Вівторок, 17.09.19, 03:27 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » Особистість

Сергій Ганус: Наукова громадськість Росії і Білорусії сьогодні, як ніколи раніше, цікавиться українською проблематикою
Міжнародна конференція на честь 200-річчя з дня народження Осипа Бодянського

Російсько-український конфлікт породив підвищену «турбулентність» майже в усіх сферах життя і України, і Росії, і навіть Білорусії. Це стосується й інтелектуально-інформаційного середовища, ба навіть свідомості кожного без винятку українця чи росіянина, котрі не можуть не визначитися в своїх оцінках, переконаннях, ставленні до подій.

«Сьогодні серед наших найближчих сусідів є такі, хто підтримує неоімперську політику, і ті, хто, розуміючи суть конфлікту, не вливаються у хор схвальних голосів. Чимало випадків, коли на різних позиціях опиняються рідні, друзі, колеги. Не виняток і наукова, академічна когорта. Це люди, котрі не просто підтримують чиюсь думку – вони самі формують певне бачення подій, обґрунтовують ідейну платформу раціональними аргументами, котрими вже далі оперує широкий суспільний загал.
 

У товаристві старійшини російської славістики – заслуженого професора МДУ ім. М.В. Ломоносова Л.П. Лаптєвої

Щоправда, зовсім не хочеться вірити, ніби серед освічених поважних людей можуть бути ті, хто щиро вірить у пропагандистські міфи. Але, на жаль, це середовище також не уникло через різні причини їхнього впливу…», – із перших вуст про настрої в інтелектуальному середовищі Росії та Білорусії Медіацентру УжНУ розповів Сергій Ганус, старший викладач кафедри нової і новітньої історії та історіографії УжНУ.

Лише за останні півроку Сергій Олексійович відвідав чотири представницькі конференції в Росії та Білорусії, має давні зв’язки з багатьма видатними вченими цих країн. Науковець зазначає, що логіку ідейної позиції в російському інтелектуальному середовищі слід пов’язувати ще з суперечками «західників» і «слов’янофілів» ХІХ ст., котрі, як відомо, дискутували щодо шляхів історичного поступу Росії: йти шляхом реформ Західної Європи чи відшуковувати якийсь свій неповторний і самобутній вектор поступу в ім’я виконання своєї трансцендентної месіанської місії у світовій історії.

Сьогодні «західник» буде прихильником ліберально-демократичних перетворень (щоправда, їхня привабливість помітно потьмяніла в єльцинську епоху), а «слов’янофіл» – традиційних цінностей з культом сильної влади, твердої руки, нерідко пройнятих неоімперськими конотаціями. Що ж стосується найбільш відомих правих радикалів типу апостола російської геополітики та ідеї особливого шляху О. Дугіна, то мова може йти про виразний шовінізм і цілковиту нерозбірливість в досягненні політичних та цивілізаційних цілей.
 

Меморіал на Новодівочому кладовищі в Москві

У ставленні до подій в Україні цей поділ виявився цілком актуальним. Адекватне реаліям осмислення подій чи слідування інформаційно-пропагандистським стереотипам нині визначається вже не приналежністю до «західників» чи «слов’янофілів». Важливішу роль стали відігравати морально-етичні позиції, які можуть мати різні відтінки: умовно кажучи, бути більш чи менш «проукраїнськими» в цілому або в окремих деталях.

Так, з нагоди річниці Незалежності одержав від одного із колег такого листа (прізвище не вказуємо через зрозумілі обставини): «От всей души поздравляю с замечательным праздником – Днем Независимости Украины! …Желаю, чтобы в ближайшее время закончился кошмар на юго-востоке и Украина смогла бы свободно вступить в новый, величественный этап своей истории!». Є й такі, хто в цілому солідарний з тими підходами, котрі щодня представляють країні і світові російські ЗМІ, які, за невеликими винятками (мова йде про телекомунікаційні канали «Дождь» та «Эхо Москвы») переспівують офіційну позицію кремлівського керівництва.

