Головна » Усі публікації » Особистість |
22 роки – не так уже й багато. Людина у такому віці лише себе шукає, поєднуючи при цьому дитячі амбіції з юнацькою самовпевненістю. В історичному плані – це ще мізерніший проміжок. Але 22 роки незалежності проти століть нищення власної нації – це чимало. У чому ж полягає ота самостійність, чому її так прагнули українці Заходу та Сходу і чого досягли нині – у розмові з Михайлом Тиводаром, доктором історичних наук, професором УжНУ, а в часи проголошення Незалежності – учасником Народного Руху України, депутатом обласної ради.
У середині 80-х років мені, як історику, було зрозуміло, що демократизація тоталітарної системи і суспільно-політичного життя призведе до демократизації міжнаціональних відносин, а це означає, що буде наростати національна свідомість етнічних меншин СРСР. Відтак з’явилася перша надія. Я вважав, що побудувати відносини можна лише на конфедеративній основі. А конфедерація – це практично незалежність. Наприкінці 80-х років я долучався до тої громадсько-політичної роботи, яка велася в області в цьому напрямку.
Провадили відповідну роботу. Тоді йшлося передусім про припинення будівництва Пістрялівської РЛС. Були мітинги, демонстрації, але ніхто не хотів слухати людей. Так тривало до 1990 року. А 31 травня 1990 року, коли обговорювалося це питання на сесії обласної ради, я висловив думку, що оскільки Москва ніяк не хоче дослухатися до наших рішень, думок громадян області, то можна виступити з пропозицією до Верховної Ради УРСР вийти зі складу СРСР. У залі запанувала мертва тиша. Мабуть, тоді вперше в Україні голосувалося про вихід України зі складу СРСР. Для нас важливим був сам факт порушення такого питання. Зрозуміло, що слухняна обласна прокомуністична більшість проголосувала проти, але рухівці у складі 9 осіб проголосували за вихід. Тоді наймолодший депутат на всю залу прокричав: «То в нас у залі всього 9 українців?» Після того депутати підходили, перепрошували, казали, що не могли проголосувати, посилаючись на партійну дисципліну. 1990-й рік знаменний для Незалежності. Я теж був членом партії, бо хотів працювати у виші (прийшов сюди 1966-го). Тодішній завідувач кафедри казав, що коли не буду в партії, роботи мені не бачити. Однак 19 квітня 1990 року я все-таки написав заяву про вихід із КПРС, зберігаю її донині. Того ж дня на своєму столі я поставив синьо-жовтий прапорець. Ніхто не смів його чіпати, а викладачі з інших факультетів ішли дивитися на мій стіл. У 1990-му році це було незвично. Зрозуміло, що велася відкрита боротьба проти Руху, інакше й бути не могло. Студенти, особливо історики, займали активну позицію. Коли в Києві було студентське голодування, наші студенти застрайкували на підтримку молоді в Києві: пройшлися містом до площі Народної перед ОДА. Був присутній і тодішній ректор УжНУ – покійний Володимир Сливка, який займав чітку позицію: не допустити політизації університету. В межах УжНУ не мало бути жодних політичних організацій.
Угорці робили спробу утворити свій автономний район, але це не мало успіху. Що стосується русинства, то воно було ініційоване з-за кордону.
Становлення етносу потребує 250–300 років, у нас же етнос має тривалу історію буття. Але нам насаджували думку, що ми етнос другого сорту, що ми молодший брат. Хоча старший брат – це, як правило, незаконно народжена дитина.
Щодо Кучми, то він вважав, що Україна – це великий завод, «Південмаш». Коли йшов на другий термін, то казав, що вже знає, як потрібно бути Президентом. При ньому проводилися реформи, але він зіграв основну роль у збагаченні свого оточення й створенні олігархічних груп. Те, що маємо, є результатом діяльності Кучми. Ющенко виявився слабким політиком. Хотів досягти демократизації, але втратив шанс. Якщо виходити з того, що, згідно з Конституцією, вся економіка була передана до рук уряду, то в прагненні до ЄС, співпраці з НАТО, свободі преси відбулися значні зрушення. Але як державник не зіграв значної політичної ролі. Янукович вагається. Його оточення розуміє, що вступ до Митного союзу завершиться загальною пригніченістю. Значна частина Партії регіонів є проросійського спрямування. Особисті стосунки між Януковичем і Путіним дають підстави для припущення, що Асоціацію підпишуть. Якби Янукович був державотворцем, не було би ухвалено закону про мову, залишили би в спокої силові, судові структури. Суть його діяльності найкраще передає анекдот, який мені привезли з Донецька: На прес-конференції Януковича питають: – Пане Президенте, чи могли б Ви бути Президентом СНД? Подумавши, відповідає: – Так, міг би. – А Президентом Європи? – Так, міг би. – А Президентом світу? – Ні. – А чому? – Кадрів не стане. Усім нашим президентам політичної волі у розбудові держави, як правило, не вистачало. Все це пов’язано з тим, що маємо низький рівень національної свідомості, а також велику кількість маргіналів.
Наталія Каралкіна,
фото М. Тиводара – з сайту http://transkarpatia.net/ |
|
![]() ![]() ![]() ![]() ![]() |
|
Теги: |
![]() |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
![]() | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики