Він пройшов свій шлях усіма можливими щаблями – від шкільного вчителя до начальника управління освіти і науки краю. Останнє, між іншим, – єдиний, хто очолював двічі. А ще – він створив виш, якого визнав світ. Внесок Василя Росула в освітню галузь Закарпаття переоцінити важко, власне – неможливо...

Імовірно, хтось і заздрив такій кар’єрі. Але цей успіх – у вмінні невтомно працювати, у тому числі над собою. Девіз його життя – відповідальність, професіоналізм, людяність.

Нині Василь Васильович святкує 65-річчя. Він – заслужений працівник освіти, кандидат педагогічних наук, професор, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Проте, розповідаючи про себе, скромно зауважує, мовляв, «чогось удалося досягти...»

Наприкінці нашої розмови я запитала, якою має бути людина, що йде вчити чи викладати. «Треба любити дітей і людей загалом», – ось відповідь на секрет цієї успішної біографії. Треба любити. Тоді виходитиме. Бо коли любиш, зважаєш на потреби іншого, чуєш його – і хочеться створювати, а не руйнувати.

«Тато мій дуже любив, коли діти вчаться...»

Народився Василь Росул 21 вересня 1951 року в селі Клячанові Мукачівського району в освітянській сім’ї. Батько, представник першого випуску Ужгородського держуніверситету, працював учителем історії, заступником директора та директором школи, інспектором навчальних закладів. Учителькою початкових класів була мама. До речі, вона закінчила те педагогічне училище, яке через роки очолить і розбудує до коледжу та інституту її син. Василь Васильович каже, що саме батьки вплинули на формування його педагогічної свідомості: «Я не боявся бути вчителем, як багато хто з моїх ровесників-студентів, адже змалку бачив роботу вчителів, так би мовити, зсередини. Крім того, працював піонервожатим у дитячих таборах відпочинку. Так зародилося бажання стати педагогом».

Дитинство малого Василька було щасливим, хоча нелегким. «Бідно було, іграшки доводилося майструвати собі самим. Зате був записаний відразу у дві бібліотеки, бо однієї мені було мало (сміється. – Авт.). Завжди щось читав. Тато мій дуже любив, коли діти вчаться».

Батьки виховували сина працелюбним і відповідальним. Пригадує, як на літніх канікулах, крім звичних для хлопчаків розваг, допомагав батькам по господарству, скажімо, запросто полов грядки на полі.

Завдяки такому вихованню Мукачівську школу №5 закінчив із золотою медаллю. З дитинства любив історію та географію, ставав призером районних і обласних олімпіад з цих предметів. Коли настав час вирішувати, який фах обрати, батько порадив піти на географію, мовляв, один історик у сім’ї вже є. І юнак поїхав вступати на географію у Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. Чому так далеко? «Бо в Ужгороді тоді географів не готували, про Львів якось і не думалося, тому лишався Київ. Імпонувала столиця, університет ім. Шевченка, який уже тоді нарівні з Московським і Ленінградським мав право на власні навчальні плани і програми». Після закінчення вишу 1973 року дістав пропозицію вступати до аспірантури, але її довго не відкривали, тому пішов працювати вчителем географії у київську школу №106.

У Києві Василь Васильович познайомився з майбутньою дружиною – Наталією, яка приїхала з Полтавщини, щоб здобути фах лікаря у Київському університеті ім. Богомольця. Виявилося, що її батьки теж педагоги. Батько навіть був знайомий із незабутнім Василем Сухомлинським. «Видно, це в мене доля така, педагогічна…» – жартує пан Василь.

Аспірантуру не відкривали, а жити на щось було треба. Батьки-вчителі допомогти особливо не могли. Тому коли запропонували підзаробити грошей – послужити офіцером у збройних силах, не відмовився. «Із матеріального боку міг суттєво поправити своє становище, адже запрошували служити в НДР. Проте на заваді стало перше скорочення військ. Відтак запропонували на вибір будь-який військовий округ на Батьківщині. Я вибрав ближче до дому – Прикарпатський. Служив у Хмельницькій області».

В інтернаті мали 5 гектарів землі, розводили свиней, бо самі повинні були забезпечувати себе харчами

Після служби в армії Василь Васильович повертається до педагогіки. Тодішній директор Мукачівської школи №5 Едуард Попович запропонував йому роботу. Погодився, бо й дружина влаштувалася у місті лікарем-педіатром. І розпочався довгий професійний шлях.

