Скільки людей, стільки й поглядів, а отже, й асоціацій. Ми дивимося на світ по-різному, інтерпретуємо його відповідно до своїх уподобань, інтересів, переконань… Щодня кілька разів дивимося у дзеркало і щоразу бачимо себе інакше: одного дня нам здається, що ми гарніші, іншого – що з нашим обличчям щось не так. Хоч усе там однакове – сприйняття  різне. Відображенням є те, що ми хочемо бачити, те, що закладено у нашій підсвідомості. І це нормально.

«Світло, що не згасне»

Життя таке швидкоплинне. Зовсім недавно, пам’ятаю, стояла біля нашої облдержадміністрації і разом з іншими, такими ж, як сама, відстоювала наше майбутнє. Тоді здавалося, що маємо величезний шанс змінити ВСЕ. Напевно, й кожен думав: тепер або ніколи. Виявилося, що й не тепер, і не трохи пізніше… Нічого кардинально не змінилося, окрім того, що померли люди з надією і вогником в очах. Люди, котрі були цвітом нації: поети, науковці, юристи, журналісти, лікарі, вчителі, студенти… Кожен з них заслуговував на краще життя, а дістав кулю. Добре пам’ятаю, як хотіла поїхати туди, в Київ, проте сім’я була категорично проти. Мовляв, маленька, худенька, чим ти там допоможеш? Щодня дивилася новини на різних каналах, аби зіставити факти. Назавжди закарбується в пам’яті картина, як по Майдану несли тіла загиблих героїв під щемне «Тече кача по тисині…» Навряд чи тоді можна було стримати сльози. Скільки героїв забрала від нас ця боротьба… Не скінчилася й досі…

«Каїн і Авель»

«Майданівці» розпочали цю війну, саме вони у всьому винні… Нерідко почуєш такі думки і серед звичайних громадян, і поміж політиків. Що ж, найлегше звинувачувати сусіда в тому, що не вберіг твого городу, овочі на якому поїли хробаки. Тільки не себе. Ясно, не Майдан винен у тому, що кращі чоловіки країни гинуть за чиїсь інтереси. Ми стали шахівницею, на якій змагаються за перемогу королі й королеви. Тут річ в усвідомленості того, за що воюємо, від кого захищаємося. Часто ворогом є не той, хто найбільш очевидний для цієї ролі. Ворог ховається поміж друзів.

«А вам – копійки!»

Боже, як важко жити в цій країні (здається, кожен день у мене починається з цієї думки!). Люди не живуть, а виживають, та і я з ними. Намагаємося працювати, «крутитися», але щось не в усіх виходить. Все, що ми чуємо з «ящика», – це кредити, кредити, кредити… Так часто чуємо ці слова останні кілька років від наших політиканів, що вже й не помічаємо, як укотре взяли позику чи то від МВФ, чи від якоїсь супердержави. Але грошей для НАС чомусь завжди не вистачає – дістаємо копійки. У Європі українці отримують, за теперішнім курсом, найменшу зарплату. Зате кишені можновладців худнути й не думають.

«ББС»

Люди завжди полюбляли розважатися, вибираючи тільки вид забави. У сучасному суспільстві чутки є якраз одним із найпоширеніших видів розваг і не здають своїх позицій, залишаючись найпотужнішим інструментом впливу на людей як усередині соціальних груп, так і між ними. Брак інформації з певної теми, значущої для кожної конкретної групи, є основною необхідною умовою виникнення чутки. Якщо відомостей не вистачає, то відчуття невизначеності викликає дискомфорт. Людина прагне до заповнення прогалин. Найбільш природний і легкий вихід – звернутися до довколишніх, що переживають ту саму ситуацію. І будь-яку нову інформацію з теми людина миттєво вбудовує у свою картину світу і передає її разом з власними інтерпретаціями далі. Прикро, що ми не тільки стаємо жертвами чуток, а нерідко їх ініціаторами.

«Не я»

Майже завжди у стосунках з чоловіками дівчата намагаються представити себе гордими, незалежними, самостійними. Хочеться довести, що й без хлопців ми також чудово обійдемося (зізнаюся, що без чоловічого плеча досить складно). Справжня жінка не дозволяє майже ніколи показати себе слабкою, хоча й розуміє, що їй потрібна допомога.

«НЕвічність»

Одна з улюблених письменниць сучасності (впевнена, що не тільки моя!) Ліна Костенко пише:
«Я наступлю на спогад як на міну..
І похитнусь. І все таки іду».
Спогади нас ранять, змушують жити минулим і забувати про сьогодення. Але так важко відпускати близьких, розуміти, що їх ніколи не буде поруч... Життя – складна штука. Сьогодні ми зустрічаємо нових людей, зовсім непримітних для нас, а завтра вони стають частиною нашої душі. Минає якийсь час, і ми стаємо рідними одне одному, невдачі стають спільними для нас, так само, як і радощі... І здається, ось воно – щастя. Та пронеслося щось схоже на сварку, потім знову, знову, знову... Тоді страшне слово — р о з і й ш л и с ь. І ти залишаєшся наодинці зі своїми мріями про спільне майбутнє, яке так і не настане.

«Ніколи не здавайся!»

Щодня ми стикаємося з купою різних проблем: одні вирішуємо, інші відкладаємо на потім. Але всі наші камені спотикання залишаються у нашій підсвідомості, і ми збираємо їх у такий собі мішечок, носячи його за плечима щодня. І чим більше проблем нам підкидає доля, тим більшає той мішечок.

«Пам’ятаю…»

Кажуть, аби щось не забути, варто це зазнімкувати. Але не завжди маємо з собою фотоапарат. З часом згадуємо певні моменти свого життя, реконструюємо деталі, будуємо мимоволі новий образ, замінюючи й доповнюючи забуті нюанси новими або й прикрашаючи спогад. Ми інтерпретуємо певні ситуації з часом так, як би нам хотілося їх бачити. Те саме й щодо людей, яких більше ніколи не побачимо. Людей, які йдуть з нашого життя, зможемо побачити тільки на фото. З часом і їхній образ поволі стиратиметься з нашої пам’яті. Моєї бабусі не стало кілька місяців тому. Біль втрати і жалю важко передати як словами, так і фото.

P. S. Не люблю писати блогів. У блозі потрібно бути з читачем щирим, відкритим, тут не сховаєшся за фактами, цифрами, іменами, цитатами. Все, що залишається, – ти і ще хтось по той бік екрану. Фото різні за змістом та ідеєю, бо й думки теж різні. Так минає, напевно, кожен день усіх людей, ми думаємо одночасно над десятками справ, які зробили чи маємо зробити. Такі й мої дні.