Соціальний вибух в Україні був абсолютно прогнозованим

«Той, хто досліджував події Угорської революції 1956 р., Празької весни 1968 р., Польщі 1981 р., чудово розуміє, про що йдеться і наскільки важливими є доречні аналогії. Кризове становище в соціально-економічній, політичній системі України є закономірним результатом нашого «топтання» на місці. Серйозних реформ у нас досі не відбулося, адже розподіл загальнодержавної власності, яка потрапила в руки олігархічних кланів через незрозумілі механізми, або ж збереження існуючих ще з радянських часів способів соціального захисту (до сьогодні чинним є Кодекс законів про працю 1971 р.!!!) навряд чи можна назвати реформами. Тому соціальний вибух, що стався минулого року, був абсолютно прогнозованим.

Відмова від підписання Угоди з ЄС про Асоціацію, що мало відбутися у Вільнюсі минулого року, стала лише приводом, свого роду «сірником», котрий призвів до займання «багаття». Хоча Асоціація з ЄС – ще не Європа, бо нас лише пустили до порога. Але це був свого роду символ. Натомість влада вирішила, що їй краще відомо, куди рухатися. Народ, як завжди, ніхто не спитав.

І все ж таки внутрішнє відчуття свободи і протесту проти сваволі є масовішим і спрацьовує частіше. Тому невипадково події минулого року назвали Революцією гідності, – наголошує Сергій Ганус. – Та й антиукраїнська істерія, яку постійно продукує і підживлює російський «зомбоящик», викликала обурення навіть у тих, хто вважає себе правовірним слов’янофілом і допускає максимум українськості лише у вигляді малоросійства. Разом з тим, є чимало аспектів у плані самоусвідомлення та сприйняття нас ззовні, які ми до кінця не знаємо.
 

Головний Храм Росії - Храм Христа Спасителя

Досліджуючи німецьку просвітницьку історіографію XVIII ст., помітив: якщо німецький фахівець не був запрошеним на службу до Росії, скажімо, в Академію наук чи то до іншого навчального закладу, то найчастіше використовував терміни «Die Ukraine», «ukrainisсh» – Україна, український. Якщо ж науковець був пов’язаний з Росією, то частіше послуговувався визначеннями «Die klein Russie», «kleinrussisch» – Малоросія, малоросійський, незважаючи на те, що українська специфіка вже сприймалася у світі як така. Пригадаймо, що на славнозвісних картах Східної Європи, упорядкованих французьким інженером-фортифікатором і картографом Гійомом де Бопланом ще в середині XVII ст., територія України (не вся, звісно, а у просторових уявленнях своєї доби) позначалася не як Сарматія за ходовим у той час визначенням, не як Мала Русь (хоча і цей термін перебував у обігу в середньовічні часи). Вона мала назву Ukrania.

Деякі російські науковці заявляють, що термін «хохли», інші глузливо-применшувальні позначення – історично обумовлені і повинні відмерти лише поступово. Це я почув на Всеросійській нараді славістів з вуст достатньо відомого вченого-філолога у листопаді минулого року. Я запитав: а коли ж вони відімруть, якщо їх так дбайливо і регулярно культивувати, а всьому українському надавати карикатурного або ж демонізованого вигляду?

Маю зазначити, що ніколи раніше так багато не цікавилися українською проблематикою, як нині, зокрема, і в серйозному науковому середовищі. Ця проблематика щоденно впливає також на реалії російського життя, відлунюється так чи інакше у світовій спільноті».

У російському науковому середовищі співіснують як справжній, адекватний, так і викривлений образ України, дуже далекий від реалій

Науковець УжНУ, котрий підтримує зв’язки з Інститутом Європи Російської академії наук, поважною структурою, де працюють авторитетні науковці та експерти, які, серед іншого, консультують і російський МЗС, розповідає і про нещодавній «кругий стіл» з української проблематики:

«Хід дискусій та висловлені точки зору представлені в останньому номері часопису «Современная Европа», котрий видається цією академічною установою. Очільником Центру українських досліджень у цьому інституті є його провідний науковий співробітник Віктор Мироненко, до слова, колишній шеф ЛКСМУ. Якщо пам’ятаєте, це абревіатура комсомольської організації УРСР.
 

