Із розмови з Олександром відчутно, що його життя розділилося на «до» і «після» Майдану. 1 грудня він поїхав до Києва як революціонер. Однак коли виникла потреба у лікарях, одразу погодився допомагати, і врятував життя не одному майданівцю. Він просто знав, що повинен виконувати свою роботу хірурга, виконувати в польових умовах, незважаючи на власний страх і ризик, бо триває війна. Сьогодні Олександр готовий до мобілізації на Схід. Його рюкзак постійно зібраний, тому в разі необхідності вирушатиме без роздумів.

Тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько

• Яке в тебе ставлення до того, що сьогодні відбувається в Україні?

- Маю відчуття напруженості, болю, повного пригнічення у зв’язку з тим, що там гинуть люди, а я тут. Маю відчуття не до кінця невиконаного обов’язку. Але вірю в те, що ми на правильному шляху й обов’язково поборемо окупантів.

• 56 днів на Майдані – це скільки: багато чи мало?

- 56 днів на майдані – це стільки, скільки я міг бути. Це всі ті найбільш напружені дні. Коли там ставало більш-менш спокійно, я повертався, оскільки мав навчатися в інтернатурі та магістратурі. Ставалося так, що після перегляду «свіжих» новин з Майдану підходив до завідувача відділення, завідувача кафедри зі словами «Вибачте, я їду». Всі завжди мене розуміли і з проханням бути обережним відпускали…

Був там із 2 грудня. Повернувся 8 грудня, на католицьке Різдво, потім перед подіями на Грушевського. Цього разу повернувся до Києва вже із сестрою та сином нашого колеги. Ми працювали в медпункті на Грушевського. Після цього я приїхав на Майдан 19 лютого. Медична служба Майдану зателефонувала мені, коли я був в операційній. Я ще не знав, що сталося… Знав, що 18-го мала відбутися мирна хода… Я відповів, що відразу не можу прийти, бо перебуваю в Ужгороді, і запитав, що сталося. Мені сказали, аби ввімкнув телевізор. Я зайшов до ординаторської, а там уже всі біля екрану сидять. Вже тоді було вбито кілька людей. Пішов з лікарні відразу. Купив квитки у терміналі, взяв речі з дому (вони в мене стоять постійно зібрані) і поїхав.

• Як ставилися рідні до твого наміру повертатися до Києва у найтяжчі дні?

- Рідні не могли мене, повнолітнього, не відпустити. Вони підтримували і підтримують мене. Під час подій на Грушевського ми обоє з сестрою були в Києві. Тоді було дуже страшно, тоді я вперше почув по телефону, як плаче батько.

• З якими відчуттями їхав на Майдан 1 грудня?

- Вперше їхав на Майдан з відчуттям, що настав той час, коли ми зобов’язані повалити цей режим. Ми були надто терплячі. Народ України дуже терплячий, але терпець увірвався. Я очікував таких подій у 2015 році: був певен, що вибори сфальсифікують. 2 грудня був на конференції, але вже було не до цього заходу, коли побачив страшні кадри побиття… У той час на Майдані був мій хороший знайомий, а також дочка одного закарпатського хірурга. Їм вдалося втекти. Мені подзвонив друг і сказав, аби я купив квитки нам обом – квитки в один бік. У лікарні й університеті мене відразу зрозуміли.

Двічі на Майдан я повіз близько 7 тисяч гривень, зібраних колегами в лікарні. Ми урочисто передали їх до скриньки Майдану. У той час на Майдані збирали по 500 тисяч гривень в день. Коли їхав на Грушевського, повіз 8 великих пакетів з медикаментами, які зібрали студенти медфаку, а також колеги в лікарні.

• З колег, друзів хтось ще їздив з тобою?

- Із моїх друзів, яких я знав до Майдану, там побувало п’ятеро осіб. Можливо, я зараз не всіх згадую, оскільки ті страшні події перекривають собою усе те, що було до того.

