Головна блоґів » 2014 Лютий 25 » Галина Шумицька
|
Як і кожен із нас
| ||
Отже, «революція!...». Так сьогодні стверджував у залі Вченої ради пан Піпаш. Мабуть, вона… Для кожного своя. Бо ж ми тепер з Майданом у серці. Тільки кожен зі своїм. Чомусь у мене перед очима спливають картинки з фільму за однойменною повістю Михайла Булгакова «Собачье сердце». Чомусь… Не ображайтеся, панове, будь ласка. Я насправді нікого не хочу образити.
Але звикла казати те, що думаю, у вічі. Багато кому це не подобається. Хтось люто за це ненавидить. Є й такі, що цінують. Так-от. Крім зашкалених емоцій і амбіцій, нами має керувати глузд і елементарний прагматизм, нам усім, погодьтеся, дуже притаманний. Зупиніться. Відійдіть убік від ситуації. І просто подумайте. Передусім я звертаюся до молодих людей. Упевнена, вони почують. Ми часто мислимо стереотипами. Згадую події десь півторарічної давності. Мене, як і більшість ужнівців, судомило від самого слова «ващук». Що я про нього знала? Те, що казали й писали ІНШІ. Коли дізналися про його призначення, був шок. У всіх, мабуть. У мене точно. Мала я тоді пару у своїх четвертокурсників. Це той самий курс, де вчиться Юля Дуб. Хороший дуже курс: потужні, креативні, мислячі, завжди мають свою думку. Не пригадую, чи була Юля тоді на парі. (І тут я не намагаюся тебе, Юлю, вколоти. Ти завжди була, є і будеш гарною дитиною. І Ти знаєш, що я кажу Тобі правду. І готова чути правду від Тебе. Власне, чую її. Юля захищала честь відділення, університету, як могла і де могла, тому часто була у від’їздах. І тепер вона робить добру справу, тільки дуже емоційно. Усе заспокоїться, і я вірю, що ми поспілкуємося, як колись). Студенти перелякано мене тоді спитали: «Що тепер буде?». На що я відповіла: «Побачимо. Університет – це живий організм. Він прийме того, хто його відчує. І відкине того, хто захоче його просто загарбати». Так було, студенти? Першими, до кого завітав новопризначений ректор, були філологи. Ще тоді, в силу своєї запальної натури, спитала його публічно, чи знає він, що таке педнавантаження викладача у нинішніх умовах. Казав, що знає. Більшість мовчала. Дарували квіти. Так було, колеги? А тоді почалася робота. Вона триває і тепер. ЛЕГІТИМНО обраний ректор відчув університет. Бо вкладає, вкладає, вкладає в нього увесь цей час. Облаштовує для нас вбиральні. Так, шановні! Саме вбиральні. Бо ми навіть їх не мали. Хоч, може, комусь комфортніше в бударі, тому виявляє з цього приводу невдоволення. Вчасні стипендії в таких-от суспільно-політичних умовах, їдальня, пральня, активна підтримка тих, хто хоче вчитися, займатися наукою, і навіть тих, хто сам не знає, чого хоче. Колеги, а нам що бракує? Комусь не дають працювати, займатися науковою діяльністю? Не платять вчасно зарплату? Забороняють мати власні політичні, релігійні уподобання? Когось переслідують? Чи елементарну спонуку до роботи називаємо тиском і переслідуваннями? Нам усім хочеться бути на керівних стільцях? Та ж не можемо всі відразу. Хтось уже був. І довго. Хтось ще буде. По черзі. Не це має значення. Має значення УНІВЕРСИТЕТ. Він нині потребує господаря. Все валиться. Все руйнується. Він нам усім потім не пробачить. Згадую слова ректора Федора Ващука, які він казав у прямому ефірі на каналі «Тиса-1». Тетяна Вашаргелі питала, чи він надовго в УжНУ. «Університет зацікавлений, щоб я був якомога довше», – відповів ректор. Тоді я скептично усміхалася. Тепер знаю, що він казав правду. Кричимо «ващук!», а маємо кричати «УНІВЕРСИТЕТ!». Нас усіх об’єднує саме він. НАШ ХРАМ. Це живий організм, який, повторюся, дихає, думає, якому боляче від того, що ми творимо. Якщо тепер йому може служити Ващук, то чому ні? Скажіть мені, чому ні? Не можемо ж бути всі нараз ректорами? Чи чим переймаємося? Це не керівник, який розводить руками і каже: нема. І того нема, і цього нема, і це не від мене залежить, така ситуація в регіоні, у країні і т. д. Керівник, який береться за справу, –відповідає за неї, за колектив. І смолі на кшталт «не можу», «не знаю», «не питайте» – нікого не обходять. Він ПОВИНЕН. І крапка. Університет має жити, розвиватися, і це залежить від усіх нас. Не ми Ващуку, не він нам, а всі разом маємо служити НАУЦІ і тому ХРАМУ, де вона любить бути. Цьогорічний Шевченківський лауреат Мирослав Дочинець так сказав в одному інтерв’ю: «Все, що ми робимо, вся наша енергія в цьому світі – це продукт, який має ціну. І рано чи пізно світ тобі за це заплатить». А до молоді звернуся Шевченковими словами:
Минуло все, та не пропало. Думки, висловлені в розділі «Блоґи», передають погляди самих авторів і не конче відбивають позицію редакції Медіацентру УжНУ
Поділитися через:
| ||
|
|
| Усього коментарів – 2 | |
|
| |
0
Ми у Facebook
Календар публікацій
| « Лютий 2014 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
| 1 | 2 | |||||
| 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |
| 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |
| 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |
| 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | ||
Інші автори
| Володимир Смоланка [1] | Галина Шумицька [7] |
| Василь Німчук [1] | Любомир Белей [1] |
| Роман Офіцинський [3] | Василь Шаркань [1] |
| Василь Путрашик [2] | Ярослав Світлик [1] |
| Наталія Каралкіна [2] | Михайло Савчин [1] |
| Дмитро Данилюк [1] | Іванка Когутич [1] |
| Олег Хававчак [0] | Василь Третяк [2] |
| Ірина Левіна [3] | Галина Кришінець [2] |
| Оксана Пітра [1] | Галина Риган [1] |
| Мирослава Турок [1] | Ольга Брайляк [1] |
| Марина Газій [1] | Ярослава Бенца [2] |
| Олена Ганзел [2] | Яна Тегза [3] |
| Олександра Артюхіна [1] | Максим Молнар [2] |
| Елізавета Зеленюк [2] | Степан Ткачук [1] |
| Петер Будай [1] | Лілія Білунка [2] |
| Валерія Зенинець [1] | Олег Мазурок [1] |
| Володимир Тарасюк [1] | Іван Міськов [1] |
| Андрій Любка [1] | Богдан Барбіл [1] |
