Відверто кажучи, я хотів бути фізиком, розвивав ці вміння. Так сталося, що після школи мене рекомендували без іспитів в Одеський радіотехнічний інститут. Я взяв квитки, мав їхати. Але один із знайомих нашої сім’ї порекомендував: «Не їдь у те бандитське місто, немає там нічого, а в нас такий хороший хімічний факультет, ми тут займаємося спортом». Словом, так наговорив, що батько здав квитки, а я вступив на хімфак в Ужгороді.

Займався також і спортом. Одного разу пішов стрибати з парашутом. Важив тоді кілограмів 30–40, тому мені сказали: «У нас парашути – матеріальна цінність, а тебе понесе з ним. Якщо хочеш – іди в радіогурток».

Після закінчення вишу три роки пропрацював на кафедрі ядерної фізики, бо там потрібен був хімік. За цей час написав кандидатську. Я відповідав за радіоактивні ізотопи – на той час стратегічний напрям у науці. А коли вступав до аспірантури, то потрапив під опіку до доктора хімічних наук, професора П.Стадника й вирішив бути хіміком, залишивши вже готову кандидатську з фізики. Вона стосувалася важливих досліджень, пов’язаних з добуванням нафти – я вже підготував був навіть теоретичні розрахунки. Закинув усе це й уже за три наступні роки зробив кандидатську з хімії.

• Не шкодували про такий вибір?

– Ні, не шкодував. Пізніше я зрозумів, що зробив усе правильно. Я в хімії зумів зробити набагато більше, певним чином був пов’язаний з космічною тематикою: займався метаном, мав договори з космічними лабораторіями.

Все обладнання, яке є в лабораторіях хімфаку, отримував через договори і завдяки розробкам. Пропрацював 40 років завідувачем кафедри фізичної та колоїдної хімії, створивши новий напрямок досліджень з каталізу.

У ході наукової роботи, ще під час навчання в аспірантурі, було чимало ситуацій, пов’язаних з моїми розробками. Так, доктор хімічних наук, професор П. Стадник, який до мого призначення був завідувачем кафедри, а також моїм науковим керівником, доручив мені одне з досліджень з метаном. Я провів досліди, надав висновки, записи діаграм, зроблені протягом двох років. Але під час дослідів я не виявив того ефекту, який був потрібен професору. І він написав на мене рапорт на відрахування з аспірантури.

Під час дослідів у мене ніколи не було інших продуктів, крім вуглекислого газу і води. І тут під час аналізу з’явився формальдегід. Я почав з’ясовувати, в чому справа. А вийшло так, що платина обірвалася і впала. Кварц почав каталізувати. Тож моя перша стаття, що стосувалася цього явища, була опублікована у 1968 році під назвою «Окиснення метану в формальдегід у кварцовому реакті». А минулого року в Новосибірську, де я колись захищався, її переписали повністю, без жодного сорому, і назвали «Каталітичне окиснення метану в кварцовому реакті». З одного боку, прикро, з іншого, це доводить, що до сьогодні тема актуальна. Я хотів написати їм, а потім передумав: ну їх.., тим паче, що на міжнародному рівні знали про мої дослідження, бо найвищі виходи метану сьогодні ніхто так і не отримав.

• Знаємо, що Ваші дослідження лягли в основу створення сучасних систем життєзабезпечення в замкнутих просторах на космічних кораблях та підводних човнах і, по суті, наблизили політ людей на Марс…

– Ці дослідження пов’язані з розробкою способу фізико-хімічного синтезу вуглеводів з формальдегіду. Шість років тривали договори з Інститутом медико-біологічних проблем АН СРСР. Тоді було максимальне сприяння розробкам.

Ми розробили метод, за яким створили систему життєзабезпечення в обмеженому замкнутому просторі, зокрема космічних кораблях, підводних човнах тощо. І цього року вже перших людей готують до польоту на Марс, який триватиме три з половиною роки. Використовують саме цей метод.

Нашу систему перевіряли в Інституті космічних проблем на трьох космонавтах, які прожили у замкнутому просторі без їжі, води при з половиною роки. Суть полягає у тому, що продукти людської життєдіяльності перетворюються на вуглекислий газ і воду. А людині треба дихати повітрям, тоді теж виходить вуглекислий газ. Тож воду у космічному кораблі розкладають на водень і кисень. Воднем вуглекислий газ перетворюють до метану, а далі на моїх каталізаторах метан до формальдегіду, формальдегід на глюкозу, глюкозу на крохмаль – і маємо білки, а відтак і замкнутий цикл. Звідси і кисень для регенерації.

