Такою була й моя мама, Тарасюк (тоді — Ажнюк) Марія Хомівна, 1933 року народження, жителька Рівненщини. За лічені місяці до того, як відійти у вічність, на моє прохання ненька розповіла про буремні сорокові. Розповіла стільки, скільки могла згадати, що найбільше запам’яталося, дещо хвилюючись, але не «гримуючи» жодного факту. Спогади матері, яка нещодавно пішла з життя, допомогли мені більше зрозуміти той складний воєнний час, і сьогодні хай вони слугують їй даниною світлої пам’яті, як і загиблим у ті роки матусиним братам.

«Я тоді була ще мала, але що пам’ятаю, розповім… Про війну почули по радіо в червні, що раптово німці напали й побили прикордонників. На бік фашистів перейшли якісь «руські», немісцеві, котрих називали «шуцманами» та «власівцями». Стали забирати на фронт. Хтось пішов і в лави бандерівців, щоб захищатися від гітлерівців. Воювати в лавах Червоної армії довелося братові Степану, котрого призвали до війська ще перед нападом Німеччини. Загинув на початку війни. Начебто від снаряду, який розірвався в окопі. Федора, моя мати, останній лист від сина отримала в червні 1941-го.

1957 року давала запит у Гощанський райвійськкомат, звідки й узяли служити брата. Там дали довідку: Пилипчик Степан Ничипорович, 1918 р. н., був призваний у березні 1941-го. з іншим однослуживцем із нашого села Рясники Усиком Михайлом Григоровичем, 1919 р. н. Разом потрапили в місто Орел, у 540-й стрілецький полк, де знаходилися до початку війни, а в червні з іншими бійцями відбували на фронт партіями. Євчука Саву Дмитровича, 1918 року народження, призвали з моїм братом. Служили в одному батальйоні, а коли розпочалося вторгнення фашистської Німеччини, відправили воювати під Мінськ, десь на схід до 100 км. Євчук згадує, що був бій, після чого Степана не бачив, бо вже потрапив до іншого батальйону. Опинився в полоні, але там брата не бачив. Уважає: той загинув. А моїй мамі Федорі видали довідку: у списку військових, із якими немає зв’язку від початку війни, значиться й рядовий стрілець, безпартійний Пилипчик. Виписка з райвійськкомату повідомляє, що він, «за даними свідків, загинув у кінці червня 1941 року». Про це, зокрема, поінформував Павлюк Ігор із Рясник, котрий цікавиться війною.

Війна моєї мами

Тим часом вторглися німці. Як їхали в село, то люди ховалися, тікали, хто куди. У нас один чоловік у квасолі заліг. Гітлерівці реготали, чому так? А той: «Не знаю, хто їде». Через окупантів позакривали млини. Настав голод. Сестрин чоловік Мусій шив чоботи й нам допомагав, узував, як треба, із підошвою, хоч люди в основному ходили в «дерев’янках». А ще вимінював взуття в Рівному на дріжджі, мило, то й нам привозив, тому не мали вошей і так не бідували.

Якось два полонені втекли, зупинилися в нас — Яша й Ваня з Харкова. Вони на жорнах мололи жито, пшеницю. Мати пекла хліб, пироги й годувала тих червоноармійців. Вони перезимували, а далі батько каже: «Пробирайтеся до своїх, бо тут німці й бандерівці».

Приблизно в березні 1942 року ще один мій брат, Федь, 1920 р. н., поїхав у Малятинський ліс за матеріалом із Балабатом Василем Михайловичем, який знаходився в приймах у Рясниках, але родом із Малятина. Хлопців зловили бандерівці. Коней та Балабата відпустили, а брата затримали. Через три доби пішов із ними до лісу в Березнівський район. У лавах бандерівців увесь час воював із німцями. 5 грудня з’явився вдома: заріс, худий, із вошами. Тоді ж у селі окупанти влаштували облаву. На дверях кожного помешкання висіли записки, скільки проживає душ. Дані надавали староста й сільрада. Федь лежав на печі. Мати Федора меншому сину Стаху, 1931 року народження, налила молока, поклала пирогів і випровадила в сусіднє село Бабин до сестри, щоб у хаті знаходилися тільки чотири особи, як і було прописано. Братик, крадучись із києм, вибрався до родичів. А німці пішли хатами й не помітили, хоч нікого не випускали із села. І ось два німці-здоровані й перекладач з’явилися на порозі. Зайшли. Перевіряють, хто є. Батько Хома каже, що нас лише четверо. Окупанти запитали, хто спить на печі. Мати відповіла: «Син ходить на цукровий завод до Бабина, по 2 повні мішки бере на плечі, тому стомився й відпочиває. Німці задоволено: «Ґут, матка, ґут». Подивилися хату й пішли. А в нас аж душа в п’яти втекла, поки гітлерівці не вибралися…

Наступного року, саме на Петра, у селі освячували «фігуру». Брат Федь спостерігав за метрів 100—150 у садку в окулярах. Побув день і знову поїхав. Коли прийшла радянська влада, здається, навесні 1944 р., він із хлопцями їхав кіньми. Під Межирічами його з товаришем смертельно поранили «совєти». Похований, де село Городище Рівненської області. Федь мав гарний голос, співав українські пісні. Боровся за вільну Україну. Ріс напівсиротою, а потім його виховував вітчим, бо батько помер на третій день народження сина: від відьмарів отримав «даннє» (чаклування з метою власного виживання) і відійшов у вічність.

