На факультеті суспільних наук пройшла студентська наукова конференція з ушанування пам’яті жертв Голодомору. Зі вступними словами виступили декан факультету суспільних наук Юрій Остапець та доцент кафедри політології і державного управління Іван Стряпко, котрі подякували студентам за організацію та побажали їм плідної праці.

Захід розпочав студент 4 курсу Роман Кополовець з темою доповіді «Голодомор 1932-33-х рр. — найбільша трагедія ХХ століття».

Четвертокурсник Микола Микулянич розповів про «Ставлення іноземців до Голодомору 1932-33 рр. в Україні»: «Серед великих європейських держав, котрі першими визнали Голодомор в Україні, можна назвати Великобританію. В одній із західних газет було опубліковано, що катастрофа голоду в Україні набирає масового характеру. Сотні тисяч селян-українців покидають свої домівки. Вони йдуть, не знаючи куди. Німці також відреагували на ситуацію в Україні».

На дуже актуальну тему виступила Марта Шелемба: «Чому Росія не визнає Голодомор в Україні?». На думку доповідачки, Росія не визнає геноцид українців ще й тому, бо доведеться визнати і факт існування постгеноцидного суспільства в Україні. Наші сусіди і нині намагаються "допомагати" українцям: лінгвоцид (свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації) тому приклад».

Про історико-політичний аспект Голодомору розповів другокурсник Олександр Токарський, а студент 4 курсу Іван Рудий ознайомив присутніх із психологічними наслідками Голодомору та результатами його впливу на самосвідомість українців: «У той час були зареєстровані тисячі випадків канібалізму. Зараз для нас це звучить страшно, можливо, навіть огидно, проте треба розуміти, що людина, коли знаходиться між життям і смертю, переживає страх і паніку. У такі моменти далеко не кожен може контролювати свої вчинки.

Дослідниця Ірина Рева провела опитування психологів і психотерапевтів щодо наслідків Голодомору для суспільства. Використовуючи зібрану інформацію, прийшла до висновку про явище регресії (повернення на попередній етап розвитку): на перший план у людини виходить потреба у сні, їжі, у відчутті захищеності. Найчастіше за такої ситуації вся соціальна надбудова особистості руйнується і відходить на периферію — всю увагу голодуючого поглинають питання, пов’язані з їжею.

Дослідження доводять, що Голодомор завдав глибокої психологічної травми людям, які його пережили. Наслідком є страх пережити такі жахіття знову. Також у людей-очевидців спостерігається заниження самооцінки, вони бояться сказати щось не те, у них з’являється така риса, як жадібність, і не тільки щодо інших, а й щодо себе».

Валентин Лакатош  звернувся до «Філософського осмислення проблем Голодомору та геноциду»: «Чи це була трагічна випадковість? Це був злочин не проти людини, а проти людства. Крім українського геноциду, були й інші. Особливістю геноциду українців є величезна кількість загиблих. Найважливішим для нас є геноцид пам’яті, й насправді треба починати із себе».

У конференції взяла участь і студентка 2 курсу відділення журналістики Христина Гозда, виступивши із доповіддю «Події Голодомору крізь призму української літератури»: розповідала про письменників, котрі зверталися до теми Голодомору.

Літературознавці вважають, що першим із прозаїків звернувся до теми Голодомору Улас Самчук в романі «Марія», хоч відомо, що хронологічно першим твором про голод була новела А. Любченка «Кострига».

Учасниця конференції зачитувала багато цитат із творів письменників, проте очевидно, що їх треба читати. Бо переповісти це неможливо. Біль, що в них описаний, є тим цілющим засобом, який лікує душі від байдужості, безпам’ятства і забуття.

Дні вшанування пам’яті річниці Голодомору 1932-33-х років завершилися, проте той страшний період в нашій історії ми повинні пам’ятати кожного дня і дякувати Богу, що живемо у кращому світі.