Спочатку ми випробовували це на щурах, були й невдачі, але через певний час мій колега з Інституту медико-біологічних проблем АН СРСР написав, що вперше у світі вдалося завершити замкнутий цикл для космонавтів, і я радію, що вклад у ці дослідження зробив і я.

З 8 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ЗАРПЛАТИ ОТРИМУВАВ ЛИШЕ 350, ВСЕ ІНШЕ – НА БЛАГО ПАРТІЇ

• Розкажіть про роботу в Республіці Малі, Алжирі. Чи не виникало бажання залишитися там?

– Там було дуже добре працювати. Я організував для студентів Республіки Малі лабораторію. Спочатку дивно було, що тамтешній ректор не вимагав навчальних планів від мене. Я звик до перевірок, а тут мені кажуть: «Мсьє, Ви професор з іншої країни, я вас не буду перевіряти. Ви покажете нам, що знаєте, а потім побачимо».

Коли я їхав додому на канікули, ректор каже: «Ось тут японські, німецькі, інші фірми, які випускають прилади. Виписуйте все, що хочете, і на будь-яку суму. Головне – щоб ви могли виконувати лабораторний практикум». Коли я повернувся, столи вже були готові, прилади підключені. Мені здавалося це фантастичним, зрозуміло, що з таких умов не надто хотілося виїжджати.

Як професор, я проводив дві пари на тиждень, мав 50 асистентів. Оклади були теж високі. Якщо третій радник посольства отримував 350 доларів, то у мене в Малі була зарплата 8 тисяч доларів на місяць. Але з них я отримував 350 доларів. Усі інші гроші йшли на благо партії.

Коли працював в Алжирі, моя місячна зарплата становила 13 тисяч доларів. З них я мав 1100-1200 доларів. А мій колега, який вже 15 років працював за кордоном, мав отримувати вже 50 тисяч доларів на місяць. За ним постійно стежив один кадебіст. Цей науковець з усієї суми теж отримував тільки 350 доларів. Коли повернувся з-за кордону, міг мати пенсію в межах 45 тисяч доларів. Просив хоча б 300 доларів, а виділили йому врешті 1200 чи навіть 1100 гривень.

Такий час тоді був: правила однакові що для науковців, що для олімпійців чи співаків. Єдине, що я придбав собі за валюту, – машину «Волгу», на якій їжджу до цього часу. Мені пропонували залишитися за кордоном, давали машину, квартиру. Але тут була рідня, та й взагалі не було можливостей виїхати: коли ми сідали в літак, щоб вилетіти за кордон, представник посольства забирав у нас паспорти, і вже на чужині ми ходили з папірцем замість паспорта. Повертали документ, коли й ми поверталися.

Одного разу мені колега каже: приїжджай на відпочинок на два тижні, я маю квартиру в Парижі. А я розказую, що зайнятий. Він дивувався, бо ж канікули були в той час у виші, та й роботи як такої не було. Я ж не міг йому сказати, що безпаспортний і що без грошей. Я долара тоді не бачив, не мав на руках, хоча на рахунку було. Отримував виплату лише чеками.

• Наскільки малійські чи алжирські студенти відрізнялися від наших?

– Студенти в Республіці Малі й Алжирі були настільки зацікавлені у знаннях, що я дивувався. Для наших студентів скільки б підручників не видавав – не потрібно нічого. Там видав два чи три підручники французькою – і студенти майже відразу їх розбирали. Вони готувалися до конкурсного відбору на роботу, піклувалися про майбутнє.

• У чому ж тоді проблема сучасної освіти, як Ви гадаєте?

– Проблема у тому, що в країні майже нічого не виробляють, нема робочих місць. Колись ми готували спеціалістів, і їх одразу забирали на практику, потім на роботу на заводи Закарпаття. Одні випускники хімічного йшли працювати в школу, інші – на завод. Я возив студентів навіть на завод у Дніпродзержинськ. А тепер нема ні приладів, аби студенти могли займатися, ні перспективи після закінчення вишу. Не всі ж поїдуть за кордон. А така ситуація породжує відчай.

• Яким у Вашому розумінні має бути класичний університет?

– Оксфорд чи Кембридж – це мрія, хоч наші університети при союзі теж були непогані. Тоді в Україні було шість університетів – на пальцях можна було перелічити. Тепер повідкривали безліч, а для чого і кого вони готують? Докторські, кандидатські хто тепер пише? Купи-продай все.

У час мого навчання спізнитися на лекцію чи пропустити її було цілим конфліктом. Сьогодні студент може не ходити тиждень-два. Та й сучасні тестові системи – то не навчання. Як можна знання точної науки перевірити за допомогою тестів? Адже деякі формули потрібно розписувати на кілька аркушів, а там варіанти відповідей лише скільки...