Коли з’явилися німці, спочатку нікого не чіпали, а згодом і палили села, убивали. Пригадую, стояла на хуторі хата. Звідти вискочив бандерівець, і помешкання спалили разом із людьми. Хто тікав, того розстрілювали. Як прийшли «совєти», то теж ловили бандерівців. У Бабині був командир «стріпків» Данилюк. Мій хресний у Рясниках їхав із дочкою, сином та дідом родича до своєї криниці прати. «Стріпки» свистали, щоб ті стали, але підвода рухалася далі, бо на ній боялися за бандерівців, котрі зупинилися в хресного й розбирали зарізану свиню. Озброєні вистрілили, і хресний помер. Родичі наробили крику. Данилюку стало незручно, але вдіяти нічого не міг. А «стріпки» часто ходили по людях, лякали їх, щось забирали поїсти. Із Шубкова власівці наїжджали на села, грабували. Німці так не брали, бо мали що їсти. І вино, і коньяк, і цукерки. Траплялися й такі, що показували фото свого будинку й не хотіли воювати. Давали нам солодощі, каву. Приїдуть — поїдуть.

Як фронт наближався, почали частіше стріляти. Батько викопав схрона, ми ховалися в ньому від снарядів, але останні в селі не рвалися. На лузі літав літак, не знаю чий, скинув дві бомби, однак худоби не побив. Відходячи, окупанти забирали корів, свиней, але небагато. Більше в сусідніх селах. І власівці з ними. Потім прийшли НКВСівці. Кондратєнко був, офіцер. Шукали бандерівців, котрі вночі вели бій із «совєтами» чи «стріпками» в ліску між селами Дорогобуж і Рясники. Тоді вбили одного борця за вільну Україну. Побратими його принесли й поклали недалеко від нашої хати, за кількасот метрів на кладовищі, а потім у селі Кондратєнко із загоном влаштував облаву, бо за гарячими слідами знайшли того вояка. Прийшли до нас. Батько каже, що нічого не чув і не бачив, хоч, можливо, і пес Лиска «брехав». НКВСівці обійшли довкола, обшукали, нічого не знайшли. А бандерівці лишили простиню чи щось інше. Батько сховав під корову в гній, бо випадково побачив той клунок. Переслідувачі теж помітили свіжий слід, але подумали: хтось із бандерівців оправлявся, вони поспішали, а тому до хати не навідувалися. Зате солдатів, котрі їх шукали, до десятка зайшло. Я мала книжки в сумці. Один питає, як учуся. Кажу: «На «відмінно». Червоноармієць погортав книжки, видивлявся, чи не мала ворожих листів, записок. Але їх не було.

На хуторі ще осів Степовий. Бандерівці схрона зробили. За зраду карали дуже сильно, убили фінагента, котрий жорстоко ставився до людей. Водночас, не розібравшись, двоюрідного брата Усика теж «прибрали»: думали, що зрадник...

Згодом за «наводкою» з Гощі й Корця прийшли працівники НКВС чи вже МВС або КДБ (не пам’ятаю). Трьох бандерівців убили, а інші самі застрелилися. Однак коли настав мирний час, один чоловік у Здолбунові впізнав ватажка Степового. Як той вижив, невідомо. Можливо, був пов’язаний із «совєтами». Не знаю...

Бандерівці після війни поступово зникли. Хто подався в Рівне, хто за кордон. Вони нікого не чіпали, тільки якщо хто до «совєтів» мав стосунок. Зокрема, родину сестри батька побили за те, що ті начебто заявили на бандерівців і чоловік сестри працював головою сільради. Але кажуть, насправді під маркою борців за свободу України орудували бандити, бо ходили дуже вгодовані. Я ж бачила, яким був брат-бандерівець».

Після закінчення війни настав голод, але не в нас. Із Київщини приїжджали й вимінювали різний товар на харчі. У нас зупинялися, по 5–7 душ ночувало. Одна жінка за розташуванням планет уміла гадати. Казала, у батька друга дружина й щастя він не має. Якби тримав бджіл, то розвелися б. Мовила матері, що й ненька нещаслива, а мій брат Стах недовговічний (він потім загинув у машині: грівся, заснув і отруївся газом). Мені ж сказала: співуча, вийдеш заміж.

Після війни думали, що жити стане добре. Але все забирали в колгосп. Було важко, однак люди старалися працювати, хотіли покращити своє буття».

…Зробивши цей запис, я запитав у мами, який вона головний висновок зробила з тих воєнних часів. Дещо подумавши, ненька відповіла: «Війна — велике лихо й зло. Хай завжди українці живуть у мирі, якого не вистачає й сьогодні, коли на сході країни тривають бойові дії».

Публікуючи ці спогади без ретуші, тільки в незначному літературному опрацюванні, напередодні Дня матері й Дня перемоги, теж мрію, аби ми всі прокидалися — і над головою сяяло мирне сонце…

Володимир ТАРАСЮК,
гол. ред. газети «Погляд»