Через рік молодому педагогу запропонували стати заступником директора школи №20, де навчалися діти високопосадовців. Робота виявилася дуже відповідальною. «Потрібно було з подвійною увагою стежити за чистотою, дисципліною тощо. Проте завдяки цій роботі про мене дізналися партійні керівники. Секретар Мукачівського міськкому партії Олександр Чулей запропонував: «Василю, потрібен секретар міськкому комсомолу…». Я й погодився, бо через рік Чулей пообіцяв квартиру. І свого слова дотримав», – розповідає пан Василь.

Після роботи в комсомолі дістав направлення директором Мукачівської ЗОШ №7. Потім працював директором школи-інтернату, де була своя специфіка роботи з важкими дітьми. «Я уявляв собі, що воно таке, зовсім трохи. А коли почав працювати, то зрозумів, що робота тут набагато важливіша, ніж у звичайній школі. Діти в інтернаті перебувають цілодобово, їм треба дати середню освіту, а ще зорганізувати на господарські роботи. Ми ж мали 5 гектарів землі, розводили свиней, бо самі повинні були забезпечувати себе харчами. Складно це все... До дітей, які й так ображені життям, треба ставитися по-батьківськи, людяно. Тоді вони відгукуються».

У 1990 році Василь Росул став заступником голови міськвиконкому, депутатом міської та обласної рад. А через півроку його призначили на посаду начальника обласного управління освіти. До слова, пану Василю тоді було 38 років. Через рік плідної роботи його обрали заступником голови облвиконкому з питань гуманітарної політики. З 1992-го знову обійняв посаду начальника обласного управління, тепер уже – освіти і науки.

Це був непростий період роботи. Соціально-економічні проблеми держави відбилися і на освітній галузі. Школи були переповнені, а нові практично не будувалися, заморожувалося спорудження розпочатих будов, не було потрібної кількості підручників, посібників, наочного матеріалу, закривалися садки через неспромогу їх дальшого утримання. Додалися труднощі і з переходом шкіл на українську мову викладання. Не вистачало українськомовних підручників та й зародився страх, чи не зашкодить така політика розвитку шкіл нацменшин. Тоді начальник управління Василь Росул спокійно, але твердо заявив, що шкоди ніякої не буде, проте «Слід запам’ятати всім: хоч хто ти є за національністю, маєш знати мову держави, в якій живеш».

Хоч хто ти є за національністю, маєш знати мову держави, в якій живеш!

А до всього педагоги лишилися без зарплати: її традиційно не виплачували місяцями. І Василь Васильович переживав ці часи разом з ними, постійно зауважуючи, що саме вищі керівники відповідальні за педагогів і їх сім’ї. Розумів, як залежить якість викладання від соціального й економічного комфорту вчителя. Розумів і робив. Завдяки його старанням вдалося вберегти освітянську галузь краю від занепаду і розвалу.

Можливо, це вдалося пану Василю завдяки рішучості і відповідальності, вмінню чути інших. «Я сповідую в своїй роботі повну колегіальність і демократизм стосунків. З боку управління щодо навчальних і дошкільних закладів не буде жодного нав’язування чи диктату. Наша роль – тільки розумна і вчасна методична допомога. Всі процеси оновлення освіти повинні формуватися у колективах, виходячи з умов, потреб, бажань», – відповів якось  Василь Васильович на питання журналіста, у яких межах він на чолі управління дозволятиме вільність і демократичність. І йому вдавалося робити так, як казав.

У цей період Василь Васильович активно займався і науковою діяльністю: як дослідник процесу розвитку освіти Закарпаття підготував і опублікував багато наукових та науково-методичних статей та розробок, а в 1997 році вийшла друком монографія «Школа та освіта Закарпаття» у співавторстві з В. Гомоннаєм та М. Талапканичем. Тоді ж захистив дисертацію на тему «Тенденції розвитку школи та педагогічної думки Закарпаття (ХІХ-ХХ ст.) За високопрофесійну та плідну роботу в освітній сфері пана Василя 1997-го вдостоєно звання «Заслужений працівник народної освіти».