Пам’ятник упокорювачеві Кавказу генералу О.П. Єрмолову у Ставрополі

Ключова його формула, здається, визначає той образ України, який сьогодні склався у російській свідомості, зокрема, в науковому середовищі: «Причин утраты Россией влияния в Украине и тупика в российско-украинских отношениях много. Первая, и я это не устаю повторять, наше очень плохое знание соседней страны, страны настолько близкой нам, что мы только большим интеллектуальным усилием можем себя от нее отделить».

Річ у тім, що навіть у науковому російському середовищі склався не адекватний, а викривлений образ України, дуже далекий від реалій. Для росіян багато в чому несподіванкою стало те, що українці здатні цілком достойно боронити свою незалежність, маючи достатньо погане матеріальне забезпечення, – розповідає історик.

Ситуація нагадує, до певної міри, події доби наполеонівських воєн початку ХІХ ст., коли в абсолютистській Іспанії, яка ніби поринула в летаргічний сон, розгорнулася народно-визвольна війна – герилья, й погано озброєні іспанці, натхнені патріотичними почуттями, почали здобувати резонансні перемоги, як, наприклад, 1808 р. у битві під Байленом, коли вони змусили капітулювати елітний корпус генерала П.-А. Дюпона. Як наслідок, по всій країні розгорнулося масштабне антифранцузьке повстання, котре призвело до звільнення Іспанії від маріонеткового правління Жозефа Бонапарта.
 

Місце дуелі поета М.Ю. Лермонтова у П’ятигорську (Ставропольський край)

Ще один стереотип, котрий часто використовується в російських ЗМІ, але якого в природі ніколи не було, – Південний Схід. Те, що в Одесі говорять російською, зовсім не означає, що одесити масово зібралися в Росію. Ще десять років тому я зробив для себе це відкриття. У спілкуванні з друзями, колегами з Одеси я зрозумів, що вони активно не сприймають російську шовіністичну ідею і зовсім не вважають себе Новоросією.

Вони мають виражену регіональну самосвідомість, як і закарпатці. Там теж все тісно переплетено, як і на Закарпатті, і немає внутрішнього підґрунтя для конфліктів – всі живуть у дружбі: українці, росіяни, євреї, болгари, греки, вірмени. В Одесі є мечеть, бо в місті мешкає чимала мусульманська громада. До речі, і на Півдні, і на Сході України у маленьких містечках, селищах і селах переважає така чиста, літературна українська мова, що годі й говорити. Тому це ще один аргумент супроти чергового міфу про те, ніби на Півдні і Сході України мешкають тільки росіяни».

Сергій Ганус переконаний, що потрібно наводити історичні аналогії, аби розуміти сьогоднішню ситуацію. Історія таки вчить, хоч останнім часом поширеним є переконання, що вона нікого ще не навчила. З іншого боку, успіх реформ в Україні, послідовність руху «у Європу» призведе до зникнення будь-якого підґрунтя для сепаратистських настроїв, адже їх наявність серед населення також повністю не можна відкидати.

Історик зазначає, що імперських етнополітичних утворень свого часу було чимало: «До прикладу, можна згадати австрійських німців. Після розвалу Австро-Угорської імперії вони тривалий час не розуміли, ким є. Їхня незалежність стала результатом сприятливого збігу міжнародно-політичних передумов і волі країн-переможниць у Першій світовій війні. Їхня республіка називалася попервах Німецькою Австрією. Мушу навести аналогію із аншлюсом 1938 р., коли нацистська Німеччина загарбала Австрію. Тоді більшість австрійських німців сприймали цю подію як торжество історичної справедливості і возз’єднання з матір’ю-батьківщиною. Віденці зі сльозами й квітами зустрічали частини вермахту. Але чим воно обернеться згодом, звісно, не підозрювали.

Історичні обставини призвели до того, що австрійці позбулися імперського компоненту у своїй свідомості. В Росії ця імперська (постімперська, чи то неоімперська, називайте, як хочете) свідомість існує досі, а витоки її сягають ще XIV ст., а протягом усіх наступних століть вона постійно підживалася.

Саме в XIV ст . починається «збирання» Великими князями московськими руських земель. Цей процес прискорився після битви на Куликовому полі 1380 р., і територія держави з того часу за середньостатичними показниками зростала щороку в середньому на кілька тисяч кілометрів. Цей історичний проект тривав багато століть поспіль, до початку ХХ ст. включно.

