П`ятниця, 26.04.24, 22:17 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Галерея слави, гордості, надії » В підґрунті успіху – УжНУ
Петро Мідянка: «Поза Україною нема життя, а якщо і є, то воно не дійсне…»
11.02.14, 01:51
Петро Мідянка

Він завітав неждано-негадано. І я була заскочена словами редактора зі слухавки: «До нас іде Мідянка. Поспілкуєтеся... Зробите інтерв’ю». Про що говорити з Шевченківським лауреатом мені, студентці-четвертокурсниці? Ой лишенько...

  • Якби були на моєму місці, що б спитали найперше?
– Чому ти прийшов через стільки років на філологічний факультет?
  • То чому?..
– Відчути промайнулу молодість. А ще дух викладачів, котрих уже нема на світі, але які у цих стінах вкладали у мене щось вічне. Питав себе, чи не жалкую, що вступив у тодішній УжДУ, а не, наприклад, до львівського чи київського вишів. Відповідаю однозначно: ні! Ужгород – це своє середовище, тут усе тобі рідне. Університет дав мені багато чого...

Закінчив філологічний факультет тоді ще УжДУ і сьогодні є справжньою гордістю університету. Його вважають диваком, і він справді не такий, як усі. Живе у «кінці географії». До 49 був холостяком. Здавалося б, ну просто вчитель із Широкого Лугу. Який став лауреатом Шевченківської премії. Петро Мідянка – закарпатський поет. Той, хто знайомить цілий світ із життям Срібної Землі (Авт.).

  • Як думаєте, чому закарпатці менше цінують Вашу творчість аніж ті, хто з-поза меж області?
– У закарпатців менший поетичний запит. Проте це не означає, що тут нічого нікого не цікавить. Коли щось якісне і високе достукається до них, то можуть бути захоплені. Інша річ, на якій поезії виховані закарпатці: що вони читають, яким авторам віддають перевагу, врешті, який доступ до поезії мають.

• Разом із тим не можемо сказати, що Ваша творчість є масовою. Чи не хочеться, аби ваша поезія була доступною ширшому колу читачів?

– Я би не хотів, аби моя поезія була попсою чи піаром.
  • Кажуть, що ви маніакально уважний до дрібниць. Це особливість вашого стилю?
– Так, інколи я дуже захоплююся деталями, їх нанизуванням. Я не скажу, що від цього легше писати, але мені так, як то кажуть, бачиться. Слова самі влягають у такий-от ланцюжок. А там і стиль виробляється.
  • Представником якого літературного напряму себе вважаєте?
– Думаю, я пост-неокласик.

Петро Мідянка – людина дуже суворо вимоглива до слів, що лягають на папір. На мої запитання не відповідає відразу. Прискіпливо шукає слова, які б стовідсотково передавали те, що хоче сказати. Ніби за кожне вимовлене несе величезну відповідальність. Таких людей не так уже й багато (Авт.).

  • Пане Петре, чи заважає Вам щось у творчості?
– Певна заангажованість на літературному каноні, на класиці. Речі, які мені не дозволяють бути таким, яким є сучасне покоління. До прикладу, я не можу вживати нецензурну лексику у своїй праці. А якщо так трапляється, то це все дуже виважено.
  • Ви не раз казали, що літературу не можна насичувати лайкою.
– Література – це публічне спілкування. Не можна дозволяти собі ображати ні свого друга, ні свого ворога. Вживання нецензурної лексики – це неповага до себе і самоприниження. Але тут усе залежить від виховання та навчання. Та й лайка зовсім невластива українській мові. Це один з її елементів, проте не треба нею по-селянськи зловживати. Тут повинна бути етикетна планка, що є мірилом інтелігентності.
  • Тоді Вас добре виховали. І вчителі були такими, як треба.
– Були і надмірні моральні затори, проти яких я бунтував і категорично не сприймав. Проте тут був, напевно, конфлікт поколінь. Із часом я почав мислити трохи по-іншому. Зрозумів, що для мене всі і все може бути вчителем.

Мене завжди цікавило, твори яких авторів поет може назвати як приклад для наслідування. Проте Петро Мідянка мене виправив: сказав, що справа не у наслідуванні, а в тому, що ти знаходиш для себе у тій книзі або ж які таємниці твоєї душі вона відкриває (Авт.).

  • Які книги можна знайти на столику біля вашого ліжка?
– Найрізноманітніші: і російських поетів Срібного віку, й українських – розстріляного Відродження, і київську школу, і поетів-метафористів. Улюбленої книжки у мене нема –звертаюся до багатьох.
  • Із чого починається написання вашого вірша?
– Все починається з думки. Відразу, на ходу, розвиваю текст: спочатку пишу від руки, потім найвдаліше набираю на комп’ютері.
  • А якщо під час такого-от процесу дружина просить зробити якусь роботу по господарству, то Ви…
– Встаю і роблю те, що треба. Буває, хоч і рідко, що можу розсердитися, але потім швидко холону.

У 49 років його життя зазнало зовсім інший вектор руху. Відійшли батьки: «Із ними відійшла ціла цивілізація, їх цивілізація». Тепер на її місці Петро Мідянка будує свою. Проте не сам, а з дружиною – ужгородською письменницею (Авт.).

