Ужгород колись був дуже зеленим: чимало скверів, парків. Зелене будівництво у місті – давня традиція. Ужгород будувався як зелене місто. За останні десятки років ми бачимо, що зелені насадження здають свої позиції забудові. Майже зникло озеленення однорічними рослинами. Немає клумб, квітників, газонів врешті», – вважає кандидат біологічних наук, доцент, завідувач кафедри ботаніки Олег Колесник. Він один з тих, хто бачить руйнування міста зсередини, знає природні причини негараздів, які нині спіткали Ужгород.

Для того, щоб не руйнувати, гроші не потрібні, стверджує Олег Борисович. Жителі самі шкодять довкіллю, й воно нам жорстоко відплатить. У хворому місті навряд чи будуть здорові люди, і ця теза вже підтверджена кількістю ужгородців, які страждають на жахливі недуги, передусім – онкозахворювання.

Олег Колесник не може не звертати увагу на варварське знищення зелених зон в Ужгороді. У різний спосіб намагається розповісти про наслідки таких явищ, однак ті, хто руйнує, зазвичай не чують тих, хто попереджає. Сьогодні серед подібних процесів – «коронування» дерев, вичищування Ужа, засміченість міста, вирубування дерев через забудову…

Про все це ProZak.info говорив з науковцем, який достатньо стриманий у спілкуванні, але при згадці про наболілі проблеми Ужгорода майже вмить змінює тон зі спокійного на стривожений. Крім довкілля, йшлося про університетську освіту, яка повинна діяти на випередження, бо диплом, по суті, «старіє», доки студент отримує його. Розповів Олег Колесник і про свої подорожі, якими сьогодні наповнене його життя, а завдячує можливістю поєднувати приємне з корисним саме своїй професії. 

 

Наука – це те, що імпонує мені, те, що любиться

«Я народився в Харкові, прожив там 6 місяців. Батько закінчував Харківський політехнічний інститут, тоді його направили в Ужгород для розбудови заводу «Ужгородприлад». Тож все свідоме життя я прожив в Ужгороді. У Харкові був лише один раз, під час навчання в університеті, й то лише проїздом. Насправді туди ніщо не тягне, там немає рідні. Мій батько лише навчався там, родом він із Кривого Рогу, а мама – з Кіровоградської області.

Природничий аспект мене цікавив ще змалку. Закінчивши школу №3 в Ужгороді, вступив на біологічний факультет УжНУ. Відтоді я тут. Наука була свідомим цілеспрямованим вибором. Мене цікавлять, зокрема, ті процеси, які відбуваються в живих організмах. Це те, що мені імпонує, те, що любиться.

Я вважаю, що мені поталанило з викладачами. У період, коли я навчався, контингент був хороший. Мій вчитель – це професор Віра Мандрик, на жаль, сьогодні покійна. Багато чого мені дав Юрій Петрус, якого, на жаль, теж сьогодні вже немає серед нас.

Студентський колектив у нас був цікавий.З нашої групи (25 осіб) нині вже 12 здобули науковий ступінь кандидата наук. Значна частина працює в університетах у нас та за кордоном. Студентські роки сьогодні хочеться згадувати. Тоді було багато поїздок, стажувань, зокрема, в Новосибірську, Кишиневі, де працювали в лабораторіях. Займалися і спортом, зокрема гірським туризмом…

 

Зупинятися не можна – навчання триває постійно

Викладацька й наукова діяльність передбачає освіту протягом життя. Тобто якщо ти зупинився у навчанні – дуже швидко втрачаєш кваліфікацію. Тому свої професійні навички треба постійно вдосконалювати. Біологія сьогодні – найбільш прогресивна наука, яка надзвичайно швидко розвивається. Протягом двох років повністю оновлюється інформація. Достатньо кілька років не тримати руку на пульсі – й ти вже відкочуєшся назад, деградуєш. Тому зупинятися не можна – навчання триває постійно. Звичайно, коли ти навчаєш студентів, то й для себе здобуваєш щось нове. Тобто це постійний динамічний процес.