Сьогодні дуже багато відповідальних і дуже мало тих, хто насправді відповідає. Зрозуміло, що були такі часи, коли було важко, був і відчай, але була атмосфера, а зараз нема такої атмосфери: чесності, співпраці, науковості.

В АЛЖИРІ ЛЕДЬ НЕ ПОЗБУВСЯ ЖИТТЯ: НА ЩАСТЯ, КИНДЖАЛ ЗУПИНИВСЯ МІЖ ЛОПАТКАМИ, А НЕ В СЕРЦІ

• Чи пригадуєте якісь цікаві ситуації під час викладання?

– На практичній з органіки один викладач дав студенту роботу: переганяти речовину. Той у невеликій колбочці залишив речовину на лабораторному столі і пішов здавати колоквіум. Неподалік стояли дівчина й хлопець, а я – біля вікна. І тут як вибухне! Пробило наскрізь лабораторний стіл. Я дивися у вікно і бачив, як скло вигнулося назовні і розсипалося на дрібні частинки.

Чимало було курйозних випадків. Один студент без штанів бігав факультетом, бо розбив колбу з сірчаною кислотою, а викладач йому приніс свої штани, більші на кілька розмірів.

• Скільки годин у день присвячуєте науці?

– Коли готував підручники, то й 6-10 годин після пар сидів, а зараз менше. Коли потрібно студентам показати якусь статтю, яка лише англійською опублікована, то перекладаю її. Роботи завжди є. Маю дипломників, курсовиків, консультую їх.

Нині зі студентами-екологами активно співпрацюю, маємо хороші роботи в науковому віснику опубліковані, та й прикладне значення цієї роботи чимале. Наприклад, вимірювали екологи в місті формальдегід: ходили по Ужгороду в пошуках, бо ніяк не могли знайти цю речовину. Тоді я кажу, що біля кожного автомобіля його багато. Вони не вірили спочатку, а коли виміряли, то вже почали доповідати про його вміст у вихлопах машин не тільки в Україні, а й за кордоном. Ми приблизно 4-5 років тому озвучили цю проблему в екологічному віснику, і лише після цього в Україні почали вимірювати вміст формальдегіду в повітрі.

До речі, ужгородців не варто лякати надто брудним повітрям, бо рівень забрудненості насправді такий самий, як і в інших містах. Адже у Києві, коли дорога 4-смугова і кожна автівка викидає цю речовину, то сумарна кількість буде значно вищою. А в нас на вулиці великий вміст виявляють, бо закарпатці їздять на старих машинах, привезених з-за кордону. А загалом на одиницю площі кількість формальдегіду в нас така, як і в більшості міст.

• Чим ще займаєтеся у вільний від науки час?

 – Люблю фотографувати: куди не їжджу – камера постійно зі мною. Маю фотоапарат "Зеніт", сам проявляв фотографії, досі роблю фотопортрети дітям і онукам. Все життя займаюся спортом. Колись наша команда викладачів була п’ятикратними чемпіонами з волейболу. Також я гімнастикою займався, штангу піднімав, ніколи не сидів без діла. Завжди рухався і зараз без руху не можу. Моя пошкоджена нога, на яку сьогодні шкутильгаю, – від спортивних травм. У молодості мені стрибнули на суглоб, розтрощили його, і тепер я вже з палкою.

До 50-ти років ще й за кордоном грав у складі команди Союзу. Коли працював в Алжирі, найкраще пробіг 100-метрівку. Спорт додавав сил у важкі періоди життя. Під час роботи в Алжирі на мене напали просто посеред вулиці. То були часи війни в Афганістані. Ударили ножем у спину. Хотіли в серце, але я повернувся за своєю дружиною, яка трохи відстала, – і кинджал застряг між лопатками.

• Які цінності поважаєте у людях, чому найбільше радієте?

– Порядність, чесність, інтелект. Я зустрічався з багатьма розумними людьми, і не було між нами мовного бар’єру. А коли бачиш людину, яка все заперечує, зацікавлена лише у збагаченні, то мені дуже дивно з такого. Радію, що живий, що маю хорошу сім’ю, маю дітей, онуків, правнука. Живемо з дружиною понад 55 років. Цим тішуся. Вважаю, що зробив і роблю все, що від мене залежить.

Редакція Медіацентру щиро вітає шановного іменника з поважною датою. Бажає міцного здоров’я, довгих років плідної праці, гідних послідовників!

Наталія Каралкіна,
фото Роберта Паппа

---

Поділитися через:

---

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

---