Середа, 26.02.20, 04:36 | Вітаю Вас Гість | RSS

Головна » Усі публікації » Актуально

Уроки Соборності: час навчитися самим грати в геополітичних іграх
Вітаємо з Днем Соборності України!

Випадкові й цілком усвідомлені кроки, до яких сьогодні можна ставитися по-різному, творили єдину соборну Україну. Про неї мріяли, за неї боролися, а також боялися й максимально перешкоджали волевиявленню людей. Навряд чи такою, якою наша держава є сьогодні, бачили її 22 січня 1919 року ті, хто стояв на Софійській площі. Події до і після проголошення Акта возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки досі викликають чимало питань і породжують різні оцінки.

Цього року День Соборності відзначаємо живими ланцюгами в багатьох областях, із серцем святкування на Майдані. Традиція патріотичного єднання вкрай важлива для України ХХІ століття, однак чимало українців досі не усвідомлюють значення Соборності, того, якою ціною її здобували й що насправді повпливало на те, аби Схід і Захід України були разом. Тож по фахову оцінку подій 22 січня 1919 року ми звернулися до декана історичного факультету УжНУ, доцента Володимира Фенича.

Майже відразу після проголошення Акта возз’єднання
лідери пересварилися

– Формування ідентичностей австро-угорських русинів, чи українців, та формування ідентичностей малоросів, чи українців Російської імперії, відбувалося в абсолютно різних координатах, я сказав би, навіть цивілізаційних системах. Бо якщо в Австрії до утворення дуалістичної імперії ще з кінця 18 століття піддані могли вирішувати свої питання у судах, то цього всього в Російській імперії годі було очікувати. Бо навіть тілесні побиття різками там були скасовані аж 1904 року. Зрозуміло, що такі системи впливали на формування світогляду українського народу. Якщо галицькі русини гралися в парламентаризм ще в середині 19 століття, то думати про щось подібне в Наддніпрянській Україні й не випадало.

Вітаємо з Днем Соборності України
Коли 1917–1918 рр. з’явилася можливість сформувати власні національні уряди, не можна було легковажити міжнародною ситуацією. Адже під завершення Першої світової війни розпадаються імперії і на їх руїнах утворюються національні держави.

Інша річ, що ні Австро-Угорщина, ні ті країни, які виникали на її уламках, не були зацікавлені в існуванні української держави. Тому на Паризькій мирній конференції питання України й не виносилося, а держави, які виграли в Першій світовій війні, не були зацікавлені в новому геополітичному утворі.

Якщо говорити про УНР, то ситуація була набагато складнішою. Центральна рада, проголошена в березні 1917 року, насправді не була самостійним органом виконавчої влади. Вона мала лише повноваження представницького органу Тимчасового уряду Російської держави. Також варто зважати на те, що, на відміну від поглядів політиків ЗУНР, які стояли на автономістських чи самостійницьких позиціях, до Центральної ради і УНР не входили самостійники. У Центральній раді залишилися тільки соціалісти, які на той час не мали бажання творити окрему державу.

На Софійській площі. 1919 р.
Спроби міжнародного визнання стосувалися намагань визначитися, вступати чи ні у переговори з країнами Четверного союзу. Тож ідеться про тривалий процес переговорів у Брест-Литовську, внаслідок якого був підписаний Брестський договір. Під час перемовин виникла проблема: яку країну представляє українська делегація? Виявилося, що ніяку. Тоді поспіхом проголосили Четвертий універсал. Отже, будучи не готовою до творення власної державності, Україна проголосила самостійність. Тут можна говорити скоріш про історичну випадковість, ніж закономірність.

Вже через рік Центральна рада виявилася безпорадною у політичній ситуації. Вона втрачає авторитет в очах народу, до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, ставленик Німеччини. Я веду до того, що з усіх етапів Української революції, як на мене, держава Павла Скоропадського була чи не найуспішнішою. Йому вдалося зосередити навколо себе людей, грамотних в управлінні.

І коли в січні 1919 року ці два формування дістали можливість зійтися на Софійському майдані, аби підписати Акт злуки і створити державу, лідери майже одразу пересварилися.

