А є люди трохи з іншими дзеркалами. У них вони справжні – не викривлені. І коли ти у них дивишся, то бачиш себе без душевного макіяжу. Поруч з такими людьми якісь прописні соціальні норми трохи втрачають свою силу: не проходить лукава американська посмішка, а ще байдужість, прикрита нещирою радістю. Цих людей таким не візьмеш.

Часто їх уважають холодними, впертими, занудними. Але чи це так? Чи треба засуджувати, що людина вимагає від тебе – тебе справжнього?!.

Отаким строгим, без неправдивої маски тактовності, мені здався декан медичного факультету. Він не додає душі, там де її не треба, але він не шкодуватиме її там, де це справді потрібно. Такий собі строгий медик. Але скільки гумору, абсолютної простоти, жодного бажання бути цікавим, тенденційним чи ще якимось таким, яким він не є. Але ж у світі, де тебе цінують за картинку, за вміння подати, сказати, усім подобатися, догодити, бути таким неймовірно складно. Та він зберігає собі вірність. І це відкриває тобі розуміння справжності. Чоловічої справжності. Без зайвих сентиментів.

Олександрові Олександровичу – 62. Його найбільшим досягненням є родина: дружина, дві доньки, успішні в науковому світі, й онучки Ребека та Рафаелла. Бути дідом – найкраще, що міг подарувати йому університет життя.

Все у нього якось просто. Зі свою дружиною знайомий із 1961. «Ми з нею ходили в один клас. Були періоди, коли навіть сиділи за однією партою. Я не завалював її квітами. Моєю зброєю були цукерки: у цьому вона безсила. Не знаю чому, але ніколи не балував її подарунками. Це могли бути якісь маленькі сувеніри з поїздок, скромні кулончики… Вона у мене дуже особлива… Таку кров ще треба пошукати: її мама егейка, мусульманка… Відтак у її рисах завжди було щось таке східне, що полонило… Цілий клас був у неї закоханий. Вперше я проводив її у десятому класі після танців, тоді все і закрутилося».

Закрутилося так, що крутиться вже 36 років. Їм не важко любити, хоч доводилося виборювати можливість бути разом у самих себе: «Вона працювала у мене виконробом на будівництві 18 років: жила у вагончиках, ходила в куфайці, у грубих таких чоботях. Це був складний період. Ми були вже одружені. Я працював хірургом у Рахові. Жили в Мукачеві. Будівництво в Ужгороді. Розумієте географію?! Ми зустрічалися один раз – у суботу. І тільки у 1979 році, коли мене перевели на роботу в онкодиспансер, усе трохи вирівнялося. В університет я повернувся через десять років практичної роботи».

А тепер, чому не просто. «Я один із трьох братів. Історія моєї родини навчила мене мужньо переносити біль, трагедії, біди, які падають на тебе. Мій батько був репресований у сорок восьмому. Його відпустили тільки після смерті Сталіна. Я народився 54-го, через рік після його повернення. Але завжди бачив у його очах біль у стосунках із життям.

Практично до 60-го року ми проживали в селі Клячанові, там я і народився. Я римо-католик. У селі у нас дві церкви: греко- і римо-католицька. Остання побудована 1688 року. У ній мене хрестили. У 61-му році ми переїхали до Мукачева. Пам’ятаю пасовиська із старшими братами, риболовлю. Як ми запікали рибу… Марлі тоді не було, то брали стару тюль із вікон і так рибалили. Так часто згадую тодішнє село: жодних огорож, ніхто не ховався. Людина мала хату, загороджений двір, і то не від жуликів, а просто, бо мала курей, гусей, свиню. Ніяких замків. Хочеш грушки – бери, хочеш яблуко – прошу, лізь на дерево і їж, скільки хочеш…

Цілим дійством було, коли варили леквар. Постійно ж була проблема із цукром. Під деревами простеляли простирадло, хтось із дорослих вилізав на сливку і тряс її. Тоді це віддавали жінкам, ті перебирали, що добре, а що ні, і кидали до великого котла».

Усе його дитинство було дійством, у якому щось творили руками: підсилювачі із радіоприймачів, авіа-, автомоделі. «У мене були велосипеди, мопеди. Був чудовий сусід. Ми з ним були фанатами техніки. Перші мопеди могли на тиждень по декілька разів збирати, розбирати, регулювати, мінятися моторами, хто скоріше проїде до певної точки. Мотоциклів у мене ніколи не було, хоч це була і є моя мрія. І якби не супротив сім’ї, то я б і зараз купив байк. Не виключено, що коли піду на пенсію, то зроблю це.

