Олексій Євгенович належить до тих людей, які протягом усього життя мають чітку лінію, не змінюють власних поглядів. У дитинстві йому випало дізнатися про те, що згодом геть по-іншому трактуватимуть історичні джерела. У цієї людини своя правда, яку важливо знати сучасному поколінню принаймні для того, аби не бути жертвою режиму, ідеології чи інформаційної війни.

Олексій Луговой на власні очі бачив не лише початок і завершення Другої світової війни, а й історичні постаті, ідеї і думки яких ми досі намагаємося розгадати. Бачив зраду союзників і страх тих, які прагнули бути героями. Науковець жив у Підкарпатській Русі, Празі, Астрахані, Мордовії, Ужгороді, тому в різні періоди життя може називати себе як європейцем, так і росіянином. Сьогодні, як і на початку свого життєвого шляху, живе на Закарпатті. За 10 років дитинства тут йому довелося вивчити 6 державних гімнів – настільки швидко змінювалася влада, за якої жив. 

Після відомого Олександра Грабара Олексій Луговой був другим орнітологом на Закарпатті. Бачив становлення Ужгородського університету і сам Ужгород у його кращі роки. Тому спогади, думки і погляди цього науковця надзвичайно цінні. Пропонуємо і вам перейнятися історією унікальної людини, розмову з якою записав Медіацентр УжНУ.

 

УЖГОРОД ВТРАТИВ СВІЙ КОЛОРИТ

• На ваше дитинство і юність випала чимало історичних змін, зокрема, важливих для Закарпаття. Який найяскравіший спогад дитинства?

– Перше враження – з ужгородського дитинства. Це було маленьке місто: за розповідями мами, у 1926 році тут по вулиці Корзо ще гнали стадо корів на набережну й далі – у бік сучасної площі Народної, бо там були луки, болото. «Галаго» з італійської – болото (будівництвом там займалися  робітники з Італії). Тому й прижилася в нас назва мікрорайону «Галагов». Ці спогади описані у моїй книжці «Калейдоскоп юних років».

На розі вулиць Корзо та Духновича був магазин-кондитерська Пурми, який починав свій бізнес з того, що у вихідні у місцях відпочинку ужгородців – Невицькому та інших – продавав солодощі. Потроху ставши мільйонером, Пурма був у місті майже монополістом з продажу справді дуже смачних кондитерських  виробів. На другому поверсі його магазину було кафе. Тут можна було не тільки покуштувати його продукцію, а й послухати музику, потанцювати.

Навпроти  фешенебельного магазину Пурми на Корзо притулився маленький магазин, хазяїном якого був турок або серб, але в турецькій фесці на голові. Він готував і продавав різноманітні східні солодощі – рахат-лукум, «турецький мед», халву різного смаку… Цього конкурента Пурма не міг позбутися.

Там, де ще недавно був «Золотий ключик», у часи Чехословаччини торгувала кавою фірма «Meinl». Один із металевих циліндрів, у якому вона містилася, досі зберігся у кафе «Під замком» (колишній «Снек»). У згаданому магазині таких циліндрів було багато, тут же каву мололи, варили...

В Ужгороді жило багато євреїв старовинного вигляду, які знали ідиш, спілкувалися між собою саме цією мовою. Про таких тепер можна прочитати хіба що в Шолом-Алейхема. Вони були власниками більшості ужгородських крамниць. У приміщенні сучасного біофаку була єврейська школа. 

 

• За чим шкодуєте нині в Ужгороді найбільше ?

– Знаєте, я вже стара людина, і мені сьогодні шкода за тим, про що, можливо, й не варто шкодувати. Наприклад, у центрі міста, на площі Корятовича, неподалік ринку, постійно можна було бачити дуже колоритну людину – гострильника ножів. Усі господині приходили до нього.

Він додавав незабутнього колориту нашому місту зі своєю переносною гострильнею! На жаль, ніхто із закарпатських художників його не зобразив. Як і пастуха, який колись гнав по Корзо череду корів. Він, за розповідями мами, був одягнений у верховинський одяг, мав широкий пояс, гуню, та ще й в’язав спицями шкарпетки.

Згадую  сажотрусів у їх оригінальному чорному одязі. До сажі на їхніх плечах усі хотіли доторкнутися – на щастя. У день Нового року сажотруси надівали чорні циліндри й ходили квартирами, вітаючи ужгородців зі святами. Отримували за це винагороду, зрозуміло. Сьогодні, на жаль, таких колоритних людей в Ужгороді майже не стрінеш.   

• Ким родом були Ваші батьки, адже вони – не з Ужгорода?

