Має за правило порахувати до 10 перш ніж висловити своє невдоволення, ніколи нікого не просить два рази. Не забуває образ, але й не має їх за зброю уповільненої помсти. Декан хімічного факультету Василь Георгійович Лендєл живе не на те щоб устигнути все – радше, щоб встигнути головне якісно.

Народився в Голубиному на Свалявщині. Склалося так, що батько з матір’ю працювали в іншому селі, тож Василь до 6 класу ріс у дідуся й бабусі. «У них було 9 дітей. Тітка, що жила неподалік, мала троє синів. Бабуся за всіма нами доглядала. Це були прекрасні часи: дуже веселі, хоч і з купою відповідальності».

Ця відповідальність вимагала від тоді ще малого хлопчини дуже чіткої самоорганізації, дисципліни та сили волі. «Я навчився робити абсолютно все по господарству: колоти дрова, варити їсти, косити, прибирати, доїти корову. Це і зараз не є проблемою. А тоді взагалі ніхто не питав, хочу я це робити чи ні – ми просто усвідомлювали: це те, за що відповідаємо, тож воно не підлягає обговоренню, як і вечірня молитва. У дідика не можна було лягти спати, не помолившись. Біруєш, не біруєш – ставай на коліна і дякуй за прожитий день!».

Родина Василя Георгійовича була не з бідних: дід – машиніст на паровозі, батько – директор школи. «Але наше багатство вимірювалося не так коштами, матеріальними цінностями, як єдністю родини, освіченістю кожного і великою часткою невтомної праці». І хоч наука віталася у цій сім’ї, була все ж на другому місці, тому книги майбутній декан хімічного факультету міг читати тільки в дощ.

На питання, чи бешкетував у дитинстві, відповідає, що ні. «Ну не крали ми нічого: ні слив, ні яблук у сусідів. Це якось непристойно було. А біду яку робили? Ну хіба що ходили на Пасху до церкви шини палити. От за це діставали прочухана!». За те, що Василь Георгійович ходив до церкви і на Пасху, і на Різдво, батько сварив діда. «Але мені там так подобалося! Оце втомливе очікування поласувати чимось смачним із Великоднього кошика дотепер навіює мені просто дивовижні спогади. І таємні коляди у родичів були просто казкою...».

Його дитинство можна назвати книжковим – все було так, як пишуть у книжках: дід майстрував йому дерев’яні іграшки, народних пісень навчився від тітки, яка багато співала, а з друзями вони уявляли себе справжніми героями. Його першим серйозним подарунком став велосипед, який довелося тягти додому на собі 12 кілометрів, бо ж їздити ще не вмів.

Василь Георгійович був не те щоб першим парубком на село, але спортсменом ще тим. «Я возився на спортивному гоночному велосипеді. Тоді це було круто! Займався всім потрошку: велоспортом, мистецтвом, туризмом. Працював у туристичному таборі, здобув звання майстра спорту з туризму. У сьомому класі ходив до художнього гуртка. Мої картини поїхали на конкурс до Києва, одній присудили ІІІ місце. Призом стала поїздка на море. До того я тільки чув про нього і бачив на зображеннях у книгах».

Школу закінчив на відмінно. «Мене ніхто не змушував. Я просто знав, що треба все вчити!». А далі Василь Георгійович вступив до Свалявського технікуму: «Тут і почалася моя хімія. Спочатку хотів вступати в художнє училище, але батько сказав, щоб я здобув спеціальність для життя, а потім займався тим, що це життя прикрашатиме! І знаєте, за це я завжди його поважав: він ніколи нічого не вимагав – просто все чітко пояснював».

Після технікуму був університет, який познайомив декана з дружиною: «Я сидів на першій парті, бо не любив, коли хтось заважає. Був старший на два роки від своїх одногрупників, тож і досвіду було побільше. Знав, як поводитися з дівчатами – вони ж усі проходили повз мою парту. У дружині мене підкорило відразу все. Але якби ви запитали, що конкретно, то я б відповісти не зміг...»

• Вона вам і друг?...

– Ну, більше ніж товариш, бо з другом так довго не живуть. Знаєте, всім, чого я досяг, завдячую їй. І дотепер вважаю, що вона пожертвувала своєю кар’єрою заради моєї. Пускала мене стажуватися не на один місяць в інші країни, будучи з маленькою дитиною на руках. І ніколи, ніколи потім це не згадувала і не звинувачувала.

• Ви реаліст?

– 50 на 50. Реалістом бути краще – менше розчарувань.

• Ким мріяли стати в дитинстві?

– Художником і лікарем.

 

<ul style="margin-left:230px;>

• – Що найбільше любили тоді їсти?

– Банош (замішку), мачанку, лопатки.

• Що Вас дратує в людях?

– Непорядність: коли одне говорять, друге думають, третє роблять.

• Чим захоплюєтеся?

Світлана Лапига

Відео Роберта Паппа

Фото Роберта Паппа та з сімейного архіву Василя Лендєла