У роботі круглого столу з дискусійних питань минулого і сучасного стану церков, конфесій, деномінацій в Україні взяли участь співробітники НДЦІС «Логос»: декан істфаку Володимир Фенич, відповідальний за наукові зв’язки з ЧСВВ Віктор Кічера, секретар Діана Штерр, відповідальна за зв’язки з протестантськими громадами Закарпаття Оксана Лешко, відповідальна за зв’язки з науково-дослідними інституціями Угорщини та ДАЗО (м. Берегово) Оксана Ферков, відповідальна за зв’язки з Інститутом історії Церкви Українського Католицького університету Марія Майороші.

У наукових колах релігійне питання постає доволі складним, адже в історії людства відомо чимало прикладів «білих плям», які доводиться спростовувати або ж підтверджувати. Релігії містять у собі історичну цікавість та жагу досліджень, тому вивчення їх залишається актуальним і в нашу добу. Факт існування релігії є очевидним і пов'язаним безпосередньо з людиною. Оскільки кожний із доповідачів захищав або має намір захищати дисертаційні дослідження з церковної проблематики (через об’єктивні причини не зміг бути присутнім на семінарі Ю. Данилець), пропонуємо коротко ознайомитися з їхніми міркуваннями.

Відомо, що є багато міфів (штучно вигаданих оповідей для приховування або спотворення істини) чи то стереотипів в історії та історіографії, зокрема, греко-католиків ужгородської унійної традиції, про які повідомив Володимир Фенич у своєму виступі. За словами дослідника, до нас дійшли міфи, що пасивно розглядаються як правда, і це здебільшого свідомо спотворені конфесійно-національні візії середньовічної, ранньомодерної та модерної історії Мукачівської церковної провінції. А також активні міфи, умисно створені вже у ХХ ст. для свідомої маніпуляції фактами минулого.

Міфів виявилося символічно 13. Найбільш поширеними серед них є міф про Кирило-Мефодіївське хрещення Закарпаття у 860 р., тобто на 100 років раніше за офіційне хрещення Русі-України; заснування подільським князем Федором Корятовичем Мукачівського монастиря у 1360 р., створення ним єпархії з резиденцією на Чернечій горі, русько-українського князівства з центром у Мукачівському замку, переселення за Карпати 40 тис. русинів, відновлення сотень руських поселень; міф про прямий вплив Берестейської церковної унії 1595-1596 рр. на унійний процес в Мукачівській єпархії; міф про «золоту добу», тобто кардинальне покращення релігійного, соціального, культурного життя поліетнічних греко-католиків Мукачівської єпархії внаслідок земельної, церковної та освітньої реформ австрійських Габсбургів тощо.

Торкнулися на науковому семінарі і питання стану та перспектив вивчення історії місій і колегіумів Товариства Ісуса (єзуїтів) Верхньої Угорщини XVII–XVIII ст. Так, Оксана Ферков, відповідно до результатів власного дослідження доходить висновку, що єзуїти – рушій контрреформації та католицького оновлення. Варто наголосити, що єзуїти так чи інакше вплинули на розвиток угорської та слов’янської культур цього періоду. Каменем спотикання під час вивчення діяльності ордену на теренах України та Угорщини є те, що важко виявити будь-які архівні матеріали, які безпосередньо чи бодай опосередковано стосувалися б обраної теми в конкретному Карпатському регіоні, а наявні історичні джерела слугують лише початком дослідження. Відомо, що за часів Радянського Союзу сформувався усталений штамп щодо існування єзуїтів, відтак фальсифікувалися їхні досягнення в освіті та вихованні. Один із найпоширеніших – про безпідставне використання невластивої єзуїтам назви «колегія», замість якого доречним є вживання назви «колегіум».

