Чому так категорично? Чи не надто суб’єктивно? Може. Хоч скоріше – ні. Тут би можна порушувати багато дуже гострих, а тому неприємних питань про причини такої ситуації, які не мають однозначних ні відповідей, ні шляхів вирішення.

Знаю одне: якщо до твоїх проблем, у тому числі й у сфері професійній, нікому нема діла – давай раду сам. Що робити, коли навіть найдосвідченіші кажуть: капець...? Починати спочатку.

Іти туди, де все починається, і дослухатися. До себе. До світу. Шукати.

Ніщо мене злякатися не змусить.
Я маю лиш один — Господній страх.
Перед Хрестом Святим я присягнувся
І при священних Божих образах
До подиху останнього служити
Покликанню, що дав мені Господь,
Допоки буде серце в грудях битись
Й душа гріховну не полишить плоть.

Це Василь Густі. Учора ці слова промовлялися діточими устами в його рідному Королеві, де «кірьгазька чилядь» зібралася з нагоди, яка має сприйматися у цілому краї не просто як важлива подія – сенсація! І не жовта – найякісніша!!!

Підготовлено й презентовано світові два репринтні й 100 примірників факсимільного видання «Королевського Євангелія» 1401 року!

Людоньки, вдумайтеся тільки: Книзі 615 років! Вона не згубилася, не згоріла, не потонула, не розпалася на порох – вона говорить до нас крізь віки. Це диво, яке ми, як сліпці, не хочемо ні бачити, ні чути, ні сприймати. В іншій країні це би не виходило з топу новин, про це би говорили політичні, громадські діячі, та й навіть можновладцям утовкмачили б корисність такої справи – державницький же масштаб!!!

У нас тихо. Тихо-тихо. Щоб не налякати. Дослухаюся до слів мистецтвознавця Одарки Долгош, яка разом із колегами взялася за такий нібито й непосильний труд: «… фігурні тексти відкрилися на чотирьох сторінках…». По спині бігають мурашки… Це як у фантастичних фільмах: текст відкривається, текст промовляє, текст закликає, текст застерігає… Чи почують? Чи зрозуміють?

Присутній отець Петро Береш розвіює сумніви дуже спокійними й переконливими словами: «Євангеліє докорінно міняє наше життя…».

«У нас у Королеві усі королі…» – запевняє честоване зібрання юний королевець, який дуже пишається тим, що його селище вже на початку XV століття було важливим культурним осередком у Європі. Його дзвінкий месидж, активно підтримуваний старшими королевськими патріотами, які з гідністю стверджують: «… се унікальна пам'ятка не лем нашого краю, не лем України – Європи…» ніби повертає у реальність. А вона прекрасна! Громада тішиться тим, що такий поважний захід модерує їх молодий земляк – учений чоловік – Василь Шаркань, який разом з академіком Німчуком висновкують про те, що переписував Євангеліє місцевий чоловік – це засвідчує низка закарпатоукраїнських лексем, виявлених на прикінцевих метаграфованих сторінках Книги. Учні місцевих шкіл декламують вірші своїх односельців Василів – Густі та Вароді. Вітають гучними й щирими оплесками Василя Петровича, коли він сам береться їм декламувати. І звучать його слова, як якісь магічні формули:

Колись ще скажуть: «Тут, побіля Тиси,
Де, наче рай, земля колись цвіла,
Не лиш мечі кришилися і списи,
Вершилися і праведні діла.
Тут Вість Блага взяла слов’янську одіж
Й пішла, як вітру подих, плин ріки,
До православ’ям зріднених народів,
Немов зірки крізь терня, — крізь віки!»

Є пророки у своїй батьківщині. Учора я в цьому переконалася. Найдавніша стоянка первісних людей, якій понад мільйон років, недаремно тут. І найдавнішу на Закарпатті кириличну пам’ятку тут переписували, застерігаючи:

«Майся добре, моя королівська родино...» Ці слова втишують тривогу, хвилювання. Буде все добре. Треба тільки шануватися і не торгувати сокровенним.

А тепер до журналістики нинішньої повертаюся, про яку мене всенький день нині питають. Маємо зробити її патріотичною. Писати про високе і добре. І не продаватися за копійки. Тоді й статки будуть.