 

Від радянського університету ми й досі не відійшли

Університет – це такий заклад, де має бути і наука, й освіта, тобто це навчально-науковий центр, де відбувається пошук нового, де мають бути демократичні традиції, до чого ми повинні прагнути. Ми повинні були вже давно відійти від моделі радянського університету як ідеологічної доктрини, де студенти дістають комплекс знань будівника комунізму. На жаль, цього не вдалося позбутися й досі. Парадигма ця надзвичайно живуча, стійка, але повинна відійти. Нам потрібно повернутися до традицій наукової демократії і мати належне забезпечення навчального процесу. Сучасна наука неможлива без фінансування. До прикладу, біологія сьогодні найбільш затратна наука у світі, тому що вона вимагає певного забезпечення для досліджень. Сьогодні біологія рухає всі технології у світі.

 

Навички, які студенти здобувають у виші, вже старі

Я намагаюся навчити студентів тому, що треба вчитися все життя. Не можна зупинятися, бо сучасний світ динамічний, у тому числі й наука. І ті навички, які студенти здобувають у виші, вже старі. Сьогодні тренд в освіті – дати не тільки знання, бо знання – застарілі, а навчити студентів здобувати все самостійно. Треба вміти планувати на майбутнє. Навіть класичні спеціальності, які нібито залишаються незмінними, теж застаріли давним-давно. Тобто ті напрямки, дипломи за якими ми видаємо, були актуальні в середині ХХ століття. У ХХІ вони вже нікому не потрібні. Потрібні нові навички, вміння, і треба орієнтувати студентів на це.

Деградація свідомості й культури – перша проблема Ужгорода

Ужгород мені небайдужий. Я застав його ще невеликим, тихим, гарним містечком. З того часу суттєво змінилася ментальність жителів. Тоді було інше ставлення до сміття, зелених насаджень. Місто прибирали. Іншим було ставлення до архітектури, а це душа міста. Сьогодні ми потихеньку перетворюємося на великий смітник, у якому відбуваються негативні процеси. Триває процес знищення того, що навколо, і це відбувається в комплексі.

Звичайно, такі процеси розпочалися не рік і не два тому. Це триває протягом кількох десятиріч, просто сьогодні воно досягає критичної межі. Але не тільки в цьому проблема. Триває деградація свідомості, а це ще більш небезпечно. Якщо в місті, де ми живемо, самі ж руйнуємо довкілля, то скільки би ми грошей не вкладали, виходу з цього не буде. Якщо людина не може викинути сміття в смітник, якщо не може не зламати кущ чи донести пакет зі сміттям до контейнера, якщо паркувати автомобіль на газоні – це норма, то що з цим вдієш. Потім дивуються, звідки бруд береться. Та з  того газону, де ти авто паркував і знищив траву своїм автомобілем!

Ми самі руйнуємо довкілля, і воно нам жорстоко відплатить. За динамікою хвороб це вже можна простежити. Ми віддаємо 20 років життя через погану екологію. Якщо за кордоном люди живуть довше на 20 років, то саме ці роки є відплатою за наше погане ставлення до довкілля. 

На Швабській колись були великі каштани, софори, а нині піввулиці без жодного дерева!

Найбільше забруднення від транспорту – на метр від землі. Якщо крона  дерева на 3-4 метри вище – вона не рятує від цього забруднення. Тому в місті треба висаджувати низькі й високі рослини. Коли дитина йде вулицею, то отримує значну дозу шкідливих речовин від транспорту. Бо від траси нас уже не відділяють бордюри з кущів, які могли би вбирати забруднення. І ми платимо за це онкозахворюваннями, а ще втрачаємо зовнішній вигляд міст.

Зелені насадження мають створювати ансамбль спільно з архітектурою. Раніше зелені вулиці перетворюються в пустелю. До прикладу, на вулиці Швабській від хреста до собору не залишилося жодного дерева! Колись там були великі каштани, софори. Тепер все це закатали в асфальт. А на іншій частині вулиці посадили з десяток лип. Але ж вони поки виростуть, пройдуть десятки років! Таких прикладів в Ужгороді, на жаль, багато.

