Канікули можна проводити не лише із задоволенням, а й з користю. В останні дні літнього відпочинку можна подорожувати, доробляти матеріали виробничої практики, заводити нові знайомства. А от дівчатам із філологічного факультету вдалося усе це поєднати в Літній школі журналістики імені Карла Гавлічка Боровського.

Традиційно тижневий кемпінг для студентів середніх і вищих навчальних закладів проходить з 17 до 24 серпня у чеському містечку Гавлічкув Брод. Завдяки співпраці Закарпатської області з краєм Височина вже вчетверте серед учасників – студенти відділення журналістики УжНУ. Цьогоріч це другокурсниці Христина Гозда, Мирослава Гараздій, Елізавета Зеленюк і третьокурсниці Адріана Кофель та Анна Малахова.

Упродовж семи днів дівчата відвідували заняття у різних групах, які вони могли обрали заздалегідь. Відповідно до своїх зацікавлень українки  ознайомлювалися з особливостями різних засобів масової інформації та з роботою журналіста зокрема на телебаченні, в інтернет-ресурсах, а також у сфері реклами і маркетингу. Крім цих напрямків, у Літній школі викладали ще й теоретичні основи радіо та преси.

Важливу роль у роботі ЛШЖ відігравали відкриті для відвідування громадськості безкоштовні лекції, бесіди та зустрічі з цікавими людьми з країн Центральної Європи та США. Серед цьогорічних гостей Школи були відомі чеські та словацькі письменники, журналісти, історики, перекладачі та політологи. Велику зацікавленість та жваве обговорення викликав виступ політолога й історика, україніста Девіда Свободи про українську революцію та її спотворення засобами масової інофрмації.

До ювілейного, десятого, журналістського кемпінгу долучилися, крім студентів УжНУ, вихованці чеських та польських вишів. Основними мовами комунікації організатори визначили чеську та словацьку, тож учасникам удалося не лише ознайомитися з історією та культурою Європи, специфікою роботи різних мас-медіа, а й удосконалити знання цих мов та поспілкуватися з колегами з інших університетів.

Заняття у кожній групі мали свої особливості, тож і враження від перебування у Літній школі журналістики різні.

Єлізавета Зеленюк відвідувала лекції у WEB-«скупині»: «Незламним позитивом було те, що у Школі розуміли англійську мову. Це дозволяло нам не відчувати себе печерними людьми і якось висловлюватися, бути почутими. Спершу я активно послуговувалася знаннями інтернаціональної мови, навіть з ентузіазмом ходила на лекції, просила сусідок перекладати мені слова викладача. Та з часом помітила, що інтерес інших людей до мене згасає: вони попрактикували зі мною інгліш, впевнилися у своїх силах, а далі їм вже стало нецікаво.

Тож я, звісно, не могла все перепитувати впродовж двогодинної лекції. Було б дуже добре, якби найголовніші тези перекладали англійською. Щось подібне очікувало мене і з творчим завданням. У групі «Інтернет» нема напарників – кожен сам за себе. Тільки бізнес – нічого особистого. Звісно, написання матеріалу потребує збору інформації, бесіди з відповідною людиною. У моєму випадку зробити це було неможливо. Навіть якби я завчила перелік питань по-чеськи, не могла б підтримувати розмову, уточнити інформацію.

Якщо б несказанно пощастило і мій інтерв’ювований знав англійську, теж не кращий варіант: найчастіше люди не можуть сказати іноземною мовою те саме, що й рідною. Вийшла б банальна розмова про те, як у Гавлічковому Броді все «гуд» і «найс». А присутність перекладача зробило б спілкування вдвічі довшим, що для обох сторін вкрай незручно. Я веду до того, що виконати моє завдання для мене було поза межами можливого.

До безсилля додалася самотність. Коли  мої колеги втомилися постійно посвячувати мене у суть своїх розмов, я просто сиділа й дивилася в стіл, поки вони голосно балакали й сміялися. Так, найтяжче, це коли всі сміються, а ти не розумієш, з чого. Згадалося моє жалюгідне існування у ліцеї, коли були всі і була я. Впродовж тижня я майже не чула рідної мови і не мала змоги поговорити нею. В кімнаті була сама, у групі – сама. Коротше, така собі космічна самотність, через яку я двічі загубилася у містечку. До того ж перший раз проблукала чотири години. Іншого разу гуртожиток виявився закритим, адже всі мають бути на заняттях (що жорстоко), тому я три години процокотіла зубами у саду біля лікарні. 