Найважливіші події в історії України ХХ століття
творилися не Україною

Якщо говорити про перспективу, варто розуміти: 22 січня 1919 року є датою, що поєднує різні куточки України. Таких дат небагато. І якщо ми беремо до уваги формат кордонів України після розпаду Союзу, а це від угорськомовного Чопа до російськомовної Півнівки, то маємо її такою і сприймати. Важливим є те, з чого ми збудуємо фундамент нашої історичної пам’яті й уже на основі цього зможемо вибудовувати спільну ідею.

Живий ланцюг
У такій історичній пам’яті, на жаль чи на щастя, спільними є тільки два дискурси – радянський і незалежної держави. Всі інші історичні періоди Україну будуть роз’єднувати. Для однієї частини Бандера буде герой, для іншої – антигерой, як і Брежнєв чи Сталін.

Варто зважати й на те, що дуже важливі дати в історії України ХХ століття, на жаль, творилися не Україною. Доки ми не переступимо через свій національний егоїзм, будемо мати проблему. З усіх створених українських урядів виграв і вижив тільки один – Української Радянської Республіки, підтримуваної Кремлем. 1939 року завдяки політиці Сталіна до УРСР було приєднано Галичину. А 1940-го хто створив усе для того, щоб Бессарабія і Буковина опинилися в складі України? Київ чи знову ж таки Москва? 1945-го року ідея приєднання Закарпаття до України теж прийшла не з Києва. Ми ніяк не відмовимося від терміна «возз’єднання», хоч насправді це було приєднання, бо возз’єднати можна тільки те, що колись було у складі. 1954-го, також завдячуючи московським урядовцям, Україні було подаровано Крим.

В основі Соборності має бути збереження нашої різної
національної пам’яті

Коли 1991-го року Союз розпадається, Україна все це дістає у спадок. Це досить дражливе питання. Ми хочемо говорити про нього, але чуємо лише себе. Допоки не визнаємо, що в цих процесах є політика Кремля, доти не будемо мати остаточної відповіді про спільну історичну спадщину Сходу і Заходу України. Було би набагато легше, якби ми визнали, що спільною для нас є лише держава, а поняття батьківщини – в кожного своє. Бо чи про ту Україну мріяли закарпатці, коли 1945-го підписувалися хрестиками під маніфестом про возз’єднання. Тому поняття вітчизни, батьківщини і держави я би розмежовував.

Сьогодні живемо в державі з назвою Україна. Звісно, всі її мешканці є українцями, тож у цьому і є наша соборність. Ми повинні визнати, що є багатоетнічними, полікультурними, поліконфесійними, і все воно є набутком тисячолітньої історії. Я вбачаю соборність у збереженні нашої різної національної пам’яті. Якщо навчимося переступати через національне еґо, навчимося любити й чути іншого саме за те, що він є іншим, тоді соборність відіграватиме велику роль.

Закарпаття залишило Європу задля соборності з Україною

У ситуації із Закарпаттям варто зважати на те, що регіон протягом тривалого часу входив до складу Угорщини. І ми цього відкинути не можемо. Якщо Київ є сучасною столицею для Закарпаття, то кількадесят років тому столицею для нас був Відень чи Будапешт. У цьому контексті те, що відбулося 1945-го року, я вважав би радше втратою європейськості в цьому краї. Це був кінець історії Європи для нас. Закарпаття завжди входило до складу європейських держав. Те, що відбулося всередині ХХ століття, я волів би оцінювати амбівалентно. Не виходити лише з того, що існує держава Україна і ми повинні всі дати в історії Закарпаття підганяти під 29 червня – Акт возз’єднання. Йдеться про міжнародний договір між СРСР і Чехословацькою республікою, до речі, без участі третьої сторони.

День Єдності, 1990
Безумовно, велика частина Закарпаття прагнула цього возз’єднання. Питання в тому, чи закарпатці хотіли бути частиною радянської України, чи мріяли вони про тоталітарну державу, в якій були політичні репресії, голодомор. Маніфест із 800 тисяч населення підписали всього 250 тисяч. Більшість краян все ж таки насторожено ставилася до цих подій. Тому, коли відзначаємо чергову річницю Соборності, маємо пам’ятати, що в результаті цього возз’єднання більшість різноетнічного, різноконфесійного населення Закарпаття стала жертвою режиму.

