Коли перебуваєш понад півроку у постійному морально-психологічному напруженні, коли усвідомлюєш, що кількість жертв, серед яких чимало твоїх однолітків, зростає з кожним днем, коли частина твоєї рідні – у самому центрі АТО, відбирає мову при відповіді на запитання: «А какая у вас строка новостей? Мне очень интересно…».

У мене ще досі тремтять руки при згадці про ту розмову неподалік болгарської Варни у перший день приїзду до моря. Не годиться виховувати в собі ненависть до країни-агресора, бо агресорами зазвичай є всього лише з десяток осіб. Проте нині агресія до росіян є цілком природною. На жаль.

Після тієї розмови з москвичами-однолітками до переліку найважчих речей у світі додаю «суперечку із зомбованими людьми». Причому завдання переконати таких ускладнюється в рази, якщо зомбовані твердо переконані, що насправді зомбований ти. До речі, новизна такої розмови гарантована: до прикладу, я дізналася про роль Америки у своєму житті (тобто у житті України), про захищеність України польською зброєю, яку мої співвітчизники вже давно отримують (напевно, для того, аби розважатися на Сході), про страх росіян перед великим Коломойським і його стіною, Ляшком і його виступами у Раді та силу-силенну інших цікавих, зовсім невідомих українцям тез.

Виявляється, усе це так очевидно з їхнього, російського, боку. Може, їм справді видніше, звідти, з Північного Сходу? Зате вони не бачать того, що видно нам, безпосереднім учасникам цих подій. Адже навіть той, хто не перебуває цієї миті на Сході й не був на Майдані того жахливого лютого, з легкістю відпустив Крим (відпустив на певний період, адже Крим все одно наш), є не тільки учасником, а й творцем нової історії України, бо живе у найтяжчий її період – період війни за незалежність.

Росіяни не бачили гробів, які приїжджали зі Сходу замість живих солдатів – чиїхось чоловіків, батьків, синів, братів, друзів… Зі свого ракурсу вони бачать ображених бандерівцями жителів ДНР, біженців у Ростові, а також акторські сльози й безглузді розповіді про розіп’ятих дітей, а ще безпосередню небезпеку для своєї країни. Для них все, що коїться в Україні, просто безлад.

У нас, виявляється, не діє Конституція, бо регіоналам і комуністам не дозволяють договорити регламент у сесійному залі. Неподобство ж яке! – обурився мій російський співрозмовник.

Виявляється, на відпочинок за кордон варто було поїхати й задля того, аби першого дня, після майже годинної суперечки з корінними москвичами, черговий раз відкрити собі очі й зміцнити нерви. І щиро поспівчувати тим, хто в цю хвилю дивиться російське ТБ, читає стрічку новинного ресурсу і щиро вірить у зомбованих українців, за яких усе вирішує Америка. О велика Америко, ти, напевно, й не підозрюєш, яка ти страшна для них!

Після цього ще кілька разів під час відповіді на запитання «Ви звідки?» я бачила співчутливі очі місцевих жителів. Тепер я знаю, що в Болгарії у закладах харчування, а подеколи й сувенірних магазинах висить український прапор. Там звучить українська мова, навіть закарпатський діалект можна почути. Рано-вранці тут лунає славнозвісна пісенька про Путіна, а також вітання «Слава Україні!» – «Героям слава!».

Словом, уникнути політичних сварок не вдалося і на Півдні. Тому, гордо відповідаючи «Ukraine» на запитання звідки приїхала, пообіцяла собі більше не псувати нерви з російськими туристами, подумки побажавши їм просвітлення.

Стамбул

З інших занотованих мною нових країн цього літа – Румунія і частина Туреччини, точніше її серце – неймовірний Стамбул. Сусіди-румуни, яких теж часто сприймаємо стереотипно, після вступу до ЄС зажили дуже пристойно. Проїжджаючи цю країну, уявила собі нашу державу з її ресурсом після налагодження дружби з Європою. Невже таке майбутнє реальне і близьке?

Румунія пережила свого жахливого диктатора Чаушеску, по ньому залишився неймовірних розмірів Парламент з навколишніми будівлями, які займають майже пів-Бухареста. Він будував собі земне життя, а потім в одну мить був розстріляний за свої діяння.