Все вирішував швидко, ефективно, а головне – на користь правди

З 1999 року у Василя Росула почався новий період у житті, який він називає одним із кращих у своїй освітянській кар’єрі. Його призначили директором Мукачівського педагогічного училища. Про ті часи він говорить емоційно, з гордістю і великою любов’ю. «До мене звернулися тодішні керівники облдержадміністрації та облради, а ще перший заступник профільного міністерства Віктор Андрущенко. Мовляв, Закарпаття – одна з двох областей, яка не має педагогічного вишу. Потрібно створити. Я погодився на нову роботу. Важко уявити, як ми працювали! Бувало, спали по 2-3 години. Самі звозили меблі… Але я робив це зі справжньою насолодою. І не тільки тому, що став ректором. На Закарпатті склалися добрі педагогічні традиції. Маємо таких педагогів, як Орлай, брати Кукольники, Волошин, Духнович… Наші просвітителі навчали Петра І. Ми заслужили мати окремий педагогічний виш».

Спочатку було задумано відкрити філію Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Її базою послужило Мукачівське педучилище. Потім поступово прийшли до самостійного вищого навчального закладу: реформувалися в коледж, а в 2003 році – у гуманітарно-педагогічний інститут. «Було нелегко. Насамперед треба було переконати колектив піти на такий крок, пояснити, що нікого не звільнять. Тоді справжнім соратником справи виступив нині покійний професор Микола Дарманський. У підсумку штат збільшили на 70 одиниць.

Лекції приїжджали читати відомі педагоги й науковці, як-от: Гранчак, Гоммонай, Блецкан, Задорожний, Болдижар, представники вишів із Києва, Івано-Франківська, Хмельницького, віце-президент Академії педагогічних наук Олександра Савченко, академіки Микола Вашуленко, Володимир Бондар і багато інших фахівців. Виховували й свої кадри.

Ми багато зробили. Навіть відкрили пам’ятник першій вчительці. До речі, другий такий в Україні».

Завідувач кафедри фізичного виховання нинішнього МДУ Сергій Гавришко розповідає: «Я згадую роки роботи в Мукачівському гуманітарно-педагогічному інституті з приємністю. Василь Васильович запросив мене очолити деканат заочної форми навчання. Хоч роботи було багато, але працювалося легко. Він вмілий кадровик, бо завжди добре поєднував досвід старшого покоління з амбітністю молодих. Тому було комфортно людям і в деканаті, і на кафедрах.

Василь Васильович завжди у всіх викликав повагу як людина, як педагог. Студенти його взагалі обожнювали. По роботі йому доводилося вирішувати масу питань: від організаційних до якихось делікатних. Все він вирішував швидко, ефективно, а головне – на користь правди».

Активна робота вишу на чолі з його керівником не залишилася не поміченою: 2008 року інститут здобув світове визнання. За результатами діяльності Мукачівський гуманітарно-педагогічний інститут здобув Міжнародну нагороду «Europen Qualiti» («Європейська якість») у галузі освіти, а Василь Росул увійшов до складу елітного Клубу ректорів Європи. Атрибути тоді вручали у Віденському палаці Крон-принца Паллавічині – офіційному місці прийому глав держав.  

«Я пишаюся цим здобутком, а ще тим, що створив виш ІІІ рівня акредитації, і своїми випускниками (зі стін інституту вийшло понад 12 тисяч спеціалістів. – Авт), які потім, навчаючись у магістратурах київських вишів, були серед найкращих студентів. Якось ректор НПУ ім. Драгоманова хвалив моїх дітей. Шкода, що наш виш перестав існувати. Його створення вважаю своїм покликанням».

У вересні  2008-го Мукачівський гуманітарно-педагогічний інститут об’єднали з Мукачівським технологічним інститутом і створили Мукачівський державний університет. Офіційно крок пояснюється  модернізацією освіти України для реалізації концептуальних засад Болонського процесу, географічним положенням та кількістю студентів. Період об’єднання для Василя Васильовича був не простим: «Я важко переживав цей момент. То була чистої води афера, яка задовольнила особисті інтереси, амбіції окремих осіб. Об’єднання педагогічного і технологічного інститутів було нелогічним. Це визнали і в профільному міністерстві. І до чого ми прийшли? МДУ нині немає конкурсу, зникають цілі факультети, хоч там працюють прекрасні фахівці. А могли бути два гарних виші. Мрію, що колись педінститут реорганізується у Закарпатську педагогічну академію. Це було б прекрасно!».

