Головна » Галерея слави, гордості, надії » Вони – наше обличчя |
30.09.15, 14:38 | |||
Його предки жили високо в горах, якнайдалі від цивілізації, – бо хотіли бути вільними від міської суєти і суспільних обмежень. Його дядько 1944 року зачитував на зʼїзді у Мукачеві маніфест про воззʼєднання Закарпатської України з УРСР, зробив дуже багато для Ужгородського університету в роки становлення вишу, зміцнював його кадрами. Інший дядько – працював у IBM і конкурував із Біллом Гейтсом, коли той тільки розпочинав свою роботу у сфері компʼютерних технологій. «ВАЖКО СКАЗАТИ, ЧИ Я ІЗ СІМʼЇ СЛУЖБОВЦІВ, ЧИ ІЗ СІМʼЇ КОЛГОСПНИКІВ»
– Мої батьки верховинці – родом із села Репинного, що на Міжгірщині. Прадід мій жив на Ділу (це присілок Репинного) високо в горах. Є така легенда, що Мыцы (а прізвище в діалекті звучить не Міца, а Мыца) заснували Репинне. У давнину працювали на Хустському замку, але втекли звідти далеко в ліси, у долині річки спали десь під деревом, яке рипіло, тому це місце назвали Репинне. Коли вони жили в Репинному, прийшли ті, хто контролював рух мас, і виявилося, що вони ніде не обліковані. А вони хотіли бути вільними, жити вільно – і переселилися з Репинного на Діл, ще вище в гори. «УжДУ НА ЗАХОДІ НАЗИВАЛИ ПЕДУЧИЛИЩЕМ, ЯКЕ МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ ЗВЕ УНІВЕРСИТЕТОМ»
– Він історична особа – Тарахонич Дмитро Михайлович, зачитував маніфест воззʼєднання Закарпаття із Україною на зʼїзді народних комітетів у Мукачеві 1944 року. Керував до війни молодіжним рухом лівих сил. «ДЯДЬКО 17 РОКІВ ПРАЦЮВАВ У IBM, КОНКУРУВАВ ІЗ БІЛЛОМ ГЕЙТСОМ»
– Це дуже цікава історія. Мій дідо зі своїм братом перед Першою світовою війною поїхали на заробітки до США. Вони працювали в Пенсильванії, як і більшість наших. Дідо через 7 років (1921-го) повернувся, щоб забрати бабу, маючи вже на руках паспорт громадянина США. Але бабуся була одна дочка в матері, і мати її не хотіла відпускати (такий був материнський егоїзм), тому дідо залишився на Закарпатті. А дідів брат лишився в Америці. Вони листувалися, але, зрозуміло, у радянський час контакти припинилися. Ми знали, що там є родичі, але не знали їхньої адреси. Але у США завжди є повага до людини, яка бореться. Алекс Міцо збанкрутів, через кредит від нього забрали будинок, але за 5 років після того він знову заробив 500 тисяч доларів, створив свою фірму і працював у сфері IT-технологій. На вручення звання почесного доктора УжНУ вже приїхав зі своїм дилером, який сприяв його підйому, правда, забираючи 50% доходу. Навчився на своїх помилках… Казав, що чоловіки стають розумніші після 50.
«Я НЕ БОЯВСЯ, ЩО НЕ ВСТУПЛЮ ДО УНІВЕРСИТЕТУ»
– Коли я навчався в 9-10 класі, у нас була практика на заводі «Мукачівприлад» – у цеху, де налаштовували прилади. Там працювала молодь, мені було цікаво. Навчаючись у школі, я закінчив курси телемайстрів, потім курси телемеханіків. Тоді там нам читав прекрасні лекції Павло Бескид – він був із династії відомих діячів чехословацького періоду, згодом став доктором технічних наук у Ленінграді. Профорієнтаційну роботу щодо мого вступу на фізичний факультет провів мій двоюрідний брат Михайло Талапканич, який у той час уже вчився на четвертому курсі. Далі Михайло близько 20 років працював директором Закарпатського інституту післядипломної освіти.
– Тоді була слабка матеріальна база. Очевидно, ми в ту яму впали і зараз. Але завзяття, інтерес був такий, що це перекривало відсутність бази. Надзвичайно потужні кадри були, які виховували особистим прикладом. Люди сиділи у нас із ранку до ночі – молоді науковці на всіх кафедрах факультету працювали завзято. І от ми помаленьку «втягувалися», вибирали свій напрям. У мене була альтернатива: міг піти на квантову електроніку до Запісочного, але я вибрав матеріалознавство – пішов на фізику напівпровідників. І потихеньку-потихеньку втягнувся в роботу.
– Упродовж двох років я був начальником звʼязку мотострілкового батальйону. Служив у Мукачеві – тоді вся група після завершення навчання у вузі була призвана в армію і розподіл був по Прикарпатському округу. Деякі мої однокурсники служили в Ужгороді, Берегові, Львові. Але моя служба була в показовому полку. Тепер він входить у відому для нас всіх героїчну 128 бригаду. Тоді це була 128 дивізія. «ІНДУСТРІЯ – ТО ВЕЛИКА ШКОЛА»
– Після аспірантури я працював у в Мукачеві в науково-дослідному інституті телевізійної техніки. Цей інститут був режимний. Він супроводжував розробку телевізорів, які виготовляло обʼєднання «Електрон», а це була третина всіх телевізорів, які випускалися в колишньому Радянському Союзі. Мій відділ займався перспективними розробками – плоским екраном. Монохромні екрани, які ми розробили, ще дотепер використовують у банках в апаратах лічби – жовто-зелений такий моніторчик. А пристрій лічби розробив «Арсенал», усю документацію закупив від нас, від інституту телевізійної техніки. Я мав там 8 авторських свідоцтв щодо цього плоского екрана.
– Я в інституті виробничого профілю пропрацював 4 роки. І хоч у мене тоді була нормальна зарплата, був статус, але робота в університеті мене цікавила більше. Я сказав тодішньому ректору (Володимирові Івановичу Лендєлу), що повертаюся, і повернувся у 1983 році на найнижчу посаду – асистента. Потім він призначив мене заступником декана. Нам тоді вдалося відкрити нову спеціальність, дещо зробити для вдосконалення матеріальної бази, підписати договори про працевлаштування випускників із 45 підприємствами електронного профілю, а деякі з підприємств навіть оплачували навчання студентам. Стали в пригоді досвід і знайомства: ми міняли обладнання в Мукачеві, я домовлявся з директорами заводів, вони радо співпрацювали, передавали університету станки, інше обладнання з балансу на баланс. Обʼєднання «Електрон», оминаючи заборони, виділило нам декілька десятків телевізорів для навчальних цілей. Тоді я щороку мав госпдоговори на 300 тисяч карбованців (це було рівноцінно 300 тисячам доларів). Університет мав 10 мільйонів карбованців, – і тоді перед ректором поставало питання, як їх розподілити.
– Над різними проектами. Перший проект, який актуальний і зараз, – акусто-оптичний елемент для пристрою лазерної наводки на ціль. Треба було знайти склад і синтезувати халькогенідне скло довжиною 5 сантиметрів, його товщина – сантиметр на сантиметр. Я бачив у відкритому друці іноземний патент на пристрій. Спочатку працює маленький лазер, який знаходить ціль, а дефлектор чітко визначає координати, тоді миттєво вмикається потужний лазер або гармата і знищує цю ціль. «ГРОШІ МОКРІ, БО ДРУЖИНА ПЛАКАЛА, КОЛИ ДАВАЛА»
– У 1991 році, коли залізна завіса упала, я їхав на світову конференцію у Німеччину через Прагу. Тоді у нас була зарплата 10-14 доларів, а мені прислали лист-запрошення, що оргкомітет мені виділив стипендію 900 марок – то на той час були величезні гроші (у 1991 р. це було близько 550 доларів. – В. Ш.), на них можна було жити 2-3 роки. У Празі мене зустрів мій дядько, питає: «Ви там так бідно живете... Скажи, звідки гроші маєш?». А я жартома відповідаю: «Маю тільки мокрі гроші». – «Чому мокрі?». – «Жінка плакала, коли давала» (усміхається. – В. Ш.). Дядько тоді дав мені ще: «Візьми, щоб ти мав сухі на дорогу». «НАУКА АБО Є, АБО ЇЇ НЕМА»
– Була пропозиція потім із Португалії (університет Мінґо) – через Брюссель, називається incoming researcher (запрошений дослідник), я пройшов конкурсний відбір. Умови були колосальні – 6 тисяч євро на місяць... І зараз надсилають запрошення – на ResearchGate я постійно дістаю по 6-8 пропозицій на роботу. Звичайно, що я не поїду.
– Завдяки тому, що Чепур мав дуже добре відчуття як менеджер, як науковець, у нас сформувалася сильна школа. Із склоподібними напівпровідникам у нас працювало 450 осіб одночасно. Була конкуренція між групами. Наприклад, на роботу з дефлекторами, про які я говорив, міністерство дало фінансування трьом групам. Такий підхід був типовийі під час війни: над розробкою техніки працювали групи, які конкурували, а потім доводили, що, скажімо, розроблений ними літак найкращий. І от один із трьох пускали на виробництво. Це виправдовує себе, так робили і в нас. Тому склалася дуже потужна школа. Тільки зараз у публікаціях можна побачити те, що 20 років тому ми робили для військово-промислового комплексу. Настільки випереджали час.
– Надзвичайно позитивно. Я нещодавно був у Словаччині в науковому інституті, директор каже: якщо ви приносите одну статтю у виданні, індексованому у базі Scopus, значить, ви у фонд інституту вже внесли 4 тисячі євро. Це означає, що вас визнали, вас рецензенти пропустили, вашими результатами користується світ, бо це фундаментальні дослідження. Зрозуміло, що інформація про багато наукових відкриттів може бути не опублікованою – через комерційну чи військову таємницю.
Ми знову потрапили в ту «яму», у якій були десь у 70 х роках: матеріальної бази нема, наука живе завдяки ініціативі, завдяки звʼязкам. Тоді в Радянському Союзі була внутрішня кооперація. Тепер – міжнародна, вона сильніша. Тобто якщо ми хочемо розвиватися, то нам потрібно співпрацювати із закордонними вченими, – ця кооперація дає нам стимул для росту. Ви бачите, що наш нинішній ректор Володимир Смоланка й особистим прикладом, і створенням умов сприяє входженню університету в європейський науковий простір. Нещодавно наші компʼютерники виграли грант на 100 тисяч євро. Процес пішов. Як бачите, пріоритети науки у світі змінюються з матеріалознавчих на ІТ-технології. У галузі матеріалознавчих технологій для надання нового імпульсу росту нам треба оновлювати власну дослідницьку базу. Ми вже говорили, що зараз пряшівський, кошицький регіони дістають півтора мільярда євро для розвитку науки. По суті, у такий спосіб Євросоюз інвестує у свою наукову промисловість: вони ж придбають обладнання у Євросоюзі за ці гроші. Інша проблема: у них брак студентів, у них проблема набору аспірантів.
– Коли в редакцію «Solid State Communications» приходить стаття з моєї галузі, то часто дають мені на рецензію. Є роботи, які я відхилив. Тут не можна бути добреньким, бо наука або є, або її нема. У рецензії пишеш, що це вже зробили інші автори, рівень досліджень недостатній, наводиш аргументи – і пропозиція reject – відхилити. А як редакція вирішить – то вже її справа. Це анонімно. Звичайно, статтю можуть дати в інший журнал, але вже рівень не такий, закріплення пріоритету не буде.
– Ви знаєте, курси, які я читаю (технологічні основи електроніки, твердотільна електроніка та ін.), повʼязані з моєю науковою роботою. Тобто я маю змогу студентам розповісти класику і потім сказати: тепер пішли нанотехнології, наноелектроніка, наноматеріали. Я можу їм розповісти рух думки в цих напрямах, що нового є, що воно дає. Тому більше часу займає викладацька робота, але багато часу, практично без відпочинку, займаємося наукою. Вибачте за банальність: це вже спосіб життя. Кожен член моєї наукової групи пише статті англійською мовою. За останні 5-7 років ми не маємо відхилень через те, що у нас слабка англійська. А перші статті, переклади яких робили навіть професійні перекладачі, повертали на доопрацювання через poor English – слабу англійську. А зараз ми добре знаємо термінологію англійською, тому її використовуємо. Знання іноземних мов дає можливість вільно робити доповіді на міжнародних конференціях і спілкуватися з колегами з інших країн. «КОЛИ Я ПРИХОДИВ ДОДОМУ РАНІШЕ 8-Ї ВЕЧОРА, ТО МЕНЕ ТЕЩА ПИТАЛА, ЧИ Я ЧАСОМ НЕ ЗАХВОРІВ»
– Я досить довго ходив на ветеранський волейбол. Дійсно важлива справа для здоровʼя і для спілкування. Бо ми після волейболу йшли на чай, на каву, хто на пиво. Такі потужні і самодостатні особистості як професор Володимир Задорожний, Анатолій Потапчук, доцент Володимир Галас, завідувачі відділів Василь Угрін, Степан Лошак… І скажу вам, що навіть у свій вік я зрозумів, наскільки важливо вміти за круглим столом вести із спеціалістами з інших галузей дискусію і не ображатися, не ображати інших. Історики на певні явища мають свою точку зору, ми свою, але має бути аргументація і нема образ – навіть після гострих суперечок. Дехто ображається за конструктивну критику. Це означає, що людина не пройшла шлях наукової дискусії, вона сприймає критику особисто, як образу.