Звісно, я безпомічна, інфантильна, неуважна й безпорадна у побуті особа. Якби я була чешкою, то навряд чи всюди б водила колегу-українку за ручку. Однак точно не кидала б її посеред вулиці і хоча б раз на день питала, чи все їй ясно і чи знає вона, куди йти і на котру годину. А бути чітко поінформованою в цьому плані для мене теж видавалося справою не з легких.

Тривалість кожної лекції залежала особисто від лектора. Аби слухачі надто не перероблялися, час наступної лекції був, скажімо так, "плаваючим". Вони вирішували, коли йти на урок, під час обіду в ресторані. Через ціну повсякденного харчування і духу мого в тому закладі не було. Подзвонити я через міркування економії так само не могла.

Все ж не хочу подавати суцільні "записки іпохондрика". Мені сподобалося спостерігати за іншими "учнями". У тому плані, що вони дійсно ентузіасти своєї справи. Пішли на навчання зранку – повернулися ледь не опівночі. Для них це шанс отримати знання й пережити журналістські пригоди. Врешті-решт, приємно дивитися на зайняту людину,котра отримує справжнє задоволення від своєї роботи. Не те що я.

Школа хороша тим, що дозволяє поспілкуватися з розвинутими людьми,отримати від них такий собі енергетичний заряд. Ну, поки вони не втомляться розмовляти з тобою іноземною мовою та не почнуть проявляти надмірний кар’єризм, забуваючи про твоє існування... З цієї причини я б не хотіла опинитися в Школі ще раз, не знаючи чеської мови. Що б там не говорили, але приналежність до різних націй завжди буде бар’єром, хоч спершу і несвідомим».

Навички телевізійного журналіста здобувала Адріана Кофель.

«Чехія мені нагадала літній табір, коли ти знаходиш багато друзів, коли кожен день приносить море задоволення. На початку мені було не до сміху: незнайома країна, мова, яку лише трішки розумієш, і то коли нею розмовляють повільно. Ще й телесюжет треба робити разом із чехом, який не те що рідною, а й англійською розмовляє краще, ніж я. Та, побувавши в Гавлічковому Броді, я зрозуміла, наскільки там добрі, милі, дружні люди. Ще й із почуттям гумору в них усе гаразд.

Також ледь не кожен продавець зі мною говорив про Україну. Коли ти фотографуєшся на вулиці, неодмінно підбіжать якісь веселі іспанці, аби попозувати разом. Якщо ти не розумієшся на чеських квитках, тебе без слів проведуть і покажуть дорогу. Викладачі в Гавлічковому Броді дещо схожі на наших, проте українські – більш вимогливі. Дуже смішно було, коли я довго вибудовувала кадр, намагалася записати колезі гарний стендап, а люди мені на те казали: "Перфекціоністка". Врешті це себе виправдало: мій сюжет визнали найкращим і нагородили якимись книгами чеською (я їх неодмінно прочитаю, тільки-но вивчу мову.

Враження пречудові. Я тепер краще володію англійською. Не можу сказати, що мовний бар'єр виявився проблемою. Просто треба знайти собі друга, який тобі весь час допомагатиме. Мені пощастило! Якщо буде змога, наступного року неодмінно поїду ще раз. Не хочу бути песимістом, але на власному досвіді знаю, що двічі до одного й того ж не повертаються. Принаймні я. А завжди так хочеться!».

Христина Гозда впродовж тижня пробувала себе у ролі PR-менеджера.

«Наша група медіа та піару займалася створенням соціальної реклами. Викладачі дозволяли нам фантазувати: ми могли знімати відео чи то про безпритульних собак, чи то про людей з обмеженими можливостями. Утім рекламний ролик моєї підгрупи був пов’язаний із ситуацією в Україні. Загалом наша команда була дружна, зібрана і кожен намагався допомогти одне одному. Я намагалася говорити по-чеськи, але дуже часто рятувало те, що мені перекладали англійською. Тому в мене з’явився стимул вчити чеську».

Анна Малахова