|
На більшості заходів, які проходять в Ужгороді та на Закарпатті загалом, можна почути фразу: «А зараз зустрічайте «Бліц»!» Таке оголошення зазвичай супроводжується радісними вигуками. І недарма: колектив студії сучасного танцю «Бліц» вирізняється неординарною музикою, чудовою постановкою, цікавим колоритом і, що особливо важливо, щирими усмішками тих, хто танцює. Одразу видно, що людям подобається те, що вони роблять, а за такою потужною роботою має стояти хороший керівник.
Від себе не втечеш, кажуть люди. І ця фраза цілком характеризує Олену Камінську – засновника, керівника, балетмейстра-постановника, натхненника й ідеолога найвідомішого на Закарпатті танцювального колективу «Бліц». Сама розповідь про те, що ця дивовижна жінка в перші роки роботи могла мати з харчів однісіньку пачку макаронів, а всі гроші витратити на дзвінок до Будапешта, щоб домовитися про виступ колективу, – неймовірне натхнення. Олена Камінська свого часу закінчила наш університет. І хоч життя безпосередньо не пов’язало її зі спеціальністю, яку вона опанувала, навчання у виші їй дуже допомогло і в роботі, і просто в житті. Про те, як хобі перетворилося на справу життя, ми й бесідували з пані Оленою.
- Пані Олено, чому свого часу вирішили вступати саме на російську філологію?
– Це, напевно, багатьом буде не дуже приємно чути, але вступати кудись треба було. Я пробувала пройти в театральний інститут у Москві й навіть успішно подолала три тури. Але врешті мене «зрізали» на самих іспитах, до речі, якраз із російської мови та літератури. До театрального вступні випробування відбувалися дещо раніше, ніж до інших вишів, тож, коли я повернулася, не зовсім розуміла, чого прагну. Єдине, що знала напевне: у театральний справді не хочу. І не тому, що мене туди не взяли, – просто відчула: я не готова настільки віддаватися цій професії, як люди, котрі пробували вступати разом зі мною. Врешті, вирішила: якщо в мене так погано з російською, треба підтягати знання. І вступила на філфак.
- Не шкодували, що не пішли далі за філологічним напрямком?
Маленькі вихованці студії «Бліц»
– Ні, думаю, навряд чи зробила б я там щось суспільно корисне. Зате, завдяки рокам навчання, я познайомилася з чудовими людьми, цікавими викладачами. Багато приємних спогадів зі студентських років. У нас був здебільшого жіночий колектив (як і завжди, на філфаку), але доволі харизматичний – з яскравими особистостями. Особлива подяка викладачам, яких по-справжньому оцінюєш лише тоді, коли минуть роки після навчання. Закінчувала я вже заочне відділення, і всі педагоги, бачачи, як мене затягнула робота, сприяли: мовляв, хай собі вже танцює (сміється. – Авт.). Хоча вчилася я насправді добре.
– Все було доволі просто й банально: я танцювала, мені це подобалося; щоправда, ніколи не хотіла бути ані хореографом, ані педагогом. Банальність же полягала в тому, що я була студенткою, це був мій 2-й курс, і друзі запропонували вести гурток у 12-й школі. Я подумала, чому б і ні. Крім того, ця пропозиція була оплачуваною, а мені хотілося допомогти батькам і мати якісь власні кошти. Зате без лукавства можу сказати, що освіта, яку я здобула в тоді ще УжДУ, мені дуже допомогла, особливо тепер, коли більше займаюся організацією. Я завжди любила читати, а в університеті мене навчили аналізувати прочитане, порівнювати тощо. Насправді хореографія й літературні історії дуже пов’язані між собою, взагалі мистецтво все пов’язане.
- Звідки взялася сама назва колективу?
– Ми були змушені змінити попередню. Адже спершу колектив називався «Карат», але через те, що не зійшлися в поглядах з тими людьми, які допомогли мені створити спочатку гурток, а потім – танцювальний колектив, нашвидкуруч змінювали назву. Не сказала б, що вона мені дуже подобається, утім «Бліц» – це вже своєрідний бренд, і тепер повертати колишню назву немає сенсу. Та й теперішня наразі приносила нам лише удачу.
- Які були труднощі на початку роботи з гуртком, а пізніше – з «Бліцом»?
Бліц
– Коли тільки починали, всі дуже любили танцювати сучасну хореографію, а що це таке і з чим його їдять, достеменно ніхто не знав. Як згадую наші перші постановки, переглядаю відеозаписи з перших виступів, – стає трохи сумно. Те, з чого ми починали, більше нагадувало вуличні танці (які вже мали свій академізм, певну базу на заході). Найскладнішим було усвідомити, визнати і навчитися цьому. Мого танцювального часу на все не вистачило, проте пишаюся тим, що зуміла виховати педагогів хорошого рівня. І якщо думати, що життя прожите даремно, бо учні тебе переросли, то в моєму випадку всі мене переросли. Але я так не вважаю. До нас у студію, на щастя, завжди приходили дуже активні, креативні люди; і якщо я, припустімо, чогось не знала, а вони щось побачили, десь дізналися про нове, – ми разом досягали результату.
- Що можете назвати найбільшим досягненням?
– Воно ще попереду (сміється. – Авт.). Насправді, озираючись на пройдене, часом думаю: «О-о-о, і таке було, і це ми робили», але ніколи не можна зупинятися й зациклюватися на зробленому. Хтось розумний сказав: «Коли ти досяг стелі, з жахом розумієш, що це – чиясь підлога», – над цим справді варто замислитися. Серед перспективного – те, що Денис Стульніков (хореограф «Пісні року ’2013», відеокліпи для представників українського і російського пісенного шоу-бізнесу, один із постановників грандіозного ювілейного шоу Ані Лорак. – Авт.) запропонував нам співпрацю.
- Чи не бувало труднощів із пошуком натхнення?
– У кожної людини колись настає момент, як бачиш саму рутину навкруги і просто руки опускаються. У мене був дуже серйозний зрив, довелося навіть приймати спеціальні препарати, щоб вийти з депресії. Це було жахливо: у тебе нічого не болить, але нічого не можеш. Я навіть музику слухати не могла. Вже потім, аналізуючи, зрозуміла, що за 10 років жодного разу не була у відпустці, а це дуже важливо. Варто іноді просто зупинитися: вийти в ліс, подивитися, яка чудова в нас природа, поспілкуватися з цікавою особистістю. Потрібно дати собі можливість відпочити, і тоді все повернеться.
- Вчитеся чогось від людей, які приходять у «Бліц»?
– Від усіх. Я дуже турботливо ставлюся до всіх танцівників колективу. Можливо, в певних речах я таки диктатор, але мені завжди цікава їхня думка. Бувало таке, що розвертала свій погляд на 180 градусів лише через те, що послухала колег. Я постійно до них дослухаюся; якщо перестану це робити – просто закостенію.
Ірина Левіна
Поділитися через:
|
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!
|
|