Чимало моїх пацієнтів сьогодні мої друзі. Сьогодні спілкуюся з другом, журналістом, якому допомагав під час Майдану. У нього були одне з найсерйозніших поранень: уламки довелося витягувати близько 10 днів під наркозом. Ще не зажили всі рани, а він уже поїхав у Крим. Потім був у Слов’янську, Маріуполі. Сьогодні спілкуємося. На Майдані він втратив нейтралітет як журналіст, як і ми, лікарі: кидав «коктейлі молотова», а ми збирали банки від інфузійних розчинів і несли на барикади.

Один із тих, що помирав, сказав мені перед смертю: «Знищіть цих скотів»

• З якими думками повертався з Києва востаннє?

- Я повертався, здається, 12 березня. І знову з відчуттям невиконаного обов’язку. В останній день перебування в Києві я ще видаляв уламки гранат у двох пацієнтів. Тоді вже минуло три тижні від тих жахливих подій, а ми все ще знаходили уламки. Одразу це не вдавалося зробити, оскільки людей привозили масово, та й досвіду військово-польової хірургії майже ні в кого не було. Були випадки, коли подряпину на животі заклеювали пластиром, а згодом виявлялося, що в потерпілого проникаюче поранення в живіт, підшлункову залозу… Реабілітацію проходив за кордоном. На щастя, все обійшлося. 18 і 19 лютого загиблих було набагато менше. 19-го в мене на Майдані не було жодної смерті. Але 20-го… із чотирьох вижив один. Це тільки з тих, що їх привезли до мене.

• Чимало історій ширилося про те, що поранених оперують в підпільних умовах, на квартирах, бояться доправляти до лікарень…

- Так, ми віддавали волонтерам на квартири людей, які не потребували стаціонарного лікування. Після того, як згорів Будинок профспілок, всі медпункти, ми захопили кафе-чебуречну, що неподалік «Макдональдса» на Майдані. Власники нас підтримували, годували весь цей час, казали, що можемо залишатися там, скільки потрібно. Коли вже стало безпечно лягати в стаціонар, пацієнти все одно приходили до нас. Я приїхав додому з трьома київськими тортами, подарованих пацієнтами. Але найбільший подарунок – листівка від майданівців, які вижили. Подарували їх у день похоронів. Коли читав – було дуже важко стримувати сльози.

Власне, я в такому напруженні жив, що мене тримали лише пацієнти. В іншому разі можна було з’їхати з глузду. У голові постійно були думки про тих хворих, які загинули… Ці четверо, які були живі й гинули в тебе під руками протягом п’яти-десяти хвилин. А за півтори години 20 лютого вже десяток трупів… Це такі, що їх привозили і вже лише констатували смерть...

Один із тих, що помирав, сказав мені перед смертю: «Знищіть цих скотів». Це був чоловік 50-ти років, згодом я побачив його у переліку Героїв небесної сотні.

• Якими були умови, де лікарі працювали, проживали, чим ви харчувалися?

- У грудні з другом ми приїхали до Жовтневого палацу. Спали на бетоні, у спальному мішку. Було дуже холодно, тому спали по дві години, потім виходили на Майдан погрітися. Кожну годину тривала молитва, яка чергувалася з Гімном України. Підтримували й пісні Руслани. Все це дуже об’єднувало. Потім друзі привезли мені каремат, і спати стало вже тепліше. Спочатку я був там як революціонер, а не лікар. Спочатку не було потреби надавати меддопомогу. А вже після першого штурму Майдану з’явилася потреба в лікарях – я зголосився. Спочатку був направлений в лютеранську церкву – медпункт неподалік Адміністрації Президента, потім у Жовтневому палаці. Працював сімейним лікарем: тоді було більше застудних захворювань. Потім познайомився з багатьма людьми, які пропонували місця для ночівлі.

• Чому тебе навчив Майдан у першу чергу?