Він отримав нові імпульси у XVII ст., коли було встановлено протекторат над лівобережною Гетьманщиною, автономія котрої через трохи більш, ніж сто років була цілковито ліквідована. Та у XVIIІ ст., коли Петро І «прорубав вікно у Європу». Після цього була успішна політика Катерини ІІ, німкені, котра стала однією з найуспішніших правительок Росії.

У ході воєн з Османською імперією за її правління було приєднано Причорномор’я, після поділів Речі Посполитої – Правобережну Україну та Західну Волинь. У ХІХ ст. формування російського імперського простору в основному завершилося приєднанням Закавказзя та Середньої Азії. Але в цьому контексті хочеться нагадати принциповий умовивід вже нині класика геополітичної думки З. Бжезинського, котрий зазначив, що саме володіння Україною давало Росії можливість бути великою європейською державою. Усе стає на свої місця, якщо згадати ще одну геополітичну константу, котру сформулював Дж. Маккіндер: «Той, хто володіє Хартлендом (Центрально-Східною Європою, на просторах котрої знаходиться і Україна), той володіє світовим островом (тобто Євразією), а хто володіє світовим островом, той володіє світом».

Може, це не буквальна цитата, але максимально близька до оригіналу. Актуальність цих геополітичних закономірностей ще ніхто не скасовував. Цього свідомий як російський політикум, так і наукове середовище.

Білоруси, толерантні до українців, спочатку дуже добре подумають, а потім скажуть

У Білорусії історик УжНУ побував на міжнародній науково-практичній конференції в Могильовському державному університеті продовольства і зробив для себе багато відкриттів, зокрема, про саму країну. Оскільки Республіка Білорусь – посткомуністична країна, у котрій «компетентні органи» відслідковують, так би мовити, суспільні настрої, то білоруська інтелігенція спочатку подумає, а потім скаже.
 

Середньовічна ратуша м. Могильова

«Народу з більш досконалими рисами національної толерантності годі знайти! Ті, кого ми називаємо національними меншинами, у Білорусії тільки факультативно називаються ними, але сприймаються як частина білоруського народу, і сприймаються цілком органічно.

Проте така модель призвела до зворотних результатів, точніше, до суцільної русифікації, котра досягла й рівня побутової комунікації. Інтелігенція вже давно б’є на сполох про долю національної культури, мови, літератури. Білоруську мову відносять до числа тих, котрі перебувають під загрозою зникнення. Ситуація лише нещодавно почала покращуватися.

В Україні прояви етнічної та історичної самосвідомості були більш виражені, знищити їх було важче. У Білорусії ж під маскою інтернаціоналізму стирання національно-культурних особливостей відбувалося нечувано швидкими темпами. Приміром, ратушу у Могильові, котра була символом традиційного міського самоврядування (місто ще в часи середньовіччя здобуло магдебурзьке право), зруйнували не у сталінські часи, а 1970 року. Відбудували, щоправда, вкрай швидко після відповідного доручення президента О.Лукашенка».

У сприйнятті багатьох, хоч, звісно, далеко не всіх росіян, «чужий» – це той, хто мислить і поводить себе інакше, не є солідарним із поширеними в суспільстві точками зору. Ці ментальні комплекси були суттєво закріплені й удосконалені в добу тоталітаризму. Не зжиті вони й понині.

Речник президента РФ Д. Пєсков відповідає співакові А. Макаревичу, котрий висловив протест проти організованої галасливої кампанії його цькування і звинувачень в непатріотичності, що такою є позиція «народу». Тобто правильний «народ» – це ті, хто «за», а усі інші, хто не згодний або сумнівається, – відщепенець і вартий усілякого засудження.

Тому не дивним є заповзятий пошук «п’ятої колони», шельмування інакодумців тощо. Аж моторошно констатувати ці реалії, котрі є дуже схожими на сценарії боротьби з «ворогами народу» 1930-х рр. Навіть риторика стала до болю схожою зі сталінськими часами, коли так само відшуковували зрадників та іноземних агентів.