Віктор Кічера поділився напрацюваннями щодо окремих аспектів християнсько-юдейського співжиття у вибраній сучасній англомовній літературі. Сучасній українській історіографії відомо, за переказами дослідника, три усталені типи, які стосуються проблеми юдейства: кат – Гітлер і його оточення, жертва – юдеї, ті, хто допомагали і захищали юдеїв. Християнський автор Євсевій уважав юдеїв зрадниками та ворогами християнства, намагався довести безглуздість їхніх дій і через книги пророків переконати в божественності Христа. Філософ Аврелій Августин припускав, що юдеї мають право на існування та життя серед християн – вони просто допустили помилку. Папи і єпископи побоювалися повстань юдеїв, так званого реваншу, інші в свою чергу страшилися упередженого ставлення до них, тому існував взаємний страх. Духовенство виступало зі скаргами, коли королі допомагали юдеям лихварством. Олександр III заборонив християнам будь-які контакти з тими, хто не прийняв Христа. В Англії юдеїв змушували носити на одязі тавро – білі дощечки, які слугували для розпізнавання юдеїв серед християнського населення. Відомий «теолог Голокосту» Мартін Лютер називає юдеїв та мусульман «уособленням диявола».

У XVI ст. Церква проявляє внутрішній секуляризм, що призводить до полеміки. З’являється література, спрямована на не християн. У полемічних матеріалах Христос постає як карикатура. У XVIII ст. виникають анонімні твори, де автор називає Мойсея магом і шарлатаном, Ісуса пройдисвітом і  тільки Мухамеда не ошуканцем. 1741 р. до Британського парламенту надійшла петиція, згідно з якою юдеїв визнали поруч з іншими народами.

Перші антисемітські заходи щодо юдеїв Гітлер зробив 1 квітня 1933 р., закликавши до бойкоту єврейських крамниць. У вересні два роки потому в рейхстаг потрапили «нюрнберзькі закони», які забороняли шлюби і позашлюбні стосунки між жидами та «арійцями». Плани та дії Гітлера стосовно євреїв ставали дедалі жорсткішими, які призвели в результаті до тотального фанатичного винищення кожного, хто хоч трохи був схожий на єврея. Питання щодо того, хто насправді винен у трагедії чи хто першим упровадив зневажливе ставлення до юдеїв, дискусійне. Англійські дослідники переосмислюють ці чинники й стверджують про упереджене ставлення до юдеїв Мартіном Лютером задовго до Голокосту, а також доходять висновку, що винуватцями Голокосту виступають всі релігії без винятку.

У політичному аспекті розглянула проблемні питання історичних досліджень релігійного життя римо-католицької церкви Закарпаття другої половини 40-х – 50-х рр. XX ст. Оксана Лешко. На основі знайдених в історії фактів контролю з боку Ватикану за римо-католицькою церквою, тиском на релігійні громади урядом, втручанням у внутрішнє життя церкви доповідачка детально описала шлях боротьби і протистояння римо-католиків атеїстично-комуністичному режиму, зміну поведінки латинських пасторів і пастви.

Дискусійним виявилося питання родини в житті греко-католицького кліру Мукачівської єпархії, яке досліджувала Діана Штерр. Целібат вважався відхиленням від норми, дві головні життєві позиції протиставлялися одна одній та створювали конкуренцію. Ті священики, які не мали сім’ї та дітей, як правило, приділяли багато уваги церкві, досягали високих рангів. Усередині греко-католицького духовенства існували тісні родинні зв’язки, а станом на кінець XVIII ст. тільки 33 кліриків були не пов’язані родинними вузами.

Душпастирство у Мукачівській єпархії не завжди було покликанням: часто цим критерієм виступали інші пріоритети, наприклад, кастовий характер священичого середовища, як і у всякій професії, перейняти справу батька. Перші знання передавалися вдома від батьків, дідів, дядьків, широкого кола родини. Сім’ї священнослужителів були багатодітними. Більша частина дружин священиків здобували освіту вчителя, доньки священиків обирали в майбутньому собі чоловіка так само з родини майбутнього священика або уже священика. Єпископи застосовували давнє право: коли священик помирав, то його родину протягом року не виселяли з фари, а за той час син вчився і висвячувався, щоб надалі залишитися проживати на парафії свого батька.