– Мама народилася у Відні, там вчилася у школі. Серед її предків є чехи, хорвати, угорці, тому їй важко було себе національно визначити. Живучи з батьком, вона поступово русифікувалася. Мала задоволення від читання Мережковського, Достоєвського. А коли помирала у 93 роки, попросила, аби її поховав православний священик, хоча була хрещеною римо-католичкою.

Осиротівши 7-річною, мама не змогла жити з мачухою, тож у свої 16 приїхала шукати місце під сонцем у Підкарпатській Русі. Працювала спочатку гувернанткою у хазяїна пилорами на Рахівщині, у Лазещині (тоді село звалося Земір). Потім її рекомендували в Ужгород. Тут уже познайомилася з батьком.

 

Тато був кубанським козаком, уважав себе росіянином, тож мене виховував у російському дусі. Писав книги з агрономії. До революції вчився у Києві. Прізвище мав тоді подвійне – Луговой-Федосєєв. З цим прізвищем пов’язана  цікава історія.  

Було двоє братів – Андрій та Євгеній Луговой-Федосєєв. Батько, коли приїхав на Закарпаття як російський емігрант, ще зберігав подвійне прізвище. Але при набутті чехословацького громадянства в його новому паспорті залишилася тільки перша частина – Луговой. Його ж рідний брат, який залишився жити у Радянському Союзі, з часом став тільки Федосєєвим. Довгі роки брати не знали нічого один про одного. І тільки після Другої світової війни знову зустрілися.

Мені вже було тоді 25 років. Я працював в Астрахані. Батько мені відписав тоді, що в тому ж місті живе і мій двоюрідний брат Женя Федосєєв. Я негайно пішов за вказаною адресою. А двері мені відчинила Світлана Ушакова, з якою я був знайомий уже два роки: взимку не раз літали разом на Лі-2 астраханської метеослужби. Світлана вела спостереження за льодовою ситуацією на Північному Каспії – я  ж рахував лебедів, диких гусей та інших птахів, що там зимували. Виявилося, ми знайомі з нею стільки часу, а я й не підозрював, що її чоловік – то мій двоюрідний брат. 

• Ваш батько мав хорошу освіту для того часу. Він вплинув на ваш вибір професії?

– Батько був агрономом, членом відомої спільноти агрономів, часто водив мене на виставки сільськогосподарських тварин, де оцінював їхній екстер’єр. Але я вирішив працювати в лісовому  господарстві: мене цікавило мисливство, яке в Чехії було тісно пов’язане з лісовими установами. Тож після школи я вступив до Лісової академії в Празі. Але через місяць наша родина отримала візи й приїхала в СРСР.

26 серпня 1948 року ми опинилися в Ужгороді. У ті часи в Ужгородському університеті лісівників ще не готували, тому я почав навчатися на біологічному факультеті як найбільш близькому до лісової справи. 

 

ЗА ФРАЗУ «НІМЦІ ПРОГРАЮТЬ ВІЙНУ» – НА ДОПИТ У ГЕСТАПО І ВИТУРЕННЯ З ГІМНАЗІЇ

• То які шість гімнів вам довелося вивчити в дитинстві?

– Перший – чеський, потім – Підкарпатської Русі, тоді був словацький (наспівує. – Авт.). У 1939 році я співав український гімн «Ще не вмерла». У Празі в часи війни – німецький гімн з нацистським приспівом (наспівує. – Авт.). У німців було два гімни – державний і партійний (націонал-соціалістів). Ну а тоді вже й радянський.

• Як і чому ваша сім’я повернулася з Праги до Ужгорода?

-– 1946 року Сталін підписав Указ про те, що громадянам колишньої Російської імперії, які мають бажання повернутися до СРСР,  буде надане радянське громадянство. Ми, живучи в центрі Праги, відмовилися від чехословацького громадянства, прийняли радянське й повернулися вже в радянський Ужгород.

Їхали в ешелоні разом із такими ж добровольцями – новоспеченими громадянами СРСР. Везли нас у товарних вагонах. На кожну сім’ю, правда, було виділено по піввагона. Ми помістили туди всі наші меблі йа інші домашні речі. Разом з нами тоді їхало багато цікавих людей. До прикладу, Булгаков. Не той великий письменник, але теж талановита людина – останній секретар Льва Толстого.

Сьогодні багато хто дивується, чому мене не переслідували через емігрантство. Таки не переслідували. Емігранти, які 1946 року добровільно прийняли громадянство й переїхали до СРСР, ворогами не вважалися. Тому я зміг закінчити університет, захистити дисертацію. Коли працював у Мордовії, обирали мене і деканом, і завкафедри. При цьому я не був членом партії, що в умовах Закарпаття вважалося неможливим.

• Знаю, що цікава сторінка вашого життя у Мордовії. Розкажіть, як потрапили туди?

– У часи навчання в Ужгороді ми з моїм найкращим другом захопилися можливістю працювати зоологами в заповіднику. Закінчивши університет, хотіли навіть поїхати на Камчатку. Але на той час тамтешній заповідник був тимчасово закритий, тому мені запропонували заповідник у Туркменії, а моєму приятелю – в Азербайджані. Він туди таки потрапив. А мене викликали в Москву і, враховуючи моє «празьке» минуле, запропонували замість Гасан-Кулійського заповідника у південних пісках вибрати Астраханський заповідник у дельті Волги або ж Чорноморський на Херсонщині. Астраханський був далі, тому я туди й поїхав.

Коли вже там одружився, мав трьох дітей, молодший прихворів. Лікарі порекомендували змінити клімат. Тоді ми з сім’єю повернулися в Ужгород. Було досить складно з житлом. Коли я прочитав оголошення в газеті про конкурс на заміщення посади старшого викладача в Мордовському педінституті, послав туди документи. Нам ж дружиною (теж біолог) обом запропонували роботу й квартиру для проживання. Так ми опинилися в Мордовії, у місті Саранську. Мої колишні студенти досі надсилають звідти листи, вітають зі святами, ювілеями… 

 

• Другу світову ви пережили в Празі. Які спогади маєте з того часу?

– Пражанам насправді поталанило під час війни: їх майже не бомбили. Перше бомбардування пригадую приблизно у лютому 1943 року. Була неділя, ми сиділи за обіднім столом. Сирени гуділи постійно, але люди не  звертали на них  уваги, бо роками сигнали небезпеки нічим не закінчувалися. Проте цього разу бабахнуло по-справжньому. У сусідній з нами будинок влучила бомба.

Англійські авіатори, мабуть, націлювалися розбомбити головний залізничний вокзал Праги, але був сильний вітер, тож бомбова доріжка пройшла боком – по житлових будинках та по старовинній пам’ятці архітектури – Емауському монастирю.

Після цього випадку хоч і літали над Прагою цілі армади американських бомбардувальників, вибухівку на місто не кидали. Заводи «Шкоди» безперебійно продовжували працювати на німецьку військову машину. Почали бомбити празькі заводи тільки 1945 року, за місяць до кінця війни, коли після ялтинської конференції стало відомо, що Прага перейде під уплив СРСР. Така була політика…

Сталося так, що мене з політичних мотивів звільнили з гімназії. Було це вже після завершення на Східному фронті Сталінградської битви. Мені тоді було 13 років. По дорозі з Праги у Влашім, коли їхав на канікули додому, розповів багато зайвого своєму супутнику: мовляв, німці війну програють і так далі.

Супутник виявився «стукачем». Він  розпитав мене, де я живу, хто мої батьки тощо. І доніс цю інформацію в гестапо. На щастя, коли до будинку, де жили мої батьки, приїхали німці, батько був у відрядженні. До слідчого повезли тільки мене з мамою. Мама, яка досконало володіла німецькою мовою, відразу стала на мій захист: наполягала, що син удома таких думок чути не міг, що вчиться далеко – в Празі, живе в гуртожитку. Можливо, саме там чув різні політичні дебати. Я теж почав слідчому відповідати по-німецьки, і врешті гестапівець нас відпустив. Але у новому навчальному році, 1 вересня, мене з гімназії витурили.

У празькому Міністерстві освіти батькові поставили ультиматум: або дати згоду на переведення сина до німецької гімназії, де його перевиховають у гітлерюгенді, або він узагалі вчитися не буде – хай тоді йде працювати. Батько вибрав другий варіант, тож я почав свою трудову діяльність молодшим препаратором у агрохімічній лабораторії. Щоб не відстати від своїх шкільних друзів, удома займався з викладачем. Як тільки закінчилася війна, мене негайно прийняли у рідний клас.  

 

НАШЕ НАВЧАННЯ ЙДЕ ГЛИБОКОЮ АКАДЕМІЧНОЮ ЛІНІЄЮ, АЛЕ В ЖИТТІ ЦЕ НЕ ВСІМ ПОТРІБНО 

• Яким, на вашу думку, має бути справжній університет?

– Про університет у цілому не скажу, а от про біологічний факультет – будь ласка. Моя думка стосується взагалі всіх біологічних факультетів України і Росії. Чи уявляєте собі медика, який слухає лекції, займається в анатомці та лабораторіях, але не практикується у клініці, не контактує з хворими?

У біологів сьогодні багато лекцій, лабораторних занять, але з природою вони стикаються дуже мало. Наші студенти-біологи опановують багато складних теоретичних курсів, можуть ретельно розповісти про екологічні закономірності, про  ДНК, будову клітини, вирішити задачку з генетики тощо, але безпосередньо в природі дуже безпорадні. Голосів птахів не знають, встановити «павутинку», практично закільцювати птаха їх ніхто не навчає, тому вони переважно так і не стають натуралістами.