Мирні політичні акції підтверджують те,
що в нації більше європейського, ніж азійського

Не треба забувати, що Україна розміщена на перетині сходу-заходу, півдня і півночі. Вона сформована як фронтирна погранична країна, вкрай важлива в геополітичному плані. Київ усі 22 роки незалежності перебуває в позі шпагату. Його розтягують однією ногою до Кремля, іншою до Брюсселя чи Вашингтона. Тож питання в тому, коли ми опануємо науку вибудовування власної політики і навчимося використовувати своє розташування.

Не слід забувати й про те, що під час референдуму закарпатці голосували так: 92 % підтвердили своє бажання жити в державі Україна, але водночас 76 % проголосувало за те, що вони бачать це проживання в особливий – самоврядний чи автономний – спосіб. І ці висліди не пов’язані з політичним русинством. Це був акт волевиявлення народу.

Уже 22 роки наша область дотаційна для Києва, бо центральна влада завжди паразитувала на своєму суспільстві. Чи довго так має бути? Я думаю, що формат федералізації чи конфедералізації повинен відбутися. Те, що всі акції, які досі були ініційовані українцями, є мирними, вважаю підтвердженням того, що в цій нації все ж таки більше європейського, ніж азійського. Бо в іншому разі взяв би гору нездоровий глузд.

Мирна акція
Якщо 91-й рік нам «подарували», бо ми його не виборювали, то я маю досить негарний прогноз на майбутнє. Допоки все-таки котрась із окраїн України не переможе іншу, доти Київ буде паразитувати, а українці відстоюватимуть гідність. Я не хочу, щоб таке відбулося в країні.

Сьогодні бачимо, що йдеться про гру в геополітичному масштабі. Але в цій грі ми повинні навчитися вигравати. Ми маємо добре знати історію, бо все це вже давно було. І ті, хто є на Майдані, і ті, хто їм співчуває, і ті, хто проти, повинні зрозуміти, що допоки ми не навчимося грати, завжди будемо в ролі нерадивих дітей, яких хочуть повчати.

І Закарпаття, як регіон, що до 1945 року належав до європейських інституцій, і Галичина, яка до 1939 року належала до Європи, можуть відіграти вирішальну роль у цих процесах. Колись вибудовувалася матриця, що через Польщу потрібно інтегруватися до ЄС, то, можливо, якраз через ці регіони й варто інтегровуватися, надаючи їм більшу свободу дій. Насправді Європу в собі потрібно виховувати.

Про історію Cоборності України

дізнавалася Наталія Каралкіна




Актуально | 22.01.14 | Додав Шумицька | 1150 | 5.0/2

Система Orphus Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!

0
avatar

Ми у Facebook

Календар публікацій


Рубрики розділу

Афіша [4]Незабаром [16]
Актуально [141]Акції [132]
Позиція [18]МЦ-інтерв’ю [150]
Особистість [33]Студгромада [188]
Абітурієнт [84]Зблизька [88]
Наболіле [21]Із ректорату [149]
Не словом, а ділом [154]Компетентно [38]
Несподівано... [14]У ногу з часом [80]
Обмін досвідом [160]Теорія і практика [319]
Наукові форуми [273]Презентації [167]
Екскурсії [113]Дозвілля [210]
Ініціатива [47]Перспективи [38]
Підсумки [40]Спорт [238]
Традиції [206]Зустрічі [210]
Вітаємо! [235]Пам’ятаємо... [82]
Міжнародні контакти [230]Студентська практика [66]
Студмістечко [8]Конкурси [117]
На замітку [6]З минулого – в майбутнє [10]
Студентські будні і свята [9]Голоси неперебутнього [6]
Наше радіо [49]Слідами Евтерпи і Мельпомени [35]
Громада [2]Річниця [14]
Слава Україні! [9]Розмови від душі... [19]
З Приймальної комісії [91]The main news of university [12]
Подяка [8]Диванні розмови [1]
Телепідсумки [13]Письменник за прилавком [11]
Університетська кухня [3]Підсумки року [5]
Визнання [3]Експрес-інтерв’ю [4]