- Немає більшої любові за ту, яку покладеш за життя друзів чи ближніх своїх. Ми єдиний народ! Українці, росіяни, угорці, румуни, грузини були пліч-о-пліч на Майдані – нас ніщо не розділяло! Тому ми переможемо, бо на нашому боці правда, воля, дух, сила і любов.

Найтяжче було робити медичне сортування

• Чи вистачало медичного досвіду?

- Коли працював як сімейний лікар, було важко. Це було в грудні. Я не люблю займатися консервативною терапією, відверто кажучи. З дитинства мріяв про невідкладну медицину невідкладних станів. Але я був би радий, якби там мені не довелося до неї вдаватися.

• Що відчував, коли довелося вперше оперувати на Майдані?

- Я просто робив свою роботу. Було відчуття болю всередині, бо довелося ампутувати частину кисті. Я знав, що мушу зробити це негайно, тут і тепер. Це військовий стан, і до медичного закладу хворого не довезуть в нормальному стані. По-друге, тоді медзаклади дуже контролювалися владою.

• Чи навчають в університеті медицині воєнного стану?

- Я закінчував медичний факультет 2011 року: ми були останнім випуском офіцерів медичної служби. Я лейтенант медичної служби. Військово-польову хірургію вивчали один семестр. Я ніколи не думав, що мені доведеться застосувати ці знання на практиці. Один із важливих законів військово-польової хірургії – медичне сортування. За ним, є три групи хворих: хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони вкрай важкі; хворі, яким ти не надаєш допомогу, бо вони відносно легкі; хворі, яким ти змушений надавати допомогу, бо вони середньої тяжкості – їх ще можна врятувати. Боляче робити таке сортування, бо бачиш, що людина ще жива, але вогнепальне поранення в голову – і ти змушений відкласти її в бік смертників.. Це страшне. Ти навіть не маєш змоги спробувати щось зробити, бо змушений надавати допомогу іншим. Один із таких тяжких хворих вижив. Це 21-річний хлопець, у якого ампутована кінцівка.

• Після того, що довелося побачити, враховуючи досвід навчання в університеті, яким є твій погляд на сучасну систему медичної освіти?

- Все залежить від студента. Якщо студент хоче мати знання – він їх здобуде. Викладачі бувають різні, але більшість із них дають змогу практично навчитися, власне, як і мені колись – у хірургічному відділенні практикуюся з 4 курсу. Тому я вважаю, що хто хоче – той візьме теоретичні знання з вишу й закріпить на практиці.

• Чи можна було передбачити події, які відбудуться, перебуваючи безпосередньо на Майдані, чи тоді про таке не думалося?

- Не можна було передбачити. Навіть коли Росія ввела в Крим війська, не вірилося у продовження цього. Наприкінці лютого в мене брав інтерв’ю журналіст «Нью-Йорк Таймс», і я казав йому, що все буде нормально: Росія забере війська, коли в нас буде нова влада. Тоді я дуже оптимістично дивився у майбутнє.

• А сьогодні який погляд на події на Сході? Знаю, що маєш бажання йди в армію.

- Я вже був мобілізований, але мене не відпустив університет. З університету подали заявку про те, що я потребую захисту магістерської роботи, складання випускних іспитів: тоді буду ліцензійованим хірургом. Для воєнкомату я підходив і без цього. Вже 26 травня мав бути призваний як військовий лікар. Сьогодні вже все захищено і складено: я готовий як офіцер медичної служби-лейтенант.

Тим, хто підтримує Путіна, можна тільки поспівчувати

• Як обирав професію лікаря?

- З дитинства хотів бути лікарем. З другого класу бачив себе лікарем невідкладних станів. Спочатку розмірковував над професією ветеринара, а потім побачив програму на каналі «Дискавері»: був вражений тим, що можна допомагати людям. Тому з першого курсу зорієнтувався, що йтиму в хірургію. Слава Богу, все вдалося. Після вручення я вже офіційно хірург.

• Ворогів доводилося рятувати?