У новоствореному МДУ місця засновникові й колишньому ректору не знайшлося. Розповідає, що тодішній очільник МОН Іван Вакарчук зателефонував і запросив приїхати у міністерство, де запропонував кілька варіантів роботи. Пан Василь обрав Закарпатський державний університет. Так, із листопада 2008 року він став проректором ЗакДУ з науково-педагогічної роботи та гуманітарної освіти, професором, завідувачем кафедри суспільних дисциплін та української мови вишу. Спочатку було важко, бо все нове, але «згодом звик і працювалося непогано».

Учитель має бути інтелектуалом, працювати над собою, вдосконалюватися, а не думати, як вижити

З 2013 року Василь Росул очолює кафедру педагогіки і психології УжНУ. Паралельно кілька місяців працює ректором Мукачівського державного університету, з якого буде звільнений з політичних мотивів. Сьогодні жартує, що за одну кар’єру був ректором двох вишів.

На кафедрі педагогіки і психології працювалося комфортно і, як завжди, продуктивно. За сприяння Василя Васильовича і завдяки роботі його колег тут відкрили магістратуру педагогіки вищої школи.

Своїм відкриттям завдячує панові Василю і відділення журналістики УжНУ. У далекому 1997-му саме він з тодішнім деканом філфаку Валентиною Барчан добилися дозволу відкрити підрозділ, де нині навчають майбутніх медійників краю. Про нинішню закарпатську журналістику каже, що вона непогана, але могла б бути якіснішою. «Журналістика має служити людям, а не партіям, окремим особам. Проте це біда всього нашого суспільства. Не засуджую, але хотілося б краще. Справжні журналісти області потрібні. Думаю, вам факультет треба відкривати». А далі мій співрозмовник засміявся і додав: «От бачите, я з тих, хто завжди щось створює, відкриває».

Так вийшло, що Василь Росул працював з сімома міністрами освіти і кожен починав свою діяльність з реформ, тому на питання щодо сучасних новацій у галузі, каже, відповідати складно. Однозначно йому подобається демократичність навчального процесу. Але болить за вчителів: «Про вчителя треба думати. Як вижити на ці зарплати? Учитель має бути інтелектуалом, працювати над собою, вдосконалюватися, а не думати, як вижити. На плечах освітян тепер велика відповідальність, адже батьки на заробітках, і дітей практично виховують учителі. А як це відбивається на платні? Тому й професія тепер непопулярна».

Він все життя працював з великою кількістю людей, на керівних посадах і вважає, що керівник має бути насамперед відповідальним, бо він приймає рішення, від яких залежать інші. Безвідповідальність тоді перетворюється на чиюсь біду. А ще людяним. І працювати з іншими так, аби давати їм почуватися людьми. Проста мудрість, яка не всім під силу.

Оглядаючись на пройдений шлях, Василь Васильович оцінює його як продуктивний. Каже, на всіх своїх дорогах намагався робити щось нове, і радіє тому, що вдалося. Часто було дуже важко, але «я завжди був впевнений, що добро переможе. І, незважаючи на потрясіння, які бували в житті, йшов уперед». Давала силу й сім’я, що розуміла, підтримувала свого чоловіка і тата. За це він безмежно їм удячний.

Нині пан Василь із задоволенням присвячує час своїй родині: «працює дідом» для 4-ох внуків, більше спілкується з дружиною, дітьми – сином Мирославом і донькою Олесею, які, до речі, теж викладають в УжНУ. А ще він любить займатися садом і поратися на городі. Найближчим часом планує здійснити подорож Закарпаттям. Розповідає, що з робочими поїздками побував у кожній області України, а своєї, як слід, не бачив. Тож буде надолужувати, милуючись природою, яку страшенно любить.

«У житті треба вірити. У добро, у Вищий розум. Я народився на Пречисту і часто відчував, що Хтось зі мною є. Ситуація підтверджувала… Цього треба триматися, щоб жити. Навіть тепер, коли наша країна проходить тяжкий урок, і не знаємо, коли це скінчиться, треба вірити, що все буде добре. Я вірю.

…Питаєте, що в житті найголовніше? Найголовніше і найважче бути Людиною».

---

Медіацентр УжНУ долучається до вітань Василю Васильовичу з гарним ювілеєм і бажає міцного здоров’я, бадьорого духу, довгих, наповнених світлом, днів життя! Нехай той Хтось, у кого вірите, завжди буде поруч з Вами і тими, кого любите. Хай здійсниться Ваша мрія і над головою буде мирне небо!

Галина Кришінець

Камера – Роберт Папп, монтаж – Роберт Папп, Віталій Завадяк

Фото з особистого архіву Василя Росула