Завжди захоплювався технікою. У батька був «Москвич» – ще студентом знав, як його ремонтувати, розбирати, збирати. Це так і залишилося. Люблю майструвати щось своїми руками. Фактично дома тепер, коли живу в будинку, маю гараж та всілякі інструменти, які потрібні для роботи із залізом, для зварювання: свердла, дрилі, все, що хочете. Я це люблю. Можу про це багато говорити. Ви просто зрозумійте: мене  вчили бути простим із людьми. Як я зможу бути таким, якщо мої руки не знатимуть роботи. Це неможливо!».

Так складалося, що батька рідко бачили – він постійно зникав на роботі, треба ж було годувати немалу родину. Олександр Олександрович не раз возив йому на велосипеді обіди. Строгості ж у життя додавала мама. Але це та строгість, яка відточує тебе як особистість.

«Вона дуже смачно готувала. У мене з дитинства залишилася пристрасть до їжі, але такої закарпатської – простої і смачнючої. І зараз пам’ятаю смак тих супів, голубців, маминих суботніх фанок, неділяшньої поливки. Я можу попросити дружину приготувати фасолю із кислою капустою, грибний суп – їсти їх цілий тиждень, і це не набридає».

Ця людина виросла у традиціях. А я свято переконана, що там, де зберігають історію, завжди буде щось живе, таке, що ніколи не втратить яскравості, і що це «щось» робитиме людину теж живою. «Зрозуміло, що традиційними святами були Різдво та Пасха. Та ви що! Це була кревна образа, якщо комусь не виходило приїхати. Батько казав: «Як це ви не можете приїхати? Люди з Америки  приходять додому, а ви не можете!». У нас накривався великий стіл. І все було так: друзі родини були з різних конфесій – православні, греко-католики, римо-католики. Та математика була проста: три дні святкувань – кожен наступний день у когось іншого. Ми ходили колядувати. А на Пасху! Гуртожитськими коридорами просто лилася вода! Ех, то були часи!».

Якось так пішло із самого початку: наука йому давалася дуже легко. Його навчальний заклад з першого класу викладав англійську. Тому тепер він без проблем читає і перекладає тексти, навіть професійну літературу. Школу закінчив із відмінним атестатом, хоч і без медалі.

Нині, коли покоління змінилися, вже Олександр Олександрович збирає свою родину – те, чого навчили в дитинстві, нікуди не зникло: «На Різдво діти, онуки збираються у нас. Коли я був малим, всі вставали, трималися за руки, а дід молився.

Тепер встаю я, дякую Богу за все прожите, за родину, що ми живі. Я прошу у Нього підтримати нас ще на 365 днів. Дід мені завжди казав: «Не проси багато. Проси на рік. А залишишся живим – попросиш на наступний». На такі великі свята мама робила картопляні пироги. Мої доньки дуже яскраво це пам’ятають: просять їх приготувати. Тому в нас розклади такі: для доньок – пироги, для онучок – фанки.

І для мене не є трагедією постояти біля плити: мій боґрач, мисливський суп. А ще фірмові дідові млинці та оладки. Це перше, що просять зробити мої онучки для них, коли приходять. І що – беру до рук сковорідку!».

Він усе робить для того, аби його тихий острівець Болдижарів був у безпеці. Стосунки з дружиною? За 39 років їхні взаємини не вичерпалися: «Ми ще не наїлися одне одним. Так, стосунки змінилися. І любов наша стала інакшою. Спочатку ми не ділили нічого – тільки одне одного. Потім стали ділити на старшу доньку, згодом на молодшу. Тепер ділимо ще на двох внучат. Змінюються з віком життєві цінності! Колись були одні інтереси, тепер інше. За 40 років ми ще не жили одне для одного. Хоча для кого ми жили? Вони у мене є – і це прекрасне почуття».

• Ви любите!..

• Думаю, що це взаємно.

Він не читає у спальні, бо цього там робити не потрібно. Для цього в нього є кабінет, своя бібліотека. Немає улюбленої книжки, бо людина на різних етапах захоплюється різним. Він не переймається гардеробом, бо має дружину з прекрасним почуттям смаку. «Мої сорочки – це частіше подарунки доньок. Витягнути мене у магазин – це трагедія. Я ніколи не ношу з собою гребінця. Чешуся раз на день. Але мене дратують незачесані люди».

