх викладачів: «Думайте кадрами – тоді отримаєте вартий уваги сюжет!». Далі пішло як по маслу. Їздила на зйомки, знайомилася з новими журналістами, цікавими інтерв’юйованими, вносила в свою телефонну книгу все більше потрібних для фаху контактів.

Окрім каналу, організатори «Суспільності» весь час влаштовували цікаві зустрічі та відкриті лекції з Наталією Гуменюк, Володимиром Єрмоленком, Володимиром Мжельським та Наталією Лігачовою. А ще я познайомилася з авторкою моїх джерел у списку літератури до курсової роботи: саме Діана Дуцик розповіла нам про межу патріотизму та професії в журналістиці під час гібридної війни. Вона ж виконавчий директор ГО «Телекритика», до якої я невдовзі завітала, збагатившись досвідом журналістів, які працюють там.

Інколи з каналу вдавалося приїхати скоріше і ми з друзями гуляли містом, слухали вуличних музикантів в метро, тішилися пенсіонерами, які вальсували у переходах під супровід шевченківських віршів. Київ для будь-кого, хто приїхав його підкоряти, нагадував маленький ключик до можливостей.

Часто зустрічала на Майдані колег, які проходили стажування на «Радіо Свобода». У центрі міста вони частенько робили опитування – часом я просилася їм допомогти: розпитувала киян про Савченко, Сєнцова та інших полонених. Вразило найбільше, що поодинокі люди втомилися навіть слухати про це, адже бачать в житті лише роботу і дім, де чекають голодні діти чи внуки. Найбільш боляче було дивилася в очі загиблим, портрети яких супроводжують тебе Інститутською.

Я не знаю, коли війна закінчиться, не знаю, скільки ще мирних людей загине, проте впевнена, що Крим ми повернемо і як журналісти, які вірять у свій професійний обов’язок, казатимемо людям правду.

Спасибі тим чудовим людям, яких я зустріла на 5-му. Дякую своїм колегам-стажерам, з якими провели ці чудові 2 тижні: обідали в «Пузатій хаті», грали у «Мафію» вечорами в готелі. Тим, хто розповів про своє місто більше, ніж говорить географічна карта України.

Велика вдячність організаторам, адже такі проекти не тільки розвивають, даруючи безцінні навички їх учасникам, а й об’єднують жителів України. І, звісно, хочу сказати дякую своїм викладачам з університету, адже саме вони вчать мене журналістики з першого курсу.

Отож вірте у свої сили й обов’язково беріть участь у всіх можливих проектах. Бо хто не стоїть на місці, той енергійний протон. А українській журналістиці потрібні батарейки!

«Тримай злодюгу!» – першим кричить сам злодій,

VIP — Mon, 04 Jan 2016 14:23:57 GMT

Що ж так обурило президію та голову згаданого товариства, що просить міністра освіти, ректора, голів облради та ОДА, прокуратуру, МВС, СБУ вивчити зміст інтерв’ю декана філфаку Галини Шумицької на предмет "розпалювання міжнаціональної ворожнечі та загрози державній безпеці, політизації вищої освіти"? А ще – знайти у висловлюваннях пані Галини антидержавницьку позицію і потвердити його власний присуд: їй "не місце в системі освіти"?

Аби було зрозуміло, про що йдеться, кину сюди відповіді на два питання з цього інтерв’ю, яке повністю можна прочитати, наприклад, отут :

На факультеті й досі працюють дві російські кафедри. Вважаєте, в нинішніх реаліях це логічно?

– Це дражливе й непросте питання. З одного боку, дві кафедри – це люди, фахівці високого класу, які багато років працюють в університеті, готуючи кваліфікованих спеціалістів. З іншого, контингент студентів, про який ішлося вище, на ці спеціальності щороку менший. Вихід, звичайно, є. Маємо думати про відкриття нових, які би приваблювали потенційного абітурієнта до нашого вишу, факультету. Так, до прикладу, під час цієї вступної кампанії не раз перепитували про полоністику (польська мова й література). Думаю, що й балканські мови мали би попит. Є над чим думати – було би бажання.

А як щодо іншого аспекту – політичного?

– Тут, вважаю, має бути вольове рішення керівництва університету, дзеркально – і держави. Доки будемо бавитися з недолугими двомовними форматами, у тому числі й на всеукраїнських телеканалах, граючись у псевдотолерантність, доти перебуватимемо в тій ситуації, яку маємо. Російська мова в Україні є іноземною. Наголошую на цьому! Відповідно й ставлення до неї має бути таке ж. І вивчатися вона має як іноземна! Ця мова має де розвиватися. Тут би про своє, українське (!), подбати, поки хтось не подбав про нас на всю «широту» своєї натури. А для цього Україну треба любити до глибини своєї кишені, а ще усвідомлювати, що українська мова – це наш мир, наш спокій і наша безпека. З цим наразі складно, але не безперспективно.

Крамола, правда ж? Однозначно! У часи, що, Богу дякувати, канули в лету, мандрувати б Вам, Галино Василівно, ну як мінімум у "сонячний Магадан". Ви посміли сказати, що російська мова в Україні – іноземна! І ставитися до неї треба так, як до будь-якої іноземної! Та як же ж так? Як можна поставити в ОДИН РЯД російську мову зі, скажімо, словацькою, чеською, польською, угорською чи румунською? Та хіба ці мови варті того, аби позбавити привілейованого становища "велікій і моґучій" (тобто ставитися як до інших)?! Одним махом – і геть усі здобутки, що століттями виборювала імперська машина? Ой людоньки, що ж це коїться? Це ж порушення усіх хартій, декларацій, декретів, законів не лиш українських і міжнародних – це ж закони мірозданія рухнут! Нє іначє конєц свєта! Чи міра? Мабуть, таки міра. Отого, що русскій. Котрий століттями ніс хіба що лишенько на наше безголів’ячко, а нині маємо нагоду спостерігати його абсолютно неприкрашений лик (чи то оскал) на сході України.

Зрозуміло, що звернення – звичайнісінький пропагандистський вкид, аби вкотре збурити свідомість тих, хто надто не перейматиметься з’ясуванням цілісної картини дійсності, не вглиблюватиметься в суть речей. Вкид, котрий не витримує жодної критики, бо є суцільним пересмикуванням і словесною еквілібристикою. У кожному месиджі. У тому числі ключовому, примаскованому, – НЕ ЧІПАЙТЕ РОСІЙСЬКІ КАФЕДРИ В УжНУ!

Про нонсенс існування аж двох їх, коли попиту на спеціалістів, яких випускають, просто нема (останній набір на денну форму російського відділення – 4 студенти) писав, зокрема, Олександр Гаврош. Потребу змін усвідомлюють і самі працівники згаданих кафедр, представники яких на останньому засіданні вченої ради філфаку підтримали ідею створення на базі цих підрозділів кафедри слов’янської філології та світової літератури (можливо, назву відновив з пам’яті неточно). Хоч, може, й заціпивши зуби. Але ж ідеться про виживання в нових реаліях нової України. Яка вкотре намагається скинути імперське ярмо. Ментальне насамперед.

А вам, Галино Василівно, дякую. За позицію.

P. S. «Ігноруйте те все сміття!!!» – порада одного з коментаторів цього тексту у моєму профілі на Фейсбуку. Воно ніби й так. І перша думка справді була – не чіпати. Але ж якщо не чіпати сміття, то в смітті доведеться жити. Пройти повз нього? Тоді воно лишиться для когось іншого. Думаю, місце сміттю – в смітнику. І не треба лінуватися туди його спроваджувати.