- Була одна історія ще в грудні. За медичною допомогою звернувся тітушка, що шифрувався під наших. Прийшов до мене як до лікаря, навіть не підозрюючи, що я впізнав у ньому крадія свого телефона. Вкрав ще раніше, а тепер прийшов по допомогу лікаря. Я промовчав (був у масці) і надав йому допомогу.

• Не виникало бажання написати книгу про те, що побачив?

- В основному викладав думки у соцмережах. Але за ніч до подій на Грушевського у мене виникло бажання написати кілька сторінок. Там у дечому передбачив те, що ми почнемо діяти і будуть відповідні наслідки цих дій.

• Що відчуваєш, коли бачиш східняків, які підтримують дії окупанта-Путіна?

- Співчуття. Вони обдурений народ. Частково дозволили себе обдурити, частково народилися обдуреними. Багато з них такими і помре. Наша мета – допомогти їм побачити, де правда і де брехня. Я за сумісництвом працюю адміністратором готелю. Власники безкоштовно поселяють там біженців. Спілкуюся багато з ними. Це люди, які мали свою громадянську позицію і через неї змушені були виїхати.

• Чи доцільний сьогодні Майдан?

- Ні. Вважаю, що Майдан збереться за 5 хвилин у разі необхідності. Я знаю цих людей, розумію їхні хвилювання. Сьогодні голосом сотника Парасюка говорить народ, а голосом народу говорить Бог. Майдан недоцільний, бо там вже мало людей з того Майдану.

• На Закарпатті як тебе сприймають друзі, колеги, хворі після повернення з Києва?

- Багато хто знає мою історію, медсестри розповідають також. Особливого розголосу все набуло, коли прийшов з усіма прощатися, бо хотів йти до війська.

Досі згадую собі страшний збіг, який стався нещодавно. 19 червня я захистив диплом магістра хірургії – цього ж дня вбили першого закарпатця. Було гидко і боляче від однієї думки, що я тут, а міг вже допомагати їм там.

• Але якщо будеш мобілізований, то не буде кому виконувати твою роботу в лікарні, а тут теж ідеться про людські життя. Не відчуваєш такого вибору?

- Я коли був на Майдані, вибір був таким же. Потрібно бути там, де гостріше. Тут є лікарі, допомога надається, а там не всі готові до такого. Я розумію, що на Сході сьогодні набагато страшніше. Я спеціалізуюся на невідкладній хірургії, вважаю, що потрібен там. Якщо би мені сказали завтра вирушати – у мене всі речі зібрані.

• Яким має бути справжній лікар?

- «Allis inserviendo ipse consumer», тобто «Світячи іншим, згораєш сам». Свічка – символ медицини з часів Гіппократа. Лікар має бути таким. Від самого початку роботи на медичній ниві і до смерті він має залишатися лікарем.

_x_PS1 Після подій 18 лютого здавалося, що нічого жахливішого в Україні вже бути не може. Герої небесної сотні назавжди залишаться в нашій пам’яті, а всі, хто рятував майданівців, навічно пронесуть у серцях останні слова, сказані цими Героями, а також подяку тих, кого таки вдалося врятувати. Серед тисяч охоронців людських життів був і закарпатський хірург, тоді ще інтерн УжНУ, а сьогодні лікар-магістр Олександр Данилюк. Він входив до Медичної сотні Майдану, провів у Києві 56 страшних зимових днів, які були по-справжньому лютими, бо немилосердною була боротьба за Україну і розрахунок тривав не на години чи дні, а на людські життя…_x_PS2 http://mediacenter.uz.ua/live/2014/07/11likar/pMQhDRiEJvg.jpg_x_PS3 Олександр Данилюк на Майдані _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Наталія Каралкіна_x_PS11 Фото Роберта Паппа і зі сторінки Олександра Данилюка в соцмережі_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Наталія Каралкіна

Фото Роберта Паппа і зі сторінки Олександра Данилюка в соцмережі