На базі УжНУ в рамках проекту «Публічні лекції. Університет — простір свободи» відбувся черговий виступ – «Постмодернізм як сучасна європейська світоглядна система». Підготував його кандидат філологічних наук, доцент, директор Інституту іноземної філології Михайло Рошко.

Лекція була адресована філологам і всім, хто цікавиться літературою і мистецтвом. Михайло Михайлович зауважив, що такий захід уже проводив для викладачів – хотів зробити це й для студентів та всіх охочих.

Розпочав із тлумачення терміна «постмодернізм», навівши визначення відомого російського постмодерніста  І. П. Ільїна: «Постмодернізм — це багатозначний і динамічно-рухливий, залежно від історичного, соціального і національного контексту, комплекс філософських, епістомологічних, науково-теоретичних та емоційно-естетичних уявлень. Найперше постмодернізм виступає як характеристика певного менталітету, специфічного способу світосприйняття та оцінки як пізнавальних можливостей людини, так і її місця та ролі у навколишньому світі».

Михайло Михайлович каже: «Мені, звичайно, незручно говорити, що відомий дослідник дав неправильне визначення цього явища, адже якщо замість слова «постмодернізм» вставити романтизм, реалізм, бароко, модернізм тощо – все підійде. Тобто пан Ільїн дав визначення не постмодернізму, а літературному напряму в цілому. Я ж спробую пояснити вам, що таке постмодернізм і з чим його їдять».

Постмодернізм виник у другій половині ХХ століття – існує й донині. Аби зрозуміти, що таке постмодернізм, слід розглядати постмодерн як епоху.

Постмодерн треба сприймати як реакцію на зміну тим цінностям, котрі панували у попередні століття. Так, для доби Премодерну найголовнішим було прожити життя так, аби заслужити царство небесне, а для того не треба логікою пізнавати світ – варто лише читати Біблію і вміти її розуміти, дотримуватися всіх її канонів. У цей час казали: «Не слухай тіло – відчувай душу!» Звідси й ідея аскетизму – виду духовної практики, навмисне самообмеження, самовідданість або виконання важких обітниць. Ці протиставлення небесного та земного й стали цінностями Середньовіччя.

В епоху Відродження люди не перестали вірити у Бога – у них просто змінилося ставлення до протиставлення небесного й земного. Мислителі у той час казали, що цей світ нам подарований, тому хіба не є гріхом відвертатися від цього подарунку? Тіло людське хіба не Богом подароване? Тому треба бути вдячним Богу за такий світ і за таке прекрасне тіло! Дивіться, який прекрасний світ, – будьмо щасливими. Кожна людина заслуговує на щастя!

Михайло Михайлович виділив кілька цінностей епохи Модерну:

• гуманізм (ідея щастя кожної людини у світі);
• раціоцентризм (розум допоможе у досягненні цілей);
• спільне творення науково-технічного прогресу.

«Людство впродовж кілька століть ступило шалений крок вперед: інтенсивно розвивається медицина, освіта, культура, але чи принесло нам це щастя? Упродовж століття ми пережили війни, голодомори, вбивства тощо. Але чи стали добрішими? Нині ми на межі самознищення», – зазначив лектор.

Ще дуже багато людей мислить ідеями науково-технічного прогресу – постмодерністи сміються з цього. Вони керуються декількома принципами:

1. Антиідейний прицип. Постмодерністи вважають, що немає на світі більш небезпечних людей, ніж високоідейні люди-фанатики. Саме через них усі війни та біди. Ніколи не потрібно ставити принцип ідеї вище за життя людини. Навіть найгірші люди не заслуговують смерті. Ми не повинні ненавидіти людей, не таких, як ми: ходять в іншу церкву, розмовляють іншою мовою, мають інакший колір шкіри. Не маєш права ненавидіти когось, доки він не загрожує тобі та твоїм близьким. Отож основна ідея постмодернізму — це «щеплення від фанатизму».
2. Відносність будь-якої істини. Кожна епоха має свої цінності, але ми розвиваємося і цінності теж змінюються, тому повинні прислухатися до істин попередніх мислителів, але думати і сприймати їх – уже відповідно до нинішнього часу.
3. Децентрація бінарних опозицій. Аби слухачі найкраще зрозуміли цей принцип, лектор розповів притчу: «До мудреця прийшов дуже розумний чоловік, професор, і попросив, аби його прийняли без черги, бо він уже все знає – йому просто цікаво побачити цього монаха. Його пропустили. Монах відразу почав наливати йому чаю і лив доти, доки чайник спорожнів. Тоді звернувся до професора: «Я все сказав». Цю притчу можна розуміти так: чи можна людині, яка вважає, ніби все знає, відкрити щось нове? Така людина є зосередженою лише на своїх знаннях і не готова сприймати інші думки. Зброєю постмодерністів є сміх: висміюють фанатиків, їхні ідеї тощо. «Знищити сміхом старе задля народження нового», – такий принцип постмодерністів.

Класичними представниками постмодерністської концепції в художній літературі є американські письменники Кен Кізі, Джон Барт, Томас Пінчон, Дональд Бартельм та інші, яких ще називали «чорними гумористами». Серед європейських письменників – Умберто Еко, Патрік Зюскінд, Крістоф Райнсмайр та інші, які несли вже зовсім нові людські цінності.

Ті, хто не зміг прийти на виступ, зможуть послухати його в мережі Інтернет.

Галина Риган

для Медіацентру УжНУ