  • Пане Петре, кому пощастило більше – Вам чи дружині?
– Однозначно, що мені, а їй не пощастило, бо має «генія-поета». А він у житті куди геть інший, аніж у віршах. Вона ж підкорила мене своєю креативністю і красою. Часом робить зауваження: то я чашку із-під кави не помив, то цукорницю не закрив, то ліжко не прибрав… Але від цього не стає мені якоюсь далекою.
  • А чи вплинуло сімейне життя на творчість?
– Я ховаюся за каменями своєї душі. Поет – це егоїст. Творча людина – це самозакохана людина. Та й сімейне життя не хочу виносити на поетичний рівень – воно не достойне поезії. Колись один поет писав: «Не від того я умру, що на світі буде война, а від того, шо вона мого вірша недостойна». Сімейне життя створює мені достатній комфорт для творчості.

Господарство у поета чимале: 50 кролів, 40 курей, 20 качок, дві кішки та велике поле. А на ньому помідори, огірки, квасоля, персики, абрикоси, яблука, сливи, груші… Він – людина землі. Це видно з його натруджених рук, постави. Ніякої гордо піднятої голови до неба. Мені здавалося, що пан Петро наче згортався у клубочок, як це робить кошеня, особливо тоді, коли мова заходила про щось сакральне (Авт.).

  • Хто з батьків більше вплинув на Ваше виховання?
– Батько. Він навчив мене оцінювати речі з погляду вічності. Багато чого знав і майже все зіставляв на історичних прикладах. Мамка моя була дуже доброю, побожною, чуйною жінкою, справжньою берегинею сімейного вогнища. Мала дуже гарний голос, часто співала у дитинстві колискові.
  • Часто згадуєте дитинство?
– Знаєте, із віком частіше. Коли людина стає старшою, то багато що переоцінює. Жаль, що не можна повернути втрачене.
  • А ким хотіли бути?
– Лісником, але потім почалася поетична сверблячка. Мрії, і все таке…
  • Часто мрієте?
– Зараз уже ні, а колись був великим мрійником, будував багато повітряних замків. Складав карти і мандрував ними. Хотів поїхати в Атлантиду. Колись писав: «Збудуєм українську Атлантиду, країни тої ще не бачив світ…». Але наша Атлантида ще попереду.
  • Важко переживаєте те, що нині відбувається в Україні?
– Тяжко. Мені прикро від того, що показуємо себе нікчемами. Та горстка людей, яка стоїть у Києві, найрадикальніша частина цілого суспільства. Бо є на дивані, а є на Майдані. Більшість обрала споглядальницьку позицію. А це нічого не дасть. Та все буде добре. Бо вже виросло покоління, яке не згодне жити з теперішніми законами, з тою владою, яка проти власного народу. Леся Українка писала: «Contra spem spero». Я ж іще додам: поза Україною нема життя, а якщо і є, то воно не дійсне. Був би я зараз студентом УжНУ – то був би на барикадах.

Ми розмовляли понад годину. Він захоплено розповідав про інших і дуже помірно говорив про себе. Я чекала кремезного чолов’ягу, а побачила невисокого чоловіка з червоним наплічником. Думала, що слухатиму ліричні рядки. Почула: правду, яка робить наш світ чистішим; біль за байдужість нації; вдячність за подаровані можливості; любов до тих, хто любить, і до тих, хто не може осягнути Мідянку сповна. Він цілісний поет, який там, з «кінця географії», волає до нас рядками, що сягають вічності (Авт.).

Світлана Лапига


Поділитися через:
Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!
Переглядів: 1303 | Додав: VIP | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
omForm">
Увійдіть:
avatar

Ми у Facebook


На Закарпатті чимало унікальних людей, які творять його історію і сучасність. Вони щоденно ходять вулицями, п’ють каву в затишних кав’ярнях, розповідають одне одному захопливі історії, а також навчають студентів найбільшого вишу області. Сотні тисяч таких науковців, дослідників, педагогів творили 400-річну історію вищої освіти Закарпаття. Плоди їхньої праці успадкувало сучасне покоління, тому зобов’язане знати, поважати й уміло використовувати набутки. І якщо в калейдоскопі історії 400 років і не багато, то для університету навіть 5 років означає зміну покоління.

Сторінки історії УжНУ, здобутки вищої освіти, погляд різних поколінь на сучасний стан справ пропонуємо вам у новій рубриці Медіацентру УжНУ – «Галерея слави, успіху, надії...». Віримо, що мудрість світил науки і рядових сумлінних працівників нашого університету, досвід успішних людей, підґрунтям для досягнень котрих стало набуте за роки навчання в УжНУ, діяльний дух нашої перспективної молоді, допоможе сучасному поколінню зрозуміти процеси, які сьогодні переживаємо, а також уникнути помилок. Дослухаймося до порад і самі будьмо мудрими!

На кожному факультеті УжНУ свого часу працювали чи й далі трудяться поважні, мудрі, варті більшої уваги люди. Чимало маємо й випускників, що здобули висоти в різних сферах суспільного життя. Росте в нас нова зміна талановитої молоді. Нерідко вони ще й скромні, тож не надто охоче розповідають про себе. Тож якщо ви знаєте людей, які можуть доповнити галерею постатей нашої рубрики, повідомляйте нам, будь ласка.

Координати – на сайті.

Дякуємо за співпрацю!

Щиро ваш Медіацентр УжНУ