 

Сакура через клімат втрачає свою декоративність

Щодо сакуризації: що занадто – те нездорово. Сакура – дуже цікава форма рослини, і насадження її треба підтримувати. Але останніми роками це дерево втрачає свою декоративність через те, що відбулися сильні кліматичні зміни. Якщо раніше тривалість цвітіння сакури становила 2-3 тижні, бо було прохолодніше, то сьогодні у нас затяжна весна, і сакура розцвітає на початку травня, коли вже спекотно. Квітки згорають і за день-два осипаються. Бутони ще не встигли відкритися, а вже «зварені». Тобто я не кажу, що сакури не треба. Варто підтримувати той стиль, родзинку міста, але не зациклюватися на чомусь одному. Має бути і сакура, і клен, і липа тощо. Не можна ж на сніданок постійно їсти лише тістечко (усміхається. – Авт.).

Варто спочатку відновити те, що втратили

Кожна вулиця вирізняється своїми умовами, кожне дерево вимагає свого місця. Є архітектурні рішення, де дерево виконує певну функцію. Тому Ужгороду не можна порадити щось одне – засадити його липами чи кленом. Загальні рекомендації теж не варто давати. Конкретний випадок вимагає свого дерева. Усе має гармоніювати.

Можна повернутися до традицій чеських архітекторів в Ужгороді. Я думаю, що варто спочатку відновити те, що втратили. Такі речі не завжди потребують грошей: щоб не знищувати, не ламати – гроші не потрібні. Тут ми знову повертаємося до тієї проблеми відновлення мислення. Принаймні слід навчитися поважати те, що зроблено до тебе.

 

Громада не знає, що робиться у місті

Проблема у тому, що інформація досі закрита. Можливо, дещо відбувається і позитивне, але не вистачає комунікації з громадою. Це ж стосується питання вичищення русла річки, у межах міста русло Ужа – штучне, звичайно, його треба підтримувати. Але ці процеси треба вирішувати в комплексі заходів із захисту від паводкової ситуації, але й зі збереженням зовнішнього вигляду. Обурення ужгородців з приводу чищення русла викликані саме закритістю інформації. Люди, як платники податків, мають право знати, що роблять за їхні гроші. З іншого боку, є гарні починання, необхідні речі, але їхня реалізація викликає питання.

Треба не тільки чистити русло, а й проводити берегоукріплення

Русло Ужа треба було вичищати, бо воно штучне, але мене в цій ситуації непокоїть те, що не відбулося захисту дамб. Озеленення дамб зняли й залишили голе каміння. Це призведе до того, що річка знову почне змивати дамбу й камінці потихеньку впадуть у русло. І влітку все буде знову так, як і було. А можна було зробити все в комплексі: з відновленням зелених насаджень на дамбах, тобто провести берегоукріплення, й вирішити це питання не на рік-два.

Короноване дерево замість 40-50 років проживе лише 10

 

Замість догляду за деревами в Ужгороді проводять глибоке коронування. Це все одно, що коли треба обрізати нігті, то їх обрубують з пальцями. Такі дерева будуть рости, але питання як? Людина теж може жити без ніг, але чи буде це повноцінне життя? Тобто коронування – це один із варіантів догляду, але вже крайній. Коли інші не допомагають, застосовують коронування. До того ж не всі дерева витримують таку обрізку, не всі відновлюються.

Глибоке коронування набагато зменшує вік дерева. У нас обрізка дерев не супроводжується потрібним доглядом і обробкою. Порізали дерева, а порізи не обробили. Коли ви порізали палець, то його треба обробити зеленкою чи йодом, а коли дерево обрізали – треба садовим варивом його обробити. Бо відразу ж заноситься грибок, дерево трухлявіє й за кілька років згниває.

Нещодавно порізали дерева на набережній – і жодне дерево не обробили. Це будуть хворі дерева. Вони відкриті до інфекції, і вона буде занесена. Подивіться на дерева біля обласної лікарні, які після коронування ніби й повідновлювалися, але на кожному другому з’явилося плодове тіло гриба. Тобто дерево струхлявіло. Дерево, яке могло би прожити ще 40-50 років, проживе 10. Звичайно, воно буде відновлюватися, але вже не набере попереднього вигляду.