До числа таких віднесли й організацію солдатських матерів Санкт-Петербурга, котрі виявили стурбованість можливістю повернення їхніх синів додому у складі «вантажу-200». За спостереженням письменника Володимира Войновича, цим печальним реаліям серйозно сприяє державна інформаційна політика в Росії.

Державні ЗМІ ллють нестримні потоки брехні й дезінформації, розгортаючи галасливу пропагандистську кампанію проти усіх, хто намагається поставити під сумнів правомірність дій влади, вказати на їх згубні наслідки для країни, для народу.

Незгодних чимало. Але «згодних», нерідко вельми епатажних й агресивних, на жаль, значно більше. Ми добре знаємо і про кілька сотень «підписантів», котрі засвідчили «одобрямс» «єдино вірному» політичному курсу кремлівської верхівки та її політтехнологічного оточення.

Блогер у коментарі під відповідним листом написала: «Истинная «богема» отрабатывает путинские гонорары. Все повторяется – цинизм вездесущный – неся культуру в массы поощрять войну, а потом сидя в своем кругу и не только, мило цокаясь бокалами с шампанским, восторгаться высоким искусством, вспоминая диссидентов. Культурная, якобы, интеллигенция еще не означает ее человеческой порядочности».

Українцям насправді дуже пощастило: ми живемо у вільній країні, можемо висловлюватися й діяти відповідно до своїх переконань. Не можемо не визнати, що й серед співвітчизників чимало таких, чия «хата скраю» і в кого «своя сорочка ближче до тіла». Але внутрішнього відчуття свободи не замінити хлібом з маслом та червоною ікрою зверху.

Російське мистецько-культурне та наукове середовище також має чимало свідомих представників, гаслом яких є: «Не прогибаться. Не поддаваться лжи». Заявити про себе у такому стилі – це вже сміливий крок, виклик «загвинчуванню гайок» і протидії інакодумству в будь-яких його проявах.

Група відомих діячів культури, мистецтва та науки ініціювала проведення у березні 2014 р. Конгресу інтелігенції «Против войны, против самоизоляции России, против реставрации тоталитаризма». Надання для проведення цього заходу приміщень одного із інтелектуальних осередків Москви – Всеросійської бібліотеки іноземної літератури ім. М. Рудоміно, котру ми завжди при нагоді намагаємося відвідати, є неабияким вчинком її директорки Катерини Генієвої – однієї з активних учасниць Московського ПЕН-центру.

Опубліковану в «Новой газете» Заяву Конгресу мусимо зацитувати: «Мы, представители российской интеллигенции, обязаны предостеречь президента и правительство от совершающейся исторической ошибки – стремления взять под контроль с помощью российских вооруженных сил часть другой, еще недавно братской страны – Украины. Первый шаг – присоединение Крыма к России – уже сделан, первая кровь уже пролилась. Дальнейшие шаги на этом пути чреваты кровопролитием непредсказуемого масштаба, изоляцией России, превращением ее в страну-изгоя, а в конечном счете в страну третьего мира, на десятилетия отброшенную с цивилизационного пути».

Див. докладніше: http://www.penrussia.org/gs.htm. Цю заяву підписали визначні діячі літератури, мистецтва, науки. Це люди, котрі є володарями помислів, особистостями з великої літери, досягнення яких незаперечні й загальновизнані. Мова йде про актрису Лію Ахеджакову, легендарного кінорежисера Ельдара Рязанова, політолога Андрія Піонтковського, лідера рок-групи «ДДТ» Юрія Шевчука, письменника Андрія Битова, старійшину російських правозахисників Людмилу Алєксєєву та багатьох-багатьох інших. (Докладніше.)

Серед тих, хто вирішив не «мовчати і пасивно стояти збоку», – заступник директора Інституту слов’янознавства РАН (з цим Інститутом УжНУ підтримує партнерські договірні відносини), філолог зі світовим іменем Федір Успенський. Фрондуючі настрої досить поширені у російському середовищі. Не кожен наважується активно заявляти про свої ідейні чи етичні переконання. Утім, для цього є й багато інших, не менш ефективних засобів. Переконався у цьому під час традиційної квітневої конференції у П’ятигорську, котра регулярно організовується Російським товариством інтелектуальної історії. Один з московських колег одягнув вишиванку на наш конференційний корпоратив, підкресливши цим свою по-українофільськи забарвлену позицію.

