Воно летіло розмитою чорною плямою, розсікаючи повітря. Його шлях, що почався з гучного порохового вибуху, пролягав через наповнений димом і страхом простір. Ядро було таким важким і жорстким... Воно безладно крутилося навсібіч, а я покірно танцював на його гладкій поверхні. Швидко перебираючи ногами і підкоряючись хаотичному обертанню, опинявся то на одній, то на іншій стороні ядра – наче на різних сторонах світу. Все довкола  – розмите і змазане. Барви яскраві, але риси нерозбірливі. Навряд чи можна би розібратися, що саме відбувається навколо при такій шаленій швидкості...

Але зупинитися й подумати не видавалося можливим, та й, правду сказати, таких думок на той момент в моїй голові не було. Доводилося прискорювати темп або ж, навпаки, перебирати ногами повільніше, щоб вітер не ставав занадто сильним супротивником і не здував мене з мого ядра.

Я бачив, що ядро летить, як і всі інші, у ворожий форт. Усі, пущені з кораблів, летіли дружно... Майже. Деякі падали у воду. Пірнали з усього маху в неспокійну воду, безповоротно йдучи на темне дно. Ми, летючі, сміялися з них ними. Мовляв, от же ж невдахи! Навіть влучити не змогли! Так було приємно усвідомлювати, що твоє ядро летить прямісінько в ціль, а напарники хлюпають об воду, так і не долетівши. Приємно тобі догоджає це відчуття: влучити на відміну від інших.

Шалена радість брала за шию й брала душу в нападах сміху. Гордість за себе наповнювала груди, вона, немов прапор, розвивалася над бездумними головами.

А я все танцював на ядрі, відбивав чечітку й чекав чогось. Напевне… Ну так, звичайно ж. Я чекав кульмінації свого шляху. Завершення. Влучання!.

І ось це сталося. Моє ядро з гуркотом пробило старі стіни форту і, увірвавшись усередину, рознесло вщент ворожу гармату. Все навколо заповнилося криками. Вогонь і дим окутали...

Мене не стало разом з ядром і цими людьми. Я став пилюкою, розчинившись у вибуху ядра, яке було для мене всім. Але перед смертю я встиг про дещо подумати.

Дивно. Ворог переможений, а я так і не зрозумів, навіщо летів на тому ядрі. Ворог? Я сказав ворог? А хто ці люди? Чи вони вороги особисто мені, чи тим, хто запустив мене з моїм ядром?  Думаю, я взагалі був тут ні при чому. Я тільки тепер збагнув, що танцював, підкоряючись шаленому руху ядра і шляху, протоптаного кимось. З невідомим мені замислом.

І тільки тепер я зрозумів, що танцювати треба було так, щоб змінити траєкторію польоту до інших цілей. Варто було танцювати в зворотному напрямку і впасти у море. У глибоке синє море, як ті, з кого я сміявся. Як ті, що не добилися нав'язаної кимось мети, але зробили те, що справді мали.

Вони не стали вбивати заради примарної мети. Вбивати чужих ворогів. А я сміявся... Бо ж довкола сміялися. Тому що всі летіли в одне місце. Не знаючи навіщо, але гордо вважаючи, що діють правильно.

Ті, хто впав у море, знали, що роблять. А я? Ну, а я можу бути вдостоєний принизливого сміху «пірата», що запустив мене. Я влучив точно в ціль. І мною вже не вистрілити знову. Не змінити і не поправити мого польоту. Тепер я шкодую тільки про те, що ядро крутило мною, а не навпаки.