Марія Майороші вивчала питання особистісних взаємин між греко-католицькими священиками Мукачівської і Галицької провінцій у Катакомбній Церкві. На основі проведених особисто та опрацьованих в архіві Інституту Історії Церкви в УКУ інтерв’ю зі священиками старшого покоління, які прожили той період, дослідниця стверджує, що тоді панувала доброзичлива підтримка, довіра, намагалися дистанціюватися від політичних перипетій, обов’язки виконувалися на високому професійному рівні. Відомі факти щирої та непідробної дружби між владиками двох регіонів (наприклад, Йосифа Головача та Володимира Стернюка). Проте як тільки Церкви вийшли з підпілля (1989), з боку Львова почали порушувати питання злиття двох провінцій в одну під омофором Галицького архієрея (Глави УГКЦ), з’явилися  інтриги, внутрішні розколи, чвари. Тому саме період Катакомбної Церкви дослідник називає унікальним і наповненим змістом Божественної благодаті християнської любові єдності у багатоманітті культур і традицій місцевих греко-католицьких церков, рекомендує сучасному, часто заполітизованому духовенству повчитися, як варто працювати на священичій ниві, не оглядаючись на всякі юрисдикції та підпорядкування, адже всі ми перебуваємо у Божій ласці.

Після обговорення науковці-історики підсумували, що кожна людина вільна та самостійна у своєму виборі дослідницьких методик і концепцій, головне, аби вони були вільними від якобінського способу мислення, та не замовчували правди, якою б гіркою вона не була, бо невинних народів не буває. Історія різнокольорова. Вивчаючи її, треба робити висновки і уникати заангажованості власних релігійних чи національних почуттів, мислити інклюзивними категоріями, бачачи в Іншому – не себе, а Його, і сприймати Його таким, яким Він є.

Для довідки: НДЦІС «Логос» утворений 2010 р. власними зусиллями і коштами науковців-істориків УжНУ, що займаються історією Церкви. Його співробітниками на громадських засадах є В. Фенич, Ю. Данилець, В. Кічера, О. Лешко, О. Ферков, Д. Штерр, М. Майороші. Центр постійно співпрацює з науковими установами, дослідницькими центрами та релігійними організаціями, зокрема Інститутом релігієзнавста (м. Львів), Інститутом історії Церкви Українського Католицького Університету (м. Львів), Богословсько-історичним науково-дослідним центром імені архімандрита Василія (Проніна) (м. Мукачево). Підтримує зв’язки із богословським, теологічним, філософським факультетами Пряшівського університету в Пряшеві, угорським Католицьким університетом Петера Пазманя, Повітовим музеєм в Сату-Маре (Румунія), Інститутом слов’янознавства Російської академії наук, Нижегородським державним педагогічним університетом ім. Козьми Мініна. Співробітники НДЦІС «Логос» постійно беруть участь в організації міжнародних наукових конференцій та семінарів, апробують результати своїх досліджень на конференціях різного рівня. Станом на 2016 р. бібліотека НДЦІС «Логос» нараховує більше півтисячі різноманітних видань з історії Церков і релігійних спільнот в Україні, Словаччині, Угорщині, Румунії, Польщі, Росії. НДЦ має 6 архівів: історії релігійних архітектурних пам’яток Закарпаття, історії релігійних спільнот регіону Карпат, справ репресованого греко-католицького духовенства, релігійної періодики Закарпаття середини XIX – середини XX ст., усно-історичних і соціологічних досліджень з релігійної проблематики.

_x_PS1 Хто ми і чим займаємося, чому міфи і стереотипи такі живучі в історії та історіографії, хто першим завдав страждань юдеям, єзуїтська колегія чи таки колегіум, якими були і є родинні взаємини в середовищі духовенства, як спілкувалися священики в Катакомбній Церкві… Про це та багато іншого дискутували історики церковної історії УжНУ 27 січня в приміщенні істфаку під час наукового семінару «Стан і перспективи еклезіологічних студій в Україні», присвяченого 5-річчю Науково-дослідного центру історично-релігійних студій «Логос»._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 /live/2016/01/31istfak/slajd.jpg_x_PS5 _x_PS6 Під час семінару_x_PS7 45%_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Оксана Пітра_x_PS11 для Медіацентру УжНУ_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Оксана Пітра

для Медіацентру УжНУ