«Ого, ти з історичного?!», – перші слова, які я почула в американському посольстві від збентежених колег-студентів, чекаючи своєї черги до віконечка з усміхненим американцем-інтерв’юером. Так, на істфаці теж можна говорити англійською й хотіти побачити світ. Ну, хоча б США…

Сполучені Штати Америки – омріяна багатьма країна щастя, де гроші повинні рости на деревах, половина населення страждати від ожиріння, де бабці в сонячних окулярах «ганяють» на машинах, а «не дуже» освічені громадяни добре знають історію своєї держави і майже нічого про інші п’ять континентів… Такі типові стереотипи не оминули і мене, наївну.

Насправді, коли ступаєш на американську землю, перше, що вражає, – це бруднющий аеропорт, три ділянки з вибоїнами на декілька тисяч кілометрів дороги, автобуси з вайфаєм, а головне – люди. Завжди усміхнені та ввічливі, американці насправді набагато розумніші, ніж про них думають. Багато з них знають про Україну, дехто навіть побував у нас. Вони зразу запропонували свою допомогу і намагалися зробити життя студентів-українців легшим: повними пакунками їжі, матрацом, безкоштовними квитками в парк розваг чи просто вечірками вдома, а головне – своєю душевністю та простим ставленням до життя. Але про все за порядком.

Перед мостом вражаючих розмірів

Мрії повинні збуватися. З однією з моїх так і трапилося. Після трьох місяців виснажливої роботи я мала можливість подорожувати. Наперед спланувавши свій маршрут, замовивши квитки на автобуси та зарезервувавши місця в гостелах, я вирушила в двотижневу подорож з півночі на південь і на схід.

Перша зупинка – Сан-Франциско. Ті, хто коли-небудь грав у комп’ютерну гру GTA SanAndreas, зрозуміють мій вибір. У місті, де знімали «Всі жінки відьми», дороги серпантином, міст вражаючих розмірів, а будинки майже всі у вікторіанському стилі, я чудово провела час з двома подругами-китаянками, яких випадково зустріла і які дали можливість спробувати всі переваги їхньої національної кухні кухні.

Новий Орлеан – місто, яким я марила давно. Колишній центр работоргівлі вразив архітектурою. Будинки в колоніальному стилі гарніші один від одного, 200-літнє кладовище з химерними склепами, цілі вулиці, де вечірки не стихають день і ніч, а головне – справжній старий і добрий американський джаз увечері просто неба… Двох днів замало, щоб оцінити Орлеан.

На алеї Слави

Третє місто в моєму списку «Що побачити» – Лос-Анджелес – не так вразив, бо їздила містом сама і мала на це тільки один день. Кіностудії, Голлівуд, фільми, які знімають просто на вулиці, велетенська алея Слави, на якій ледве знайшла зірку своєї улюбленої музичної групи.

А далі був Нью-Йорк. Завдяки другу з України зекономила на житлі та чудово відпочила. «Гард Рок кафе» з особистими речами Бітлз, Боба Ділана, Еріка Клептона, Таймс сквер, Емпайрстийтбілдінг, Музей природознавства, Централ парк – ось що я мала на увазі під словом чудово. А статуя свободи? Через черги ми так і не потрапили туди. Зате прокаталися на поромі, з’їли сендвіч та банально сфотографувалися, тримаючи її в руках. До речі, порадувало, що наших у Нью-Йорку дуже багато.

Висновок із трьох місяців, проведених в США? Тут, як і всюди, щоб мати гроші, потрібно працювати. Інша річ, що роботу знайти набагато легше, ціни нижчі, розваги доступніші. Чому цього немає в Україні? А тому, щоб щось міняти на краще, потрібно починати з себе. Вдома ніхто не притримає дверей чи поступився місцем в автобусі, коли ти з трьома сумками ледве стоїш; ніхто не запропонує скористатися своїм телефоном, коли таксофон поблизу не працює; ніхто не побажає приємного дня просто так. Щасливим себе можна почувати будь-де, просто треба захотіти і спробувати щось для цього зробити.

Марина Газій,
студентка істфаку

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!