У палких суперечках навколо мовної політики в Україні дискутанти часто забувають про найголовніше — мовна політика в нашій державі відсутня. І проекти законів про державну мову, які нещодавно зареєстровані у Верховній Раді, перш за все покликані таку політику створити, а також нарешті унормувати ситуацію з використанням мов у публічній сфері.

Хвиля критики й хижого тролінґу, якою численні захисники російської мови зустріли законопроекти про державну мову, ще раз підтвердила той факт, що питання мови в Україні — надзвичайно заполітизоване і завжди використовується маніпуляторами (як зсередини, так і ззовні країни). Хоча з року в рік від різноманітних експертів ми чуємо жуйку про те, що українців хвилюють корупція, тарифи і низькі зарплати, та під час кожної виборчої кампанії виявляється, що чи не найлегше змобілізувати лояльних виборців саме мовною проблематикою. Відтак питання державної мови в Україні (та її загрозливої конкурентки — російської) є надзвичайно дражливим і має значний конфліктний потенціал саме через свою невреґульованість. Ухвалення Закону про державну мову може нарешті покласти край суперечкам та вивести мовну проблематику з політичної площини.

«Мовний патруль», який уже став мемом, навряд чи стане реальністю. Слід розуміти, що проекти закону про державну мову написані за принципом «просити більше, щоб після торгів і компромісів отримати бажане». Через сесійну залу парламенту важко буде пропустити ідею «мовних інспекторів», але критично важливо відстояти норму про іспити на володіння державною мовою для службовців, що виконують функції держави, та створення Центру української мови.

Щодо державної мови в ЗМІ, то черговою шпаринкою для газет, що не захочуть друкувати україномовну версію накладу, буде можливість видаватися від імені «національної меншини». І таким чином «Фактьі», «Вести» чи «Сегодня» просто стануть друкованим органом російської нацменшини, не друкуючи україномовного тиражу. У цьому контексті видаються доречними заяви авторів обговорюваних законопроектів про те, що в процесі розробки зараз і проект закону про мови національних меншин, який захищатиме права іншомовних мовців в Україні. Для зняття політичної напруги було б доцільно подбати про те, щоб обидва Закони набували чинності одночасно.

Ніхто не піддає сумніву факт патріотичності більшості російськомовних українців, які часто-густо свою любов до української мови (якою вони не володіють, але розуміють і люблять) ілюструють рядками з вірша київського поета Леоніда Кисельова, що винесені в епіграф і, мабуть, можуть вважатися своєрідним гімном проукраїнськи налаштованих російськомовців. Можна скільки завгодно захоплюватися цим куплетом, але не забувати важливого факту: для російськомовного Кисельова світ означав «песню на украинском языке», і попри очевидну компліментарність такої метафори, все ж зводився до етнографічного розуміння української мови, яка може бути піснею, жартом, сільською балачкою, але не мовою влади, судочинства, бізнесу. Завдяки Закону про державну мову українська перестане бути лише мовою пісні, а вступить у належні їй права як мова держави Україна.

До речі, проникливий і талановитий Леонід Кисельов пройшов показову еволюцію: від усвідомлення краси української мови — до переходу з російської на українську. Непоганий приклад для патріотичних російськомовців, чи не так?

Андрій Любка
«Збруч» (публікується зі згоди автора)