• А що ще Вас дратує?

• Коли людина не хоче зрозуміти суть речей і вислухати до кінця. Нездатність іти на компроміс. Усе інше – те, що дратує всіх! Дволикість. Нещирість. Ненадійність. Є люди, які кажуть: «Мене підводять тільки раз у житті!». Я про себе такого сказати не можу. Мене одні і ті ж самі люди підводять десятки разів.

• А є щось таке, за що докоряєте собі?

• Докоряю у моменти, коли дружина хоче танцювати. Вона це дуже любить, а я ні. Часто змушений їй відмовляти.

• Ваш улюблений колір?

• Нема. Це смішно. Що це дає?

• Ви романтик?

• Ні, радше песиміст, але реальний. Колись мені в ректораті сказали: «Ти такий нитік і песиміст». А я їм: «Якщо у вас не буде такого, то ви у своїй романтичності полетите так далеко, що будете шпотатися». Я люблю прагматику, яка побудована на реаліях. Ви можете думати все, що хочете, мріяти, плавати у хмарах.. А далі що? Романтизм річ хороша! Але його треба обмежувати. Бажати і вірити –  не шкідливо.

• А у кого вірите Ви?

• Натякаєте на Бога?.. Мої дід і баба по одній і другій лінії були церковниками.. Це була релігійна родина. У нас у селі на дзвіниці є три дзвони. На великому викарбуване прізвище Болдижар. І для мене це важливо. Хтось із моїх предків, напевне, молився і за те, щоб вірили ми, теперішні. Я не можу сказати, що регулярно відвідую церкву. Але на два свята з онучками ходимо туди. Сказати, що вірю в теорію Дарвіна – не скажу. Є такі ситуації, коли ти не маєш у кого щиро просити і щось розказати. У таких ситуаціях розумієш, що хтось чекає, щоб ти заговорив до Нього.

• Що розумієте під словом «декан»?

• Вже не знаю, що я розумію під цим. Я вже 12 років на цій посаді. Все нове, що ми робимо, – добре. Але все хороше, що вже напрацьовано, треба зберегти. Добре, коли це вдається зробити декану.

Не знаю, якого Болдижара знаєте ви. А мені він видався дідусем у темі, чоловіком, який не розмінюється ніжністю, теплотою, бо має кому це нести. Він прямий. Когось це обурює. Багато хто приймає це за зверхність. Йому немає сенсу грати в ігри. Все, що треба для щастя, є. Таких мало: людей, які не почуваються комусь щось винними. У них гостре почуття обов’язку, серйозності, поваги до досвіду, років, заслуг. Такі, як він, цінують важкість у боротьбі. Вони не приймають за просто так.

Мені так хочеться, щоб ви змогли побачити в ньому вільну людину. Знаєте, якщо повірити собі (собі, а не у себе), то ти одразу розумієш, як маєш жити, – це його стиль. Просто знайти себе і відчути в цьому спокій.

Він з тих, хто говорить те, що відчуває, і робить те, про що думає. У нього свій рух, своє світло.

Послухайте, людина, яка щодня бореться зі смертю, щодня рятує від неї, щодня дарує надію тим, хто чекає за дверима операційної: такі знають ціну життя. І вони, повторюю, повторюю і повторюю – не розмінюються.

_x_PS1 Хочу Вас запитати: Ви ніколи не думали над тим, що живемо у світі дзеркал?! Оскільки собою ми часто чи й постійно невдоволені, то доводиться наводити ніби марафет, тобто робити з себе тих, ким ми не є. Робити доти, доки відображення не буде таким, як би нам хотілося. Біда тільки в тому, що світ усе далі перетворюється на простір викривлених дзеркал, де ніби і ти, але й не ти. Усі свої недоліки ми маскуємо, замість того, щоб виправляти, замість того, щоб інтенсивно над ними працювати. Ми дивимося на викривленість і сміємося, бо так легше. Веселитися завжди легше, ніж перероджуватися._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 https://www.youtube.com/embed/nMKK-X1bbjA?list=PLRO7qkDzQWzLH4t06h6nzy5uQU-iKNQ30_x_PS9 _x_PS10 Світлана Лапига_x_PS11 Фото, відео Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Світлана Лапига

Фото, відео Роберта Паппа