– Безперечно, найважливіше, що мають бути порядні люди, з якими можна працювати і яким можна довіряти. Я з такими і працюю. У дитинстві я читав одну з книжок англійського полковника голландського походження Ореста Пінто – «Товариш або ворог». Він на прикладах воєннового періоду доступно розгортає відому біблейську істину: «Той, хто зрадив раз, зрадить двічі». Я дистанціююся від людей, які мене чимось підводили. Зараз, коли я став старший, думав, що не прощати – це надто жорстоко. Але побачив, що помилився: ті люди, які зробили підлість один раз, роблять і в наступний раз.
– На роль сімʼї (батьків, дружини) інколи звертають мало уваги. А основа завжди стоїть десь у тіні, без підтримки не буває успіху. Моя дружина, мої батьки, тесть і теща – сільська інтелігенція – з розумінням ставилися до того, чим я займаюся, допомагали, завдяки цьому я був звільнений від деяких домашніх обовʼязків. Це сприяло тому, що можна було їздити у відрядження, можна було працювати з ранку до ночі... Коли я приходив додому раніше 8-ї вечора, то мене теща питала, чи я часом не захворів (усміхається. – В. Ш.). Не я один був такий. Більшість на факультеті сиділи з ранку до ночі, працювали, було якесь обладнання, з точки зору нинішньої воно примітивне, але воно було, і ми публікували результати роботи. Рахували багато, писали, друкували на машинці, то все вимагало зусиль. Зараз усе значно швидше, легше. Колись треба було багато сидіти в дисертаційному залі, а зараз достатньо ввести ключові слова в Інтернеті.
Звичайно, що у моєму віці вже нема глибокого емоційного сприйняття. Я радий, що мою роботу визнали, це якийсь підсумок того, що зроблено, і віддзеркалення роботи групи. Головне, що є молодь, учні – мої дипломники, аспіранти, які мене вже переросли...
– Можна й так сказати (сміється. – В. Ш.). Так що я радий, що вони себе реалізували. Бо в житті часто треба боротися навіть за, здавалося б, елементарні речі. Завжди тебе вчать твої опоненти. Але головне, що добрих людей, чесних людей, які готові допомогти, – більше, ніж тих, які створюють перепони. Усякі перепони зараз я сприймаю як етапи росту. А досягнення нічого не варті, якщо ти нікому не допоміг, не допоміг своїм учням. Василь Шаркань, Поділитися через:
|
|||
Всього коментарів: 0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Наші ветерани [12] |
В підґрунті успіху – УжНУ [3] |
Вони – наше обличчя [19] |
На Закарпатті чимало унікальних людей, які творять його історію і сучасність. Вони щоденно ходять вулицями, п’ють каву в затишних кав’ярнях, розповідають одне одному захопливі історії, а також навчають студентів найбільшого вишу області. Сотні тисяч таких науковців, дослідників, педагогів творили 400-річну історію вищої освіти Закарпаття. Плоди їхньої праці успадкувало сучасне покоління, тому зобов’язане знати, поважати й уміло використовувати набутки. І якщо в калейдоскопі історії 400 років і не багато, то для університету навіть 5 років означає зміну покоління.
Сторінки історії УжНУ, здобутки вищої освіти, погляд різних поколінь на сучасний стан справ пропонуємо вам у новій рубриці Медіацентру УжНУ – «Галерея слави, успіху, надії...». Віримо, що мудрість світил науки і рядових сумлінних працівників нашого університету, досвід успішних людей, підґрунтям для досягнень котрих стало набуте за роки навчання в УжНУ, діяльний дух нашої перспективної молоді, допоможе сучасному поколінню зрозуміти процеси, які сьогодні переживаємо, а також уникнути помилок. Дослухаймося до порад і самі будьмо мудрими!
На кожному факультеті УжНУ свого часу працювали чи й далі трудяться поважні, мудрі, варті більшої уваги люди. Чимало маємо й випускників, що здобули висоти в різних сферах суспільного життя. Росте в нас нова зміна талановитої молоді. Нерідко вони ще й скромні, тож не надто охоче розповідають про себе. Тож якщо ви знаєте людей, які можуть доповнити галерею постатей нашої рубрики, повідомляйте нам, будь ласка.
Координати – на сайті.
Дякуємо за співпрацю!
Щиро ваш Медіацентр УжНУ