Старі дерева треба вирубувати, робити обрізку, коронування, але існують й інші методи догляду. Дерева треба стригти, обробляти належним чином. Тут спадає на думку принцип хірургії: якщо не знаєш, як – принаймні не нашкодь. Інакше вже скоро будемо жити у кам’янистих джунглях. В Ужгороді вже не можна пройти вулицею, щоб не забруднити взуття. А цей бруд береться від неправильного догляду за клумбами, відсутності зеленого будівництва.

Якщо хвалимося, що в нас найдовша алея, то чому би не засадити всю набережну липами, щоб алея була справжня?

Протяжність Липової алеї в Ужгороді насправді становить 900 метрів, а не 2 кілометри, як усюди пишуть. Аби вона була найдовша і найгарніша, до неї додали й ту частину до підвісного моста. А там десь на 200 метрів ще є липи, й то лише з одного боку. Можливо, там і були колись липи, але тепер їх нема. І якщо ми всюди пишемо, що в нас найдовша алея, то чому би не засадити й цю ділянку липами, щоб алея була справжня?

Турист не приїде, щоб споглядати споруди з бетону і скла

Місто повинне мати свій вигляд. Але в нас замість історичних будівель сьогодні будуються якісь архітектурні монстри. Не варто очікувати, що турист буде приїжджати сюди, щоб милуватися такими спорудами з бетону й скла. Зруйнували Швабську, починаємо руйнувати Мукачівську... Вже скоро не матимемо Ужгорода, яким він колись був.

Страх від міні-ГЕС виникає через закритість інформації

Доцільність ГЕС вирішується в комплексі. Треба знати потреби в енергетиці, розглядати конкретний випадок. Такі речі завжди мають свої переваги й недоліки. А в нас, на жаль, останнім часом усе узагальнюють. Ми називаємо щось суцільним добром чи суцільним злом і починаємо воювати. А так не може бути.

Через намагання зекономити чи якісь інші причини ми отримуємо трубу замість річки. Та й поняття міні-ГЕС дуже широке. Тому питання треба вирішувати у конкретних ситуаціях. Але страх від міні-ГЕС виникає через закритість інформації. Хтось щось робить, вважає, що це правильно, а про роботу нікому не розказує. Звичайно, має бути зацікавленість громади у таких процесах. Я вважаю, що сьогодні нам краще передусім подбати про енергоощадження, ніж про нові джерела енергії.

Коли туристичні місця стають відомими – перетворюються на смітники

Польовий сезон у мене не припиняється. Коли є час, можливість – одразу їду на природу. Улюбленого місця на Закарпатті не маю, бо я люблю природу загалом. На Закарпатті багато таких унікальних місць. Тут є що подивитися – у цьому плані нам поталанило. Не хочу розповідати про такі місця, аби вони не перетворилися на купи сміття. На жаль, туристичні родзинки, які стають відомими, перетворюються на купи сміття. Так сталося з Говерлою, Свидовцем тощо. Ми самі знищуємо цю красу.

Біологія дозволяє поєднувати хобі з професією

У мене дві доньки. Одна цього року закінчує школу й обирає собі природничий шлях, інша навчається у 6 класі. Я не змушую їх до успадкування мого фаху. Хай обрають те, що хочуть і завдяки чому будуть щасливі. Але природничі напрямки у світі сьогодні є домінантними. Це можливість поєднати хобі й професію, скажімо. Біологи можуть і відпочивати, й працювати одночасно. Я був би радий, якби діти успадкували любов до природи.

Іноді почуваюся щасливим, іноді ні. Абсолютне щастя можливе, напевно, лише під час психічних захворювань. У житті буває по-всякому: біла і чорна смуги чергуються з сірою, червоною, синьою. Іноді є позитив, іноді негатив, але й без цього – нікуди (усміхається. – Авт.)».

Наталія Каралкіна,
фото Олександри Шевченко, ProZak.info

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!