Як наслідок – випускник біофаку, що став, наприклад, шкільним учителем, не вміє дітям – майбутнім службовцям, трактористам, робітникам торгівлі тощо – прищепити любов до природи. Не випадково в нашій країні, на відміну від держав Європи, так мало натуралістів-аматорів.

Мене вразила група аматорів з Угорщини, члени якої під час своєї відпустки приїхали на Закарпаття й у долині Ужа дуже професійно відловлювали та кільцювали птахів. Серед них були дівчина-перукар, робітник пошти, шофер… Мабуть, у школі  їх навчали  біологи, які теж  все це знали й уміли робити. 

• Чи є майбутнє у зоологічного музею УжНУ?

– Це унікальний музей. Передусім завдяки колекції хижих птахів та сов, яку в кінці ХІХ – на початку ХХ століть зібрав Олександр Грабар. Такою колекцією може пишатися будь-який зоологічний музей високого класу. Але наш музей цінний також іншими експонатами, які репрезентують фауну всіх континентів та океанів світу. На жаль, приміщення для такої цікавої збірки замале, тому експонати дуже скупчені. Музей вже давно заслуговує більш придатної  площі.  

 

• Яким є ваш погляд на сучасні заповідники?

– У світі є дві системи заповідання природи й  обидві мають свої переваги й недоліки. Радянська полягає в тому, що слід зберегти зразки основних ландшафтів в усіх природних зонах: від тундри на Півночі до пустель на Півдні. Незалежно від їхньої привабливості. Ця концепція потім лягла в основу створення у світі так званих біосферних заповідників.

На Заході національні природні парки створювалися передусім у місцях, які вражають своєю величністю, красою тощо, тобто приваблюють туристів. В Україні  тепер діють всі  три форми (державні заповідники, біосферні заповідники, національні парки). Але, на жаль, все частіше  починають практику хазяйнування в національних парках (організація масового екотуризму)  застосовувати і в державних заповідниках, де має бути абсолютна недоторканність природи. 

• В орнітолога, який знає безліч птахів, дуже кортить запитати про його улюблену пташку?

– Безліч різних видів пернатих утруднює дати одностайну відповідь. Якщо я у дельті Волги, то вражають пелікани на фоні квітучого лотоса. У нас же в горах мені дуже подобається біловолий дрізд. Він живе на межі лісу з полонинами. Не випадково саме він потрапив на обкладинку моєї книжки «Орнитологические экскурсии в Карпатах». 

• А місце на Закарпатті?

– Напевно, це полонина Брескул під Говерлою, на території Чорногірського масиву Карпатського біосферного заповідника. У встановленому там вагончику я деякий час проживав, спостерігаючи за птахами – тетеруками, шишкарями, альпійськими тинівками, вже згаданими біловолими дроздами…. 

 

«ЩАСТЯ СКЛАДАЄТЬСЯ З ДВОХ РЕЧЕЙ»

• У такі поважні роки чи оглядаєтеся назад, чи є щось таке, про що найбільше шкодуєте, і те, чим пишаєтеся?

– Найбільш результативний період мого життя пов’язаний з Мордовією. Там я залишив власну орнітологічну школу, яку тепер продовжують мої колишні учні. Найбільш цікавий, романтичний – це дельта Волги та прилеглі території. Там познайомився з дружиною, там ми провели свій медовий місяць.

Для орнітолога це якесь Ельдорадо: пелікани, баклани, лебеді, коровайки, білі, жовті, єгипетські чаплі, орлани й скопи... Там, над Калмицькими степами, я проводив авіаобліки антилоп-сайгаків, морські експедиції Каспієм на кораблях і  парусних човнах, досліджував птахів на безлюдних островах. Це була дуже романтична подорож.   

Професійні рибалки в дельті Волги, ставлячи на стіл тарілку з чорною ікрою (усміхається. – Авт.), жартували: «Нічого, що ікра чорна, був би білим хліб. Хліб купити ще треба – ікра ж безкоштовна».

Якось під час весняної каспійської путини рибалки попросили у мене цигарку. Я був у своїй парусній «Гарсонці», мав чималий запас (бо ж їхав на три тижні) тож кинув хлопцям пачку «Прими», а вони мені –  осетра навзамін (усміхається. – Авт.).

• Чи знаєте сьогодні, у чому щастя?

– Я не філософ, але думаю, що щастя складається з двох речей: якщо робота і хобі збігаються, – ти вже частково щасливий. Друге – це сімейні справи. У мене троє дітей, ні на кого з них не скаржуся. З дружиною живемо 59 років, думок про розлучення ніколи не було. Тому вважаю, що в мене життя склалося щасливо. 

Наталія Каралкіна,
Фото Віталія Завадяка

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!