Розміри палацу Парламенту – 270 на 240 м. Висота – 86 м. Підземна частина йде вглиб на 92 м. У палаці 12 поверхів, 1100 кімнат. 4 підземних рівні добудовані і вже використовуються, ще 4 рівні –  на різних стадіях завершення. На будівництво вже витрачено близько мільйона м ³ мармуру, переважно з Рушкіци, 3500 тонн кришталю (480 люстр, 1409 стельових світильників і дзеркал), 700 тис. тонн сталі і бронзи для дверей, вікон, люстр і капітелей, а також 900 тис. м ³ дерева для паркету і настінних панелей (ліщина, дуб, вишня, в'яз, клен), 200 тис. м ² вовняних килимів різних розмірів.

Із Вікіпедії

Румунський Парламент

Замок Пелеш

Чаушеску так боявся за власне здоров’я, що повністю зберіг замок Пелеш – унікальну резиденцію Кароля І у Карпатах, яку почали будувати 1873 року. Диктатору сказали, що в будівлі живуть бактерії, які можуть спричинити смерть. За цю слабкість Чаушеску варто подякувати, бо до Пелешу ніхто не мав права торкнутися – входили туди лише в особливих випадках.

Сьогодні саме тут можна побачити перший пилосос, першу електростанцію, кінозал замку. Також тут є колекція зброї та обладунків, яка налічує понад 4000 предметів, вітражі ручної роботи зі Швейцарії. Здається, ніби у 160 кімнатах замку зібране все найкраще.

Замок Пелеш

Власник резиденції – Кароль І – центральна постать румунської історії. Запрошений із Німеччини після смерті місцевого короля, цей правитель, хоч і не мав жодної прив’язки до Румунії, вивів країну на новий етап її розвитку. 1881 року румуни ризикнули, запросивши його на престол, бо ж потребували сильного лідера, і не помилилися. Кажуть, що щастя належить сміливим.

Занотовувати подорож Стамбулом немає сенсу, бо там треба побувати. Сплетіння культур, ідей, смаків і поглядів засвідчує кожен куточок міста, в якому нині проживає близько 13 мільйонів людей. Через Босфор тут потрапляєш в Азію, тож місто ще й на перетині світів.

Тут вже й штучно добудований берег, і ханські палаци, і мечеті, і хмарочоси, а також сім’ї біженців, які налаштовуються ночувати на газоні в парку. У туристичних порадах зазначено, що в нових містах треба фотографувати людей, бо пейзажі не запам’ятовуються – з часом їх не хочеться переглядати. Люди ж, навпаки, можуть розказати значно більше про життя тієї чи іншої країни. Я фотографувала одне й інше, бо на фоні ранкового Босфору, до прикладу, хотілося бачити тільки чайок, які поволі прокидаються після сну від проміння турецького сонця.

У Стамбулі

Ранковий Босфор

Безсумнівно, з подивом роздивляєшся місцевих жителів, а вони – тебе, бо цілком відмінними є не тільки одяг, а й погляди на світ. Гендерна нерівність (для них – рівність) тут на кожному кроці. Чоловік – головний, жінка позаду нього, в 40-градусну спеку закутана подеколи в зимово-осінній плащ, чорну хустину.

Незважаючи на цей жахливий некомфорт (принаймні так мені уявляється), вона виглядає цілком щасливою, скоса поглядає на слов’янок, які ледь витримують турецьку спеку у легеньких напівпрозорих сукнях.

Становище мусульманки відчутне з дитячих років. На власні очі бачила, як на одній зі стамбульських вулиць хлопчик років десяти вдарив свою сестричку великою сумкою. Я ледь не підстрибнула від звуку. Дитина натомість навіть не заплакала, а батько, що йшов поруч, всього-на-всього зробив зауваження своєму синові. Напевно, так виховується покірність. Зрозуміти таке дуже важко.

Як справжній закарпатський кавоман, я не змогла не скуштувати каву по-турецьки разом зі славнозвісним рахат-лукумом й пахлавою. Поки йшла єгипетським базаром, отримала купу пропозицій щодо напоїв-наїдків, одягу-прикрас і навіть весільної сукні, які тут пропонують турки, перекрикуючи один одного.

…Бажання радикальних дій кардинально знижує шум моря. Це я вже про Україну. Тривожно переглядаючи на Півдні стрічку новин, усвідомлюєш, що літо, як і зима, і весна 2014 року є достеменно іншими, ніж усі попередні 365 днів, помножених на 23 роки української незалежності. Бо тисячі таких, як я, хто навіть ненадовго поїхав із території країни, яка перебуває у стані війни, цього року подумки не покидав її ні на мить. «Ніде не знайде спокій українець, доки буде неспокійно в його країні». Перевірено на власному прикладі.

Румунія-Болгарія-Стамбул