Спостерігається своєрідна мода на українську атрибутику, чому ми є свідками останнім часом. Одному з російських телеканалів темношкірий хлопець-парижанин у футболці з українським тризубом геть зіпсував картинку репортажу про буцімто масове обурення європейців політикою санкцій проти Росії. Під час перебування на наукових заходах доводиться, безперечно, перетинатися і з простими громадянами, погляди котрих на події навколо України демонструють такий самий зріз суспільних настроїв, як і позиції представників інтелектуального середовища.

Під час нещодавніх відвідин Ставрополя зав’язалася дискусія з університетським водієм, котрий «відповідав» за трансфер від залізничної станції до готелю. Мій співрозмовник сипав агітаційними штампами, перекрученими образами, шаблонними оцінками, котрі щодня бачить і чує з передач новин в «російській розфасовці».

У деяких питаннях мені вдалося порушити цю «переконаність». Але людина принаймні запитувала, цікавилась, намагалася розібратися. Гадаю, що в особистості зі здоровою психікою виробляються внутрішні бар’єри на шляху того мутного інформаційного, точніше, дезінформаційного потоку, котрий виливається на неї щодня. Останні події показують, що починають з’являтись симптоми прозріння. І авторитетна думка російської інтелігенції може чимало посприяти в цьому».
 

Усипальниця Годунових

Знову мусимо навести дуже влучне судження українського блогера: «Украине, как никогда, нужна поддержка настоящей творческой элиты России – людей свободно мыслящих, которые не боятся сказать правду. Ведь именно они, часто находясь в Украине, видят, что происходит на самом деле, слушают и оценивают всю ту ложь, которая льется… Уверен, что таких людей – искренних братьев украинского народа будет еще больше. Ведь правда всегда побеждает ложь, тем более, что русский братский народ сможет самостоятельно разобраться в ситуации и здесь главное – прислушаться к мнению самого украинского народа».

Історик переконаний, що свого сусіда потрібно знати значно краще, ніж навіть він знає нас. У нас мають бути досконалі знання минулого і сучасної Росії. Не маємо обмежуватися тільки читанням лекційних курсів і лапідарними напівпрофесійними/напіваматорськими студіями. Мають бути й певні дослідницькі центри, пов’язані з російською проблематикою.

Окремої уваги заслуговують пропозиції щодо впровадження санкцій обмежити культурні і наукові зв’язки з Росією. Співбесідник виступає проти таких підходів, вважаючи, по-перше, що цим друзі України будуть залишені напризволяще без необхідної їм підтримки. По-друге, ніхто не скасовував потреби навіть в теперішніх умовах формувати і підтримувати свій позитивний імідж, висвітлювати ситуацію такою, якою вона є насправді.

Сьогодні в України немає дієвих і ефективних інструментів просування власного іміджу, вважає Сергій Ганус. Тому наукові зв’язки могли би стати одним із засобів поширення власного позитивного образу. Українською проблематикою однозначно цікавляться, і сьогодні цей інтерес суттєво зріс. Тому науковці мають підтримувати комунікаційні зв’язки, аби діяти на випередження, особливо щодо агресивної пропаганди, яка сьогодні активно використовує спотворений історичний аргумент. І хто, як не історики, повинні бути готові надати вичерпну відповідь на ці неправдиві відомості в період інформаційної війни, коли біле кваліфікується як чорне і навпаки.

Насамкінець хочеться згадати влучну назву твору Володимира Винниченка «Відродження нації». Це у нас сьогодні й відбувається. Причому відбувається формування не етноцентричної нації, а спільноти українського народу, без особливої різниці, якою мовою розмовляють його представники.

Вдавшись знову до історичних аналогій, висловимо переконання в тому, що новоявлений «Наполеон» зі своїми грандіозними геополітичними планами помилився щодо України та українців так само, як і справжній Наполеон Бонапарт щодо Іспанії та іспанців на початку ХІХ ст.

Розмову вела Наталія Каралкіна




Особистість | 31.08.14 | Додав Шумицька | 1276 | 5.0/2